Ребекка Яррос – Останній лист (страница 44)

—Я не знаю, як планувати щось таке чи навіть думати про це. Я не знаю, як дивитися на Кольта й казати йому, що його найкраща подруга...

Моє горло стиснулося, позбавляючи решти моїх слів можливості звільнитись, а вони так відчайдушно цього потребували. Я так довго тримала їх усередині, що вони відчули себе сильнішими, ніби я годувала монстра, тримаючи його подалі.

Бекетт стиснув мою руку. На його тлі я здавалася маленькою, а він був кремезним, ще й ті довгі сильні пальці, які так міцно й дбайливо тримали мої.

— З того моменту, як лікарі повідомили мене про її шанси, я відмовилася це планувати. Бо планувати — це все одно що визнати поразку, ніби я вже відмовилася від неї. Тож я цього не робила. Я просто відмовлялася вірити, що це взагалі можливо. І тоді...

Я заплющила очі, коли прослизнув спогад, пронизавши мене таким гострим горем, що я помітно зблідла від знекровлення. Його труну опустили. З берега лунали гармати. Суворе обличчя військового, який простягнув мені згорнутий прапор.

— Тоді я поховала Раяна. Що за Бог так робить? Забирає твого єдиного брата, бавлячись думкою про те, щоб забрати твою дочку?

Великий палець Бекетта гладив мою кісточку на пальці, але Бекетт мовчав. Він не міг нічого сказати — ми обоє це знали.

— Ти злився? Коли він помер? — запитала я, відриваючи очі від Мейсі, щоб подивитися на Бекетта.

Його погляд змістився вниз.

—Я був розлючений.

— На Бога? — припустила я.

— На самого себе. На кожного солдата нашого підрозділу, який не врятував його від кулі. На уряд за те, що нас туди відправили. На... — він проковтнув, — повстанців, які натиснули на гачок. На всіх, хто залишився живий після його смерті.

—Як ти це пережив?

Він був такий спокійний, як озеро о п’ятій ранку перед тим, як пориви вітру збурили його поверхню.

— Чому ти думаєш, що я пережив?

Його очі зустрілися з моїми, і я побачила біль, який він ретельно приховував. Наскільки він був глибокий? Скільки шкоди було завдано йому за ці роки?

Бекетт Джентрі знав про мене майже все, що можна було знати, а я нічого про нього не знала.

Чи через те, що я не запитувала? Через те що я була так зайнята Мейсі? Кольтом? Через те що в глибині душі я не хотіла знати?

— Іноді мені здається, що я тебе насправді не знаю, — тихо сказала я.

Кутик його рота піднявся в кривій напівусмішці.

— Можливо, ти не знаєш багато про моє минуле, але, повір мені, ти знаєш мене, і це важливіше.

Перш ніж я встигла запитати його, двері відчинилися і всередину ввійшла лікарка Г’юз. На ній були джинси та блузка й стандартний білий халат.

— Привіт, Елло.

— Лікарко Г’юз.

Її ім’я прозвучало як приплив полегшення.

— Як справи?

Вона взяла табличку з даними в кінці ліжка.

— Ми чекаємо, чи подіють ліки чи ні.

Чи органи Мейсі відмовлять, чи ні. Чи вона житиме, чи помре.

— Ах, і ви так добре чекали, — сказала вона, піднявши брови.

— Винна, — відповіла я.

Вона подивилася на Бекетта, а потім на наші з’єднані руки.

— А, це Бекетт Джентрі, — сказала я, вивільняючи руку й поплескуючи його по плечу.

Як тупо.

— Він...

Боже, чорт, ким же він був? Як я маю його представити? Він не був моїм хлопцем. Він навіть не поцілував мене, хоча був поруч 24 години на добу.

— Я найкращий друг її покійного брата, — пояснив він, підводячись і простягаючи руку. — Наскільки я розумію, ви спеціалістка з нейробластоми. Мейсі вас обожнює.

Лікарка Г’юз потиснула йому руку й усміхнулася.

— Ну, я, звичайно, рада це чути. Мейсі — моя улюблениця. І я рада познайомитися з вами, містере Джентрі. Еллі точно потрібна підтримка. Рада бачити, що вона її має.

— Я буду тут, поки їй потрібен.

Він відповів на запитання, якого вона не ставила, і її очі пом’якшилися.

Ще одна жертва.

Тоді ми перейшли до справи. Вона поставила кілька запитань і перевірила таблицю даних Мейсі на наявність останніх лабораторних досліджень, час від часу зморщуючи брови під час читання. Лікарка послухала її дихання, перевірила крапельниці та перевірила тиск.

— Наскільки мені потрібно хвилюватися? — спитала я, знаючи, що вона не буде мене дурити.

Вона глибоко зітхнула й знову перегорнула аркуш із даними.

—Я не знаю й не можу сказати, поки не побачимо, як організм відреагує на ліки. Я можу вам сказати, що вона почувається набагато краще, ніж могла б за кілька годин. Ви врятували їй життя.

— Це Кольт, — тихо сказала я. — Ці двоє.

Вона легенько всміхнулася.

— Одна душа у двох тілах.

— Кольт сказав, що почув її плач уві сні, — промовив Бекетт. — Він прокинувся, зайшов до її кімнати й побачив, що вона палає.

Моя голова різко повернулася до нього, я намагалася пригадати, коли Кольт...

Поки я була в машині. Коли він розмовляв із Кольтом на ґанку. Вдячність, яку я відчувала до Бекетта за його зв’язок із Кольтом, була трохи пом’якшена ревнощами через те, що він знав мого сина так, як його не знала я.

Бо Бекетт був поруч із ним більше, ніж я.

— Що далі? — спитала я, потрібно було відкласти роздуми вбік.

— Це займе кілька годин, але коли ми переконаємось, що ліки діють...

— Я не про це. Лікування. Що чекає попереду тощо. — Я не хотіла думати про те, що не могла контролювати. Я хотіла зосередитися на тому, що могла. Що досліджувати далі, до чого її готувати. Із цим я могла 6 упоратися.

Лікарка Г’юз кивнула, ніби зрозуміла, а потім сіла в останнє вільне крісло в кімнаті й сперлася на маленький столик.

— Ми мали зустрітися наступного тижня, — сказала вона.

— Так.

— Ви впевнені, що хочете поговорити про це зараз?

Я глянула на свою маленьку дівчинку, яка б’ється за життя, якій я не могла допомогти мечем, тому замість цього обрала інший фронт.

— Так.

— Останній цикл хіміотерапії не змінив рівнів її показників, як ми сподівалися. Те, що пухлина зникла, — це все добре, але, якщо її кістковий мозок усе ще буде переважно раковим, виросте інша. Ми зрізали верхівку дерева, але коріння ще живе.

— Чи розвивається в неї стійкість до хіміотерапії?

Рука Бекетта знову знайшла мою, і я схопила її. Міцно.