Ребекка Яррос – Останній лист (страница 43)

Його голос знизився до тону, яким заспокоюють матір хворого пацієнта.

У моїй голові залунали будильники, гучні, як церковні дзвони, і мій живіт скрутило.

— Наскільки сильно мені потрібно хвилюватися?

— Дуже сильно.

Він не моргнув, не пом’якшив ані свого виразу обличчя, ані тону. І це налякало мене ще більше.

Наступна година минула як у тумані.

Нас перевели в реанімацію. Мені наділи браслет з інформацією про Мейсі, і, коли запитали про Бекетта, я просто кивнула, копаючись у своїй папці в пошуках її історії та інформації про страхування.

Оскільки ми були частими гостями в афілійованому онкологічному центрі, там були всі дані в архіві, тож я могла відкласти папку. Поки лікарі не почали внутрішньовенно вводити антибіотики, я взяла її знову й почала писати нотатки.

— Прибираємо катетер? — запитала я лікаря, глянувши на його табличку з іменем. Доктор Петерсон.

Бекетт підійшов до мене тихо, але впевнено.

Перш ніж відповісти, лікар проглянув свій айпад.

— Тут потрібно зважити всі за і проти. Здебільшого катетер сам по собі не загрожує, і, якщо ми його приберемо, можуть виникнути ускладнення через встановлення іншого.

— Це потрапляє прямо в її серце.

— Так. Але ми почали використовувати агресивні антибіотики й спостерігаємо за нею, особливо за надходженням і виведенням рідини.

— Функція нирок, — припустила я.

Він кивнув.

— Ми повинні дати лікам шанс. Якщо не буде покращення, нам доведеться зняти катетер.

—Тож поки що чекаємо?

— Чекаємо.

Я кивнула, пробурмотіла спасибі чи щось схоже й сіла на стілець біля ліжка Мейсі. Чекати. Просто чекати. Це все, що я могла зробити.

Як завжди, я була безсила, поки моя шестирічна донька боролася за життя.

Як усе це могло бути справедливим? Чому я не можу бути в цьому ліжку? З крапельницями, катетерами та моніторами? Чому вона?

— Як щодо того, щоб я приніс нам кави? — запропонував Бекетт, зупиняючи цю низхідну спіраль.

— Було б чудово. Дякую тобі.

Я слабко, вимушено всміхнулася йому, і він пішов на пошуки кофеїну.

Моїми супутниками були безперервна крапельниця й монітори, що видавали заспокійливий звуковий сигнал із кожним ударом серця. Тиск Мейсі був небезпечно низьким,

і я швидко звикла дивитися на екран, коли надходили нові дані вимірювання.

Чекати. Таким був порядок дій.

Чекати.

Задзвонив мій телефон, налякавши мене, і я провела по екрану, щоб швидко відповісти, коли побачила ім’я докторки Г’юз.

— Лікарко Г’юз? — відповіла я.

— Привіт, Елло. Мені зателефонували, що Мейсі госпіталізували в Монтроузі. Як ваші справи?

В її голосі відчувалась легка приємна фамільярність.

— Вам усе розповіли?

— Так. Насправді я зараз у дорозі.

— Ви тут, у Монтроузі? Я думала, ви будете в Денвері ще тиждень чи десь так.

Я погортала папку, щоб знайти свій календар із записом, на коли запланована зустріч з лікаркою Г’юз.

— Це День пам’яті, тому я приїхала провести вихідні з батьками.

Моє полегшення від того, що вона тут, з’явилося лише на секунду: його перевершило відчуття провини.

— Я б не хотіла, щоб ви відмовлялися від вихідних.

— Дурниці. Я буду там приблизно через пів години. Крім того, це дає мені привід не слухати думки моєї мами щодо суконь подружок нареченої. Ви робите мені послугу, запевняю.

— Ви виходите заміж? Як я цього не знала?

— Через шість місяців, — сказала вона, її голос пожвавішав. — Я скоро приїду, тримайтеся.

Ми закінчили розмову, коли ввійшов Бекетт зі знайомою біло-зеленою чашкою.

— Ти бог серед людей, — сказала я, беручи чашку й тримаючи її руками, сподіваючись, що частина тепла передасться моїй шкірі, пробудить нерви. Останнім часом я була постійно оніміла.

— Я буду приносити тобі каву частіше, — пообіцяв він, підсуваючи такий самий стілець, як і мій, щоб сісти поруч зі мною. — Як у неї справи?

— Без змін. Я не знаю, чого очікую. Миттєвих результатів? Щоб вона магічно зцілилася від інфекції, якої я ніколи в житті не бачила? Як я могла не помітити?

— Бо ти не ходячий аналіз крові? Ти маєш бути трохи добрішою до себе, Елло. Якщо лікар сказав, що цього не можна було передбачити, то тобі потрібно йому повірити. Картай себе за те, що ти вболіваєш не за ту бейсбольну команду, або за те, що тобі потрібно було замінити мастило приблизно три тисячі кілометрів тому, але не за це.

— Що не так із командою «Рокіз»?

Він знизав плечима.

— Нічого, якщо тобі подобається програвати.

—Агов, це команда мого рідного міста, а я вболіваю не лише за перемоги.

— Ось що я люблю в тобі, — сказав він з усмішкою, спостерігаючи за Мейсі. — Твою непохитну відданість навіть тій команді, яка явно погана.

— Просто тому, що ти фанат «Мете»...

Я показала на його бейсболку.

— Каюсь. — Він подивився на мене й підморгнув, і миттєво стало зрозуміло: він відвертав мою увагу від мого почуття провини.

Я похитала головою й зітхнула, вдячна за каву й ту секунду, яку я мала, щоб очистити голову від самоненавис-ті, яка не дала б Мейсі ніякої користі.

— Мені страшно.

— Я знаю.

Його рука накрила мою долоню, що лежала на колінах.

— Це погано.

—Так.

Його просте визнання означало більше, ніж будь-які банальні слова, сказані з добрими намірами. З Бекет-том мені не доводилося надівати маску хоробрості або всміхатися, коли хтось казав мені, що вони впевнені, що з Мейсі все буде добре, хоча вони насправді нічого не знали. Я могла б бути жахливо й цілковито відвертою із цією людиною.

— Я не хочу ховати своєї дочки.

Я спостерігала, як піднімаються й опускаються її груди під візерунчастим лікарняним халатом.