Ребекка Яррос – Останній лист (страница 50)

Моє серце защеміло, але це не мало нічого спільного з висотою гір.

—Так, я знаю.

—У неї також є діти. Хороші діти.

— Саме так.

На що натякав цей хлопець?

Він зітхнув, нервово викривляючи край кепки. Цього хлопця було б легко розкусити за покерним столом.

— Слухай, я не намагаюся лізти не у свою справу.

— Саме це ти й робиш. Питання: навіщо?

Він озирнувся й побачив те, що я вже знав.

Між нами та найближчими членами екіпажу було близько шести метрів.

Достатньо, щоб поговорити наодинці.

—Я просто намагаюся приглядати за нею.

— Круто.

Не було жодної душі на планеті, яка б піклувалася про Еллу більше, ніж я, і, хоча це — його занепокоєння — було майже милим, воно було абсолютно непотрібне.

— Я серйозно. У неї коїться лайно, і якщо хтось витягнув жереб невдач, то це Елла. Між утратою батьків і тим, що Джефф покинув її...

— Ти знаєш Джеффа?

Мої кроки сповільнилися б, якби тіло не було на автопілоті: воно звикло йти далі, коли думки блукали манівцями.

— Знав Джеффа, — виправив він. — Я тусувався з його старшим братом Блейком.

— Одне елегантне ім’я краще за інше, — пробурмотів я.

Ґутьєррес засміявся.

— Ай справді. Вони обоє — придурки. Діти свого багатого татуся, у яких жодного дня в житті не було труднощів. Обом були передані їхні статки, а тепер і посади.

Укол чистої ненависті пройшов крізь мене, як кисла отрута, що палала в моїх жилах. Звичайно, у нього не було труднощів, поки Елла щоденно гнула спину.

— То ти знаєш, де він?

— Звісно. Він працює в компанії свого батька в Денве-рі. Заручений із донькою політика, у його фейсбуці так написано.

Я запам’ятав це, доповнюючи план, який формувався відтоді, як я пообіцяв Мейсі, що вона не помре.

— У будь-якому разі в тебе з Еллою все серйозно?

Він подивився на мене скоса, а я глянув на його руку. Гарний широкий золотий ремінець. Добре. Я не мав настрою відбиватися від якогось хлопця за Еллу. Не тоді, коли я не міг стриматись, щоб не вибити з нього всього лайна.

— Ми друзі, — непереконливо сказав я. — Я просто допомагаю їй.

Здавалося, він обмірковував це хвилину, а потім кивнув.

—Добре. Це добре. Нині їй потрібно якомога більше допомоги з дітьми.

— Ні, — виправив я, оглядаючи межу лісу на випадок, якщо ми знайдемо нашу туристку. — їй не потрібна допомога: вона прекрасно справляється з усім сама. Але я маю їй допомогти. Не хочу, щоб вона справлялася з усім сама. В цьому різниця.

Ґутьєррес знову кивнув, як лялька, але принаймні щиро. Можливо, я проводив занадто багато часу серед солдатів. Можливо, цивільні говорили про свої почуття під час походів у гори. Можливо, я здавався дивним, бо був замкнутим, а він, навпаки, нормальним, бо був допитливим.

— Вибач, чоловіче. Це просто... Маленьке містечко, усі одне одного знають, а ти так швидко ввірвався в її життя. І після втрати Раяна я знаю, що їй боляче. Маю на увазі, що їй навіть не сказали, що сталося.

Звичайно, їй не сказали. Бо коли операція провалювалася, коли солдати непритомніли, але не були вбиті, їх вивозили повстанці в пустелю. Там з них знімали уніформу, їх зв’язували з кляпом у роті, віддавали на тортури. А потім солдати, одягнені лише в боксери, діставали кулю в потилицю. Військові, як правило, приховували це від родин і називали секретною інформацією.

Ніхто б не хотів думати про те, що таке могло статися з їхнім братом.

— Я маю на увазі, що їй навіть не дозволили побачити його тіло. І це на неї дуже вплинуло. Вона ще думає, що брат може бути живий — просто військові це приховують, щоб обернути його на Джейсона Борна чи на когось схожого. Все заплутано.

М’язи на моїй щелепі напружились, коли я стиснув зуби, щоб утримати рота на замку. Цей хлопець нічого не знав: ні того, що сталося з Раяном, ні того, що він був моїм найкращим другом. Він просто намагався щось сказати про Еллу, щоб переконатися, що я маю гарне, чітке уявлення про те, через що вона пройшла. Принаймні я так собі це пояснював, коли ми говорили й наближалися до місця пошуку.

Стежка була обсаджена осиками, які зводили наше поле зору до мінімуму, але саме там була прив’язана до пенька рожева бандана. Ми зібралися ще раз у коло, коли хлопець із рупором став у центрі.

Настав час узятися за роботу.

* * *

—    Оце у вас класна собака, — сказав мені Ґутьєррес приблизно через годину, коли туристку вивезли на вертольоті й ми повернулися стежкою.

—    Вона єдина у своєму роді, — погодився я.

Потім він дозволив мені пройти решту шляху мовчки, за що я був вдячний. Мені знадобилися місяці, щоб підпустити Раяна ближче до себе, і роки, щоб стати його найкращим другом. Елла була єдиною людиною, з якою я мав миттєвий зв’язок, і я всміхнувся, коли зрозумів, що Мейсі та Кольт тепер також у цьому списку.

Ми спустилися до початку стежки, і я відчинив двері позашляховика, щоб Хевок заскочила всередину. Вона сіла на пасажирське сидіння — щаслива й трохи втомлена.

—    Ти сьогодні чудово впорався, — сказав Ґутьєррес, знімаючи свій рюкзак і кладучи його в машину, припарковану поруч із моєю.

—    Дякую. Приємно бути корисним.

—    Так, я розумію. — Він зняв капелюха й потер голову.

—    Слухай, те, що я сказав про Еллу...

—    Не варто. Все добре.

Я міцніше стиснув дверцята.

— Маленьке містечко, — сказав він, ледь знизавши плечима.

Так і було. Можливо, не прямо село, а просто старе місто з гірськолижними курортами. Особливо коли туристів не було — лише місцеві жителі. Усі вони були пов’язані із цим місцем, і я міг цього не розуміти, але намагався принаймні поважати це.

— Раян не помер шість місяців тому.

Гутьєррес підняв голову.

— Він помер п’ять місяців і сім днів тому плюс-мінус кілька годин.

Кілька дуже довгих годин.

— Я знаю, бо він був моїм найкращим другом. Я служив із ним більшу частину останнього десятиліття.

— Чоловіче, мені так шкода.

Його плечі опустились.

— Не варто. Ніколи не перепрошуй за те, що піклуєшся про Еллу. Я сказав це тобі лише для того, щоб ти знав, що я роблю все, щоб подбати про неї та дітей. Нічого. Вони саме та причина, з якої я тут.

Він ковтнув і нарешті подивився на мене, глибоко вдихнувши.

— Гаразд. Дякую, що сказав мені. Якщо тобі або їй щось знадобиться, просто скажи мені або звернися до моєї дружини Тесе. Елла ніколи не попросить.

— Так, вона така вперта.

На його обличчі пробігла усмішка.

— Щось мені підказує, що ти також.