Ребекка Яррос – Останній лист (страница 49)

— А що, як те, що зараз є, — це все? — прошепотіла вона.

— Це не так, — пообіцяв я.

Її обличчя скривилося, губи стиснулися, а на очах виступили сльози.

— Я вмираю? Це те, що відбувається зі мною? Мама не скаже мені. Будь ласка, скажи мені, Бекетте.

Було таке відчуття, наче моє серце стиснули лещата і воно переставало битися.

— Мейсі...

— Будь ласка. Я помру?

Я подумав про терапію MIBG, якої вона потребувала, незліченні препарати, лікування, операції, трансплантації. Усе, що стояло між нею та вільним від хвороб тілом.

— Не зараз, поки я піклуюся про тебе.

Мені було байдуже, що мені треба було б зробити. Я б знайшов спосіб, щоб вона мала те, що їй було потрібно. Я б не дивився, як гине дитина, якби мав силу змінити її долю.

— Гаразд.

Мейсі розслабилася на піднятому ліжку й прийняла моє слово, наче це було Євангеліє. Потім вона всміхнулася, граючи пасмами своєї китиці.

—Я просто рада, що ти тут.

Перш ніж я дав волю емоціям перед нею, нахилився вперед, притиснувшись губами до її чола у швидкому поцілунку. Коли я відійшов, змусив себе всміхнутися й заморгав, щоб прибрати дивну й незвичну для мене вологість очей.

— Я теж, Мейсі. Я теж.

* * *

— Джентрі, я радий, що ти тут.

Марк Ґутьєррес зустрів мене, коли я припаркував позашляховик біля дороги. Йому було близько тридцяти — підтягнутий, з густим чорним волоссям і достатньо впевнений, щоб стати хорошим керівником нашого підрозділу пошуково-рятувальних операцій, але він не був зарозумілим.

Я б сприйняв упевненість, але зарозумілість — ніколи. Зарозумілість убивала людей... дітей також.

Хевок зіскочила на землю позаду мене, уже одягнена у свій робочий жилет. Це завжди вказувало їй на те, що час для ігор закінчився, і я відчув полегшення, що відставка в Телльюрайді не змінила цього. Між поїздками до Денвера та днями, які я провів у Монтроузі з Мейсі, я хвилювався, що собака зіб’ється з ритму. Я повернувся в Монтроуз і вчора привіз Еллу та Мейсі додому після тижневого перебування там, і, коли сьогодні вдень надійшов дзвінок, Хевок знову повернулася до справи.

— Гей, Хевок! — сказав Ґутьєррес, підходячи до неї.

— Ні. Вона в робочому режимі.

Я перегородив йому дорогу. У цей момент вона була напоготові, і я не хотів складати звіт про нещасний випадок, в якому він утратив палець.

— Так. Вибачте, у нас ніколи не було військової робочої собаки у відставці.

— Без проблем. Уведіть мене в курс справи.

Хевок залишилася біля мене, коли ми наближалися до групи чоловіків.

Половина була в уніформі Телльюрайда, а інші — в уніформі округу Сан-Міґель.

— Чому ми тут, якщо хлопці з округу теж тут?

— Вони вже шукають годинами, і зниклий турист — це VIP на одному з курортів, тому нас викликали, щоб додати трохи робочої сили.

— Зрозумів.

Коло розступилося, коли приєдналися ми з Ґутьєрре-сом. Хевок дали трохи місця, і вона сіла на мій наказ.

Хлопець у центрі, який, очевидно, відповідав за рупор, зачеплений на його поясі, кинув на нас блискучий погляд на знак привітання.

— Повторюю для тих, хто запізнився, місіс Дюпревені у супроводі свого провідника вийшла сьогодні вранці в похід разом зі своїми двома доньками семи та дванадцяти років.

Не дитина. Будь ласка, тільки не дитина.

Я відмовляюся бути відповідальним за смерть іще однієї дитини.

— Коли вона впала, певно, зламавши ногу, то послала провідника назад зі своїми дочками, щоб ті покликали на допомогу. Очевидно, вони були здивовані тим, що на Хай-лайні немає рятувальників, тож можемо припустити, що провідник не місцевий.

Групою пронеслося роздратування. Я полегшено зітхнув, що там була тільки доросла людина.

— Провідник повернувся опівдні й зателефонував в округ. Незабаром після цього ми залучили пошуково -рятувальну службу, але безуспішно. Ще й дощ пішов.

Я подивився на небо. Хмари все ще були сірими, але вже не такими важкими й повними води. А нам потрібно, щоб певний час було ясно, щоби працювати.

— Як бачите, дощ припинився, і нам потрібно її знай ги. Швидко. У нас залишилося близько чотирьох годин хорошого сонячного світла. За словами провідника, він залишив її приблизно через годину та позначив стежку її рожевою банданою. Ми знайшли бандану, і вона все ще там, але місіс Дюпревені там немає. План полягає в тому, щоб піти туди групою, потім визначимо координати для пошуку та повернемо цю жінку її чоловікові.

Один із хлопців Телльюрайда підніс руку. Кепшоу, якщо я правильно запам’ятав. Мені дійсно потрібно було проводити більше часу з іншими хлопцями, а не просто тренувати Хевок.

— Кепшоу?

Хоч це запам’ятав.

—Хто бере на себе цю точку?

Групою пронеслося бурмотіння, і я побачив, як це — дві організації-конкурентки, які працюють разом, сподіваючись, що це не стане на заваді. Его зазвичай провалювало операцію. Оглянувши групу, я побачив іншого собаку та провідника з протилежного боку в уніформі округу. Жовтого лабрадора, який щохвилини змінював своє положення, то сидячи, то стоячи. Неспокійний.

Не моя справа,

— Округ бере точку. Телльюрайд тут для підтримки.

Ще бурмотіння.

— Якщо ви, хлопці, закінчили визначати порядок ієрархії, ми можемо почати? — спитав я: мене охопило нетерпіння.

Очі хлопця звузилися в мій бік, а потім у бік Хевок.

— Ти новий хлопець, правда? Солдат? А собака?

Голови поверталися в мій бік.

— Це ми, так. Ми вже не витрачаємо часу денного світла?

Він запросив мене йти до стежки, і ми вирушили. Я міцніше затягнув свій маленький рюкзак на спині й застебнув легку флісову куртку на грудях. Було вже прохолодно й буде тільки холодніше.

— Блін, треба повзати навшпиньках уже в перший день? — запитав Ґутьєррес, ідучи поруч зі мною.

— Немає сенсу говорити, коли місія досить ясна.

— Зрозуміло.

Ми роздали радіочастоти в групі та пройшли стежкою, перетнувши міст і побачивши краєвид Телльюрайда. Тут справді було захопливо: обабіч нас височіли гори, тягнучись до неба.

Приблизно двадцять метрів попереду інший пес промчав лукою, яка простягалася поруч із нами. Хевок стояла поруч зі мною не ворушачись, її кроки й дихання були рівними.

— Тож я бачив тебе в центрі міста з Еллою Маккензі, — сказав Ґутьєррес, порушуючи мовчанку, якою я насолоджувався.

— Імовірно.

Мені подобався Марк, коли ми були на службі, і час від часу я намагався з ним спілкуватися, але про Еллу не говорили ні слова.

— Між вами щось є? — запитав він одного разу в роздягальні.

— Будь обережний, — попередив я.

— Гей, я знаю Еллу. Вона хороша дівчина... жінка. Колись я дружив з її братом. Він помер. Ти це знаєш, правда? Приблизно пів року тому.