Ребекка Яррос – Останній лист (страница 41)

Блін, ця жінка мене знала.

— Тоді фільм, — погодився я. — Просто... залишайся на своєму боці дивана.

— Я не перетну центральної лінії, — дражнила вона з усмішкою, від якої він знову встав.

Вибравши фільм, ми сиділи й дивилися, обидва косо поглядаючи одне на одного. Є такий вислів: «випустити коня зі стійла». Так, кінь вийшов, і він не збирається повертатися назад. У жодному разі.

Той кінь шаленів і псував мій ретельно продуманий контроль.

Але я не скаржився, коли вона підсунулася ближче. Або коли вона притискалася до мене. Ні. Я підняв руку й насолодився відчуттям її вигинів, її довірою. Все ще не скаржився, коли вона лягла мені на руки. Чорт, ні, я тримався й запам’ятовував кожну секунду.

Коли двері відчинилися, я прокинувся, потягнувшись до пістолета, якого там не було. Але була Хевок, і, оскільки її хвіст повільно стукався об тверду деревину, я знав, що це мала бути Хейлі.

Еге ж. Вона зайшла навшпиньки, потім побачила нас двох на дивані й усміхнулася до мене, перш ніж прослизнути в кімнату для гостей.

Я опустив голову, вдихаючи цитрусовий аромат Еллиного волосся, і міцніше стиснув руку на її талії, щоб вона не впала з дивана. Я 6 спав, балансуючи на ліжку два на чотири, якби це означало, що я повинен був тримати її.

Не встиг я заснути, як знову почув кроки, але цього разу вони долинали згори. Просто наді мною з’явилося обличчя Кольта, і паніка в його очах підказала мені, що йому байдуже, що я обіймаю його маму.

— Що сталося, друже?

—З Мейсі щось не так. Вона дуже гаряча.

 

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

ЕЛЛА

Лист№ 13

Елло!

Мені дуже шкода, що ти пропустила виставу Кольта, і ні, це не щось мізерне. Я розумію, але не знаю, що міг би сказати або написати, щоб дати тобі той душевний спокій, на який ти заслуговуєш. Тебе розривають у двох різних напрямках, і, напевно, це дуже складно.

Однак я можу сказати, що ти чудово справляєшся. Так, ти пропустила виставу, але ти була потрібна Мейсі. Настане час, коли Кольт підросте, ти йому будеш потрібна й тобі доведеться пропустити те, що буде відбуватись у Мейсі. Я думаю, що це лише частина того життя, у якому маєш двох дітей. Ти робиш усе можливе для обох і сподіваєшся, що зрештою все вийде. Те, що в тебе з являється почуття провини, означає, що ти чудова мама, але іноді просто треба бути добрішою до себе. Це саме такий випадок.

Те, що ти переживаєш, — це суцільний кошмар. Ти повинна дати собі шанс на помилку, бо маєш рацію: ти не з тих сімей, де дітей виховують обоє батьків. Тож це означає, що ти маєш більше піклуватися про себе, бо ти єдина, хто в них є.

Зроби мені послугу й тримайся. Твій брат приїде додому, щойно зможе. Ти не будеш довго сама, я обіцяю. Він сказав, що Кольт хоче будиночок на дереві, і, поки я буду в гостях, допоможу збудувати його. Можливо, це небагато, але це дасть йому власне місце, і тобі буде спокійніше, що він має щось особливе.

Мені б хотілося порадити тобі щось краще, але я знаю, що вказівки тобі не потрібні — тобі потрібно, щоб тебе вислухали, і я можу послухати тебе, коли ти цього захочеш.

Хаос

Сорок і сім.

Я знову подивилася на цифри на термометрі, щоб підтвердити їх, якщо я помилилася вперше. Мейсі горіла.

—Я маю відвезти її до лікарні.

— Нам треба відвезти її до лікарні, — виправив мене Бекетт із-за дверей ванної кімнати. — Візьми тайленол, вологі серветки, усе, що потрібно, і поїхали. Кольте, зроби мені послугу й розбуди Хейлі.

