Ребекка Яррос – Останній лист (страница 47)

—Я присягаюсь.

В моїх грудях розгорнулося найсолодше почуття, щоб потім глибоко поселитися в моєму животі. Воно простягалося крізь моє тіло, поки, клянусь, кінчики пальців поколювали.

— Зробіть багато фотографій, добре?

—Добре, — відповіла я, зосереджена на непереборних емоціях, які мене охопили.

Це мала бути закоханість, правда? Хто б не закохався хоч трішки в цього чоловіка? Це все тому, що я нізащо б не закохалася в Бекетта.

Нізащо.

Він обернувся й дав п’ять Мейсі. Той тоненький браслет на його зап’ясті кричав так голосно, що мій мозок не міг протистояти. Оскільки суботнього вечора я панікувала, зосереджена на документах, лікарях і пересадках, моє серце виголошувало, що воно довіряло цій людині. Моє серце підписало той папір, поки моя голова була поглинута іншими справами. Цей чоловік був у моєму житті, і певною мірою він був моїм. І Кольта. І точно Мейсі.

Зрештою, на тому браслеті було написано її ім’я.

О боже. Я була в нього закохана.

 

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

БЕКЕТТ

Лист № 20

Хаосе!

Мені здається, останнім часом я тобі пишу лише про діагноз Мейсі. Щиро кажучи, іноді мені здається, що я думаю лише про це. Я стала однією з тих з одностороннім розумом: усе крутиться навколо дочки.

Тож спробуймо відірватися від цього на кілька хвилин. Наближається Різдво. Це один із найактивніших періодів року для гостей, і, як зазвичай, ми заброньовані на перший тиждень січня, що чудово вплине на бізнес: буде багато рекомендацій.

Я перемістила дітей до останнього вільного будиночка та прибрала його зі списку бронювання. Це найкращий спосіб убезпечити Мейсі, коли її показники досягають найнижчого рівня, і поки що це працює. Й ось я знову повертаюся до теми раку.

Ми поставили ялинку в будиночку, і до нас переїхала Хейлі, моя адміністраторка, щоб допомагати вночі, коли мені потрібно вибігати. Уже думаю, що дітям більше подобається приватне життя. Кольт навіть попросив будиночок на дереві на Різдво, але я сказала йому, що доведеться почекати, поки повернеться додому мій брат. Я досить вправна, але не змайструю будиночка на дереві. Імовірно, він розлетиться на частини, перш ніж Кольт ступить у нього. Мені також цікаво, чи це гарна ідея — побудувати йому будиночок на дереві, коли ми, сподіваюся, скоро повернемося в головний будинок. Скоро. Колись. Правда в тому, що останнім часом усе відчувається скоро.

Хлопці, як ви святкуєте? Тобі щось потрібно? Я попросила Мейсі та Кольта надіслати тобі кілька фотографій. Вони хвилювалися, що ти не маєш ялинки, тож намалювали кілька й допомагали мені пекти на цих вихідних.

Важко повірити, що вже грудень і що ви, хлопці, скоро повертаєтеся додому. Я не можу дочекатися, коли нарешті побачу людину, з якою спілкувалася весь цей час. Проведу тобі екскурсію. Не лякайся, але це точно те, чого я найбільше чекаю в новому році.

Елла

Я особливо пишався тим, що мав навичку розв’язувати проблеми швидко. Не було проблеми, якої б я не зміг розв’язати, головоломки, якої б не зміг зібрати. Мені вдавалося втілювати неможливе. Але я почувався так, ніби бився головою об цегляну стіну, лише задля того щоб відчути, як воно.

Я всоте перегортав інформацію про MIBG і перевіряв те, що знайшов у своєму телефоні. Я б зараз усе віддав, щоб зі мною був мій ноутбук.

Було смішно, що страховка Елли не покривала лікування, а моя покривала. Знову ж таки, якщо військові щось зробили правильно, так це медичне страхування, яке я все ще мав, оскільки я перебував у відпустці, але ще не підписав документів Донаг’ю про відмову.

— Я 6 не залишала вежі, — сказала Мейсі зі свого ліжка, сідаючи на матрац і злегка підстрибуючи на ньому. Ми вийшли з відділення інтенсивної терапії сьогодні вранці, просто перед тим як Елла поїхала до Телльюрайда.

Я глянув на мультик. «Рапунцель». Зрозумів.

— Що б ти зробила, якби твоя мама була відьмою?

— Але вона не відьма, тому я б залишилася.

Вона ще більше натягнула шапку на чоло.

— Але подивися на цей великий, широкий світ. Ти хочеш сказати, що справді не хотіла б побачити, що там?

Я поставив усе на кін.

Вона знизала плечима, скрививши вбік рота, а потім і носа.

—Там багато чого.

Я відштовхнувся від підлоги, перекотившись у кріслі до ліжка Мейсі.

— Можливо. Але це не означає, що я можу це побачити.

У її голосі не було скиглення — лише простий, прийнятий факт. Мені стало зрозуміло, якою вона була маленькою, яку частину свого життя вона пам’ятає і скільки вона вже провела в боях. Це були пекельні сім місяців для Елли, але для Мейсі вони, мабуть, здавалися вічністю.

— Побачиш, — сказав я їй.

Вона кілька разів глянула в мій бік, перш ніж нарешті повернути голову й зустрітися зі мною очима.

— Побачиш, — повторив я. — І не тільки школу. Це лише початок.

— Я навіть не можу закінчити дитячого садка, — прошепотіла вона. — Будь ласка, не кажи мамі, що я сумую. Вона вже й так достатньо виснажена.

Це було схоже на розмову з маленькою версією Елли, яка хвилюється за всіх, окрім себе. Навіть їхні очі були однакові, тільки Мейсі ще не навчилася приховувати своїх думок.

—Маю ідею, — сказав я.

Сорок хвилин, інший лікарняний халат, швидкий біг до медсестринського пункту — і ми були майже готові.

— Готовий? — покликала вона з ванної.

— Майже, — спробував сказати. Я зубами тримав диспенсер для стрічки, обмотавши розірваний край своєї футболки.

Я провів шнурок до верхівки капелюха, а потім приклеїв його скотчем. Мистецтво, рукоділля не мої сильні сторони, але це підійде. Я постукав у двері ванної кімнати, і вони відчинилися тільки так, щоб Мейсі простягла руку.

— Ваша високосте, — сказав я, простягаючи їй своє творіння.

Дякую, Боже, за медсестер і дитячі кімнати для творчості.

Мейсі захихотала й узяла його, зачинивши двері перед моїм обличчям. їй стало краще так швидко. Антибіотики все ще вводилися через крапельницю, і вона все ще була в лікарні, але її стан змінювався, як день і ніч.

Я вкотре вдарив себе ногою за те, що не помітив нічого, поки ніс її до та з машини. Тоді не було ні температури, ні почервоніння, нічого, але я знав, що їй було зле, що вона перевтомилася.

— Ти готовий? — запитала вона.

Я подивився на годинник. Вони ось-ось мали виходити на свою маленьку сцену.

—Я готовий, якщо ти готова.

— Виголошуй промову, — наказала вона, коли нас розділяли двері.

— Ти ж знаєш, що зазвичай ти б не ховалася, чи не так?

— Ти не повинен бачити мене, поки не назвеш мого імені.

—Так на весіллі роблять, — сказав я їй, намагаючись не розсміятися. — Наречений і наречена не повинні бачити одне одного, поки не зустрінуться біля вівтаря. Це не те.

Двері відчинилися, і я притримав їх, щоб Мейсі могла пройти, прихопивши із собою штатив для крапельниці. Вона обійшла двері, і моя усмішка розпливлася так широко, що, здавалося, моє обличчя скоро лусне.

Поверх свого домашнього халата вона була одягнена в однотонний лікарняний, що його люб’язно надав медперсонал, а на її голові була жахлива шапочка випускника мого виробництва. Ті штуки було незручно виготовляти. Китиця, що звисала збоку, була густою, однак мені все одно не дуже подобалося. Не найкраща моя робота, але хай буде.

— Сідайте, будь ласка, — наказав я, ставши в дальній частині кімнати біля ніжок її ліжка.

Високо піднявши голову, Мейсі підійшла й сіла за стіл.

Рух із дверей привернув мій погляд, але, коли я побачив, що це були лише дві медсестри, які допомагали мені шукати матеріали, швидко всміхнувся їм і знову повернувся до своєї аудиторії, яка складалась з однієї дівчинки.

— Промова, — нагадала вона мені, серйозно кивнувши. — Так.

Я швидко схопив згорнутий папір, що служив її імпровізованим дипломом, який я нашкрябав.

— Сьогодні починається ваша подорож.