Ребекка Яррос – Останній лист (страница 40)

Її материнство — та безкорислива відданість своїм дітям — було одним із її найпривабливіших атрибутів.

Вона закотила очі, ледве зітхнувши, і в моїй голові загорілася метафорична лампочка.

—Ти не думаєш, що я тебе хочу.

Вона кинула на мене погляд, який підтвердив мою здогадку, і почервоніла, ставши такого самого багряного кольору, як і диван.

— Ти знаєш, а ти маєш рацію. Вже пізно. — Вона вдавано позіхнула. — Д-у-у-у-уже пізно.

—Я хочу тебе.

Чорт, мені було так добре, коли я вимовляв ці слова.

—Так, чудово.

Вона кинула на мене тупий погляд і підняла великий палець.

— Будь ласка, не змушуй мене почуватися ще більшою ідіоткою, ніж зараз.

Так, досить цієї фігні.

Я кинувся вперед і одним легким рухом повернув її на диван, ковзнувши по ній, я взяв її зап’ястки однією рукою над головою та вмостився між її розведеними ногами.

Саме тут я й маю бути.

— Чорт, ти швидко рухаєшся.

У її очах не було ні страху, ні неприйняття — лише здивування.

— Не завжди, — пообіцяв я.

її губи розтулилися.

— Елло. Я хочу тебе.

— Бекетте... ти не маєш...

Так, це тихе зітхання, яке вона видала, мало мене знищити.

Я відпустив її зап’ястки, дозволяючи своїм пальцям пройтися по її руці, поки одна рука не вплелась у волосся біля основи її голови, а інша не попрямувала до вигину її талії.

— Відчуваєш?

Тоді я ковзнув уперед, дозволяючи своєму члену пройтися по шву її піжамних штанів так сильно, що вона ахнула від контакту. Я не пам’ятаю, щоб коли-небудь у житті мені так сильно хотілося розірвати шматок тканини.

— Я ніколи нікого так сильно не хотів, як тебе.

Я знову поворухнувся, і її очі заплющилися, коли вона випустила найсолодший стогін.

Мій член пульсував; я знав, що все, про що фантазував протягом більшої частини останніх восьми місяців, було на відстані одного рішення.

— Бекетте.

Її руки знайшли мої біцепси, її нігті впились у них.

— Ніколи більше не думай, що я тебе не хочу, бо, якби все було інакше, я б уже був у тобі. Я б точно знав, як ти почуваєшся, які звуки ти видаєш, який вигляд маєш, коли кінчаєш. Я думав про це принаймні сотню разів, а я, повір мені, маю чудову уяву.

Вона погойдувала стегнами, а я стиснув щелепу, щоб не дати їй саме того, чого вимагало її тіло.

— Елло, ти мусиш зупинитися.

— Чому? — спитала вона, небезпечно наблизивши губи до моїх. — Що ти маєш на увазі, якби все було інакше? — її очі розширилися. — Це тому, що в мене є діти?

— Що? Ні, звісно, ні. Це через те, що ти молодша сестра Раяна.

Перш ніж я встиг завдати ще якоїсь шкоди, я зліз із неї і сів на спинку дивана.

— Бо... я молодша сестра Раяна? — повторила вона, сідаючи прямо, обличчям до мене. — І ти думаєш, що він би що, переслідував тебе?

Три речі. Лист. Рак. Брехня.

Я повторював це у своїй голові, поки не переконався, що можу дивитися на неї й не затягнути назад під себе.

— Бекетте?

— Коли я ріс, якщо я чогось хотів, я це брав. Негайно. Я займався сексом у чотирнадцять років із дівчиною у домі для дітей-сиріт. Я відкривав різдвяні подарунки раніше, якщо мені щастило отримати такий подарунок, і зазвичай він був від мого соціального працівника чи якоїсь благодійної організації.

— Я не розумію.

Вона знову обхопила коліна руками.

— Я одразу приймав подарунок, бо знав, що, якщо не візьму одразу, напевно, я його вже не отримаю. Я діяв за принципом