Ребекка Яррос – Останній лист (страница 46)

— А якщо її не лікуватимуть за цією схемою?

Моя виделка вдарилася об тарілку, і я повільно підвела очі на нього.

— А якщо вона не реагуватиме на ці препарати?

М’яз на його щелепі напружився, очі різко повернулися. Це був не той хлопець, який ніжно зав’язував бутси чи тримав мою дочку — тримав мене. Це був хлопець, який убивав людей, заробляючи на життя.

— Ти хочеш сказати мені, що життя Мейсі залежить не лише від лікарів, а й від страхової компанії? Вони вирішують, чи буде вона жити, чи помре?

— Якщо коротко, вони не вирішують, чи можна їй дістати потрібне лікування, а лише те, чи заплатять за нього. Решта — на мені. Я та, хто повинен поглянути на її лікарів і сказати, чи можу я дозволити собі ціну життя моєї доньки.

На його обличчі промайнув жах — у цього хлопця, який бачив і робив речі, які, імовірно, спричинили б у мене нічні кошмари.

—Хріново, правда? — запитала я насмішкувато.

— Скільки це коштує?

— Що саме? Хіміотерапія вартістю двадцять тисяч доларів, потрібна раз на місяць? Операція вартістю сто тисяч доларів? Ліки? Дорога?

Він видихнув, опустивши руки на коліна.

—MIBG.

—Мабуть, п’ятдесят тисяч, плюс-мінус. Але це життя Мейсі. Що я маю сказати? Ні? Будь ласка, не рятуйте моєї дитини?

—Авжеж, ні.

— Саме так. Тож я щось вигадаю. їй, імовірно, знадобиться два цикли MIBG, а потім трансплантація стовбурових клітин — переважно коштує близько пів мільйона.

Він зблід.

— Пів мільйона доларів?

— Так. Рак — це бізнес, а бізнес — це добре.

Він відсунув тарілку.

— Здається, у мене пропав апетит.

— І ти дивуєшся, чому я худну, — пожартувала я.

Він не засміявся. Насправді він відповів мені лише одним словом, коли ми поверталися нагору. Я майже почувалася винною за те, що накинулася на нього, але мені було, на диво, приємно поділитися всім цим, визнати, що стільки всього було несправедливим.

Він сидів біля мене всю ніч, жодного разу не скаржачись на стільці чи монітори. Він спостерігав за кожним показником, як яструб, гортав брошуру MIBG, ходив по коридору. Він поговорив у фейстаймі з Кольтом і Хевок, приніс ще кави й почитав документи в папці Мейсі, яка на той момент була для мене більш особистою, ніж щоденник. Він підсунув свій стілець якомога ближче до мого, і я заснула близько півночі на його плечі.

Чого я відчайдушно потребувала ці останні сім місяців? Бекетта. Що я збиралася робити, коли він неминуче піде? Тепер, коли я знаю, як це — мати когось такого, як він, у такі часи, витримати все було б у тисячу разів важче без нього.

Я зненацька прокинулася й побачила, що Бекетт стоїть біля ліжка Мейсі. Він подивився на мене, широко всміхнувшись, коли ввійшов лікар.

Підвівшись на ноги, я витерла сон з очей і зітхнула. Мейсі сиділа із широкою усмішкою та ясними очима.

— Привіт, мамо!

Швидко кліпаючи, я подивилася на монітори, перш ніж відповісти. Її тиск знову зріс, температура впала, рівень кисню підвищився. Моя рука злетіла, щоб прикрити рота, коли мої коліна підкосилися, але Бекетт схопив мене за талію, швидко потягнувши мене до себе.

— Привіт, Мейсі, дівчинко. Як ти почуваєшся?

— Набагато краще, — відповіла вона.

Мій рот тремтів, коли я озирнулася на лікаря, який гортав картку, слухаючи звіт іншого лікаря. Була сьома п’ятнадцять ранку. Нічний персонал змінився денним, поки я спала.

— Краще? — запитала я.

— Здається, ліки діють. З нею все буде добре.

Я повернулася обличчям до грудей Бекетта, перш ніж розплакатися перед Мейсі. Він обійняв мене руками, коли я ковтнула повітря, наповнене його запахом. Я буквально виганяла свій страх і вдихала його спокій.

— Ти чула це, Мейсі? Схоже, ти не пропустиш заняття з репетитором наступного тижня, — пожартував Бекетт, і його голос пролунав різким, глибоким гуркотом біля мого вуха.

Він привіз нас сюди, піклувався про мене, про Мейсі, про Кольта. Перевернув догори дриґом усе своє життя, щоб переїхати до будинку поруч із моїм. Він був непохитним щоразу, коли я клялася, що він мені не потрібен, і завжди був поруч тоді, коли я зрештою потребувала допомоги, ще й без жодного натяку на «А я тобі казав».

Я вдихнула ще раз і повернулася до лікаря, який вдоволено кивнув мені, підтверджуючи добре виконану роботу.

— Ми протримаємо її тут у відділенні інтенсивної терапії ще один день, щоб переконатися в результатах, а потім переведемо її до педіатрії ще на кілька днів для спостереження. Краще перестрахуватися, ніж потім шкодувати.

—Дякую.

В мене не було інших слів.

— У вас тут маленький боєць, — сказав лікар перед тим, як вийти, залишивши нас трьох наодинці.

— У мене немає тут Кольта, — тихо сказала Мейсі, оглядаючи своє ліжко.

Мені знадобилася секунда, щоб зрозуміти, чому вона так каже.

— Вибач, ми зібралися так швидко, що я не подумала про те, щоб узяти його.

Ведмідь, напевно, сидів на ліжку Кольта, як самотня рожева пляма в синьому морі.

— Не хвилюйся, ми попросимо твою маму прихопити його, коли вона завтра заїде ненадовго додому. Умовились? — запропонував Бекетт.

— Що? Я заїду додому?

Ну ні, я в жодному разі не збиралася залишати свою дочку.

— Так, — сказав він, кивнувши. — Якщо ти поїдеш до десятої, то зможеш повернутися додому, прийняти душ, змити із себе лікарняний бруд і встигнути на випускний Кольта до другої.

Випускний у дитячому садку Кольта. Моя щелепа опустилася, я перевела погляд із Бекетта на Мейсі. Як я могла залишити її тут? Як я могла пропустити випускний Кольта? Звичайно, це було трохи безглуздо, але я знала, як це важливо для нього. Як я могла залишити її тут, коли вона мала йти з ним по сцені? Як усе це могло бути справедливим?

Бекетт обхопив моє обличчя, припинивши гру моєї зосередженості в пінг-понг.

— Елло, її стан стабільний. Її переведуть із реанімації. Я більш ніж здатний провести з нею кілька годин. Тобі потрібно бути поруч із Кольтом. Дозволь мені це зробити. Не намагайся поділитись надвоє і дозволь мені допомогти. Будь ласка.

— Так, мамо. Ти повинна поїхати. Я не хочу, щоб Кольт сумував, — додала Мейсі.

— У мене немає на чому повернутися.

— Візьми мій позашляховик.

Почекай. Що? Позашляховик — це святе для хлопців. Він, мабуть, віддає мені зараз свою душу.

— Твій позашляховик?

— У тебе ж є водійське посвідчення, чи не так? — пожартував він.

— Ну так.

— Тоді все вирішено. Ти візьмеш рожевого Кольта завтра, коли заїдеш додому. Тим часом ми з Мейсі дивитимемося фільми та тусуватимемося. Що скажеш, Мейсі?

Він поглянув на мою дочку.

—Так!

— Ти впевнена? — запитала я.

— Звичайно.

Він узяв мої руки й притис їх до своїх грудей.