Ребекка Яррос – Останній лист (страница 42)

— О, Кольте. Ні.

Мій живіт здригнувся від думки про те, що я теж проходжу через це з ним.

— Це тому, що вона прийшла до мене на гру, чи не так? Це моя провина. Я сильніший за неї. Це повинен був бути я. Чому це не я?

Я взяла його на руки й притиснула його до грудей, обійнявши.

— Це не через тебе. Цю лихоманку спричинило щось серйозніше. Розумієш? Це не твоя провина. Завдяки тобі ми можемо відвезти її до лікаря. Ти тут герой, друже.

Він кивнув, доторкнувшись до моєї шиї, і я відчула крихітні струмочки перед тим, як він шморгнув носом. Я потерла йому спину, доки не почула, як позаду мене завівся мотор, а потім відступила від Кольта назад, щоб подивитися на нього.

— Скажи мені, що ти розумієш.

— Я розумію, — сказав він, витираючи сліди сліз. Він випрямив свою невеличку спину, він здавався таким маленьким і водночас таким дорослим.

— Мені шкода, що я маю залишити тебе, але мушу їхати, друже.

— Я знаю, — сказав він, кивнувши. — Будь ласка, допоможи їй.

— Я допоможу.

Я поцілувала його в чоло, пообіцявши.

— Я люблю тебе, Кольтоне.

— Люблю тебе, мамо.

— Вона на задньому сидінні, — сказав Бекетт, стоячи позаду мене.

— Ось, — сказала Хейлі, вибігаючи назад на веранду з коробкою й даючи її мені в руки. — Лід, пляшки з водою, серветки, мотрин, твоє взуття, зарядний пристрій для мобільного телефона, сумочка й деякі інші речі.

—Дякую, — сказала я, обіймаючи її однією рукою. — Я триматиму вас у курсі.

Я кинулася з ґанку й залізла у кузов Бекеттової машини, мене відразу оточив запах чистої шкіри салону та Бекетта.

— Ти можеш сидіти? — запитала я Мейсі, яка саме відстібала пасок безпеки.

—Ні.

—Добре, ходи сюди.

Я вмостила її на середнє сидіння, пристібнула пасок безпеки, а потім попросила лягти мені на коліна.

Чи так можна робити за правилами безпеки? Ні. Але рак уже робив усе можливе, щоб убити мою дитину, тож я просто мала трохи віри в те, що не додам автомобільну аварію до мого нещодавнього списку трагедій.

Я глянула у вікно й побачила Бекетта, який нахилився до Кольта. Він міцно пригорнув його й обійняв, обхопивши крихітне тіло Кольта своїми масивними руками. Він сказав щось Хевок і вже йшов до мене.

Він пройшов крізь світло фар, а потім відчинив водій -ські двері, заліз і зачинив їх одним плавним рухом.

—Дівчата, ви як?

Він налаштував дзеркало заднього виду, щоб бачити нас, а не шлях, коли проїжджав через кільцеву під’їзну дорогу.

— Ми тримаємось, — сказала я йому, не добираючи влучнішого слова, щоб описати наш стан.

Чи було зі мною все гаразд? А з Мейсі? Ні. Але було так, як було, я ж була сильною.

— Гаразд.

Він звернув на головну дорогу біля «Солітьюду». Цього ранку кругом було так тихо. Там, де зазвичай мене поглинав шум від дітей, радіо, власні думки, тепер усе, що лишилося, — це звук руху шин автівки Бекетта по асфальту — гладкому й рівномірному.

Поклавши голову Мейсі на коліна, я потягнулася до коробки біля своїх ніг, витягнула звідти серветку та пляшку холодної води, яку, очевидно, щойно дістали з холодильника.

—Думаєш, ти можеш потерпіти, щоб тебе не нудило? — запитала я її.

Вона похитала головою.

Очі Бекетта зустрілися з моїми в дзеркалі заднього виду, коли ми під’їхали до воріт «Солітьюду».

— Хтось заперечує, щоб я порушив кілька обмежень швидкості? — запитав він, звернувши на дорогу.

— Ніхто.

Його нога натиснула на газ — і позашляховик злетів.

— Ти знаєш дорогу... ?

— Елло, ти мені довіряєш? — перебив він.

Бачачи, як я зараз тримала свою хвору доньку в салоні його автівки, коли він віз нас уночі, я могла подумати, що відповідь була очевидною. П-ф-ф. Саме це він хотів почути.

— Я довіряю тобі.

— Просто подбай про Мейсі й дозволь мені відвезти вас.

Я кивнула й узялася за роботу, виливаючи воду на серветку й протираючи шкіру Мейсі.

Бекетт відповідав за дорогу, а я за Мейсі.

* * *

— Катетер Марґарет інфікований, і в неї з’являються ознаки сепсису, — сказав нам лікар через шість годин.

Я миттєво заперечила, підійшовши до ліжка своєї доньки, де вона міцно спала.

— Не може бути. Я тримаю цю штуку чистою, наскільки... це можливо.

Зазвичай я могла б відповісти дотепніше, якби спала понад дві години.

— Я роблю тампон, закутую, провітрюю — усе, як наказував кожен лікар.

Лікар швидкої допомоги середнього віку з розумінням кивнув мені.

—Я впевнений, що так. Ми не помітили жодних зовнішніх ознак інфекції, яка трапляється, коли вона не походить зі шкіри. Не картайте себе. Таке буває. Але нам потрібно негайно її лікувати, тобто перевести її до відділення інтенсивної терапії та призначити антибіотики.

Я обхопила руками живіт і подивилася на Мейсі. Вона все ще була почервоніла від лихоманки, але температура впала десь до тридцяти восьми і її під’єднали до крапельниці для гідратації.

— Сепсис? Звідки мені було знати?

Лікар простягнув руку, злегка тримаючи мене за плече, поки я не подивилася на нього.

— Ви не могли знати. їй дуже пощастило, що, коли вона підхопила цю лихоманку, ви так швидко привезли її сюди.

Я глянула на Бекетта, який стояв біля ліжка Мейсі, спершись об стіну, однією рукою тримаючись за раму її ліжка, наче він був готовий убити будь-якого дракона, який насмілиться наблизитися. Мені не пощастило привезти її сюди — мені пощастило, що за кермом був Бекетт, що він був зі мною, коли почалася лихоманка.

Я б ніколи не змогла скоротити час на дорогу до пів години, як це зробив він.

— Сепсис. Отже, інфекція в її крові.

Я намагалася пригадати все, що читала за останні сім місяців, відчуваючи, ніби мене щойно кинули на випускний іспит із предмета, про наявність якого я й не підозрювала. Її артеріальний тиск був низьким, я бачила це на моніторах, і її дихання було трохи ускладненим. Друга стадія.

— Її органи?

Його вираз обличчя став таким, як у лікарів, коли вони не хочуть повідомляти поганих новин.

— Її органи? — повторила я, підвищуючи голос. — Минуло шість тижнів після операції, і лікарі витратили дванадцять годин, рятуючи її нирку, тож не могли б ви сказати мені, чи все це було марно?

— Нам потрібно подивитися, як вона відреагує на антибіотики.