Я почула знайомий звук, коли Кольт побіг униз по сходах, поки я перебирала аптечку в пошуках тайленолу. Що могло спричинити це? Футбольний матч. Напевно. Але поруч із Мейсі нікого не було, і на останній консультації її показники були чудовими. Що вона могла підчепити за цей короткий час?

Я знайшла рожеву пляшечку із жарознижувальним і налила в крихітну мірну чашку точну кількість, якої потребувала Мейсі.

— Елло! — погукав мене Бекетт із коридору, і я, спотикаючись, вибігла з ванної з ліками.

Він тримав Мейсі на руках, притиснувши її, закутану в ковдру, до грудей. Я поклала руку на її чоло та заглушила кожне лайливе слово, яке спадало на думку. Це було недобре. Нам так пощастило з її ускладненнями: нудота, блювота, випадіння волосся, втрата ваги — то були дрібниці. Але це було щось нове.

— Мейсі, люба, мені потрібно, щоб ти розплющила очі й випила ліки, гаразд? — умовляла я, проводячи вільною рукою по її щоці.

Її очі розплющилися, скляні від гарячки.

— Мені жарко.

— Я знаю. Ти можеш це випити?

Я показала їй стаканчик.

Вона кивнула, ледве ворухнувшись. Бекетт змінив хват, допомагаючи їй підвестися, і я піднесла маленьку чашечку до її рота у формі серця. Такі ідеальні маленькі губки. До того як поставили діагноз, у неї ніколи не було ані карієсу, ані зламаної кістки, а тепер вона й оком не моргнула на ліки.

Вона ковтнула й здригнулася, м’язи її живота напружились.

— Дитинко, тобі потрібно затримати це в собі, гаразд? Будь ласка!

Я благала, ніби це був її вибір. Вона розтулила рота й знову почала рухатися, ніби її зараз знудить.

— На вулицю, — наказав Бекетт і пішов, а я поспішила за ним.

Він виніс її вниз по сходах і вийшов на ґанок, ледве зупиняючись, коли йому довелося відчинити двері. Чоловік навіть не дав мені шансу вийти першою.

Я заскочила в кабінет, схопила папку Мейсі зі столу й вибігла за ними.

— Так краще, правда? Відчуваєш це повітря? Свіже й прохолодне. Вдихни, Мейсі. Вдихай через ніс, видихай через рот. Усе правильно. Ось так. — Його голос був таким за спокійливим, що контрастував із його грубою щелепою.

Мейсі вигнула шию, наче шукала прохолодного нічно го повітря, її дихання сповільнилося, живіт заспокоївся. Вона мала затримати ліки, дати нам час, щоб дістатися до відділення швидкої допомоги.

— Краще? — запитала я, беручи її маленьку ручку.

— Трішки.

— Добре.

Трішки — уже щось. Трішки було краще, ніж виблювати ліки.

— Боже мій, Елло, що я можу зробити? — На ґанок вибігла Хейлі, зав’язуючи свій халат, Кольт стояв босоніж позаду неї.

—Ти можеш побути з Кольтом? Будь ласка! Ми повинні відвезти її до відділення швидкої допомоги.

— Звичайно. Куди ви її повезете? Медичний центр зачинений.

—Де найближчий пункт швидкої допомоги? — спитав Бекетт.

—Монтроуз єдиний відчинений уночі, — я перевірила свій телефон, — чи, точніше, рано-вранці. Зараз третя ранку.

—Це півтори години їзди, — тихо сказала Хейлі, наче її тон мав значення або міг змінити відстань.

— Не коли я за кермом, — відповів Бекетт, уже прямуючи до свого позашляховика.

—Я зараз повернусь! — крикнула Хейлі, вбігаючи в будинок.

—Мамо?

Кольт з’явився біля мене, а Хевок — біля нього.

—Ей!

Я опустилася до його рівня.

— Ти чудово впорався, Кольте. Ти все зробив правильно.

— Це мав бути я.

—Що?

— Я мав би хворіти, а не Мейсі. Це не справедливо. Цемав бути я. — Його очі були такими само скляними, як і в Мейсі, але через невиплакані сльози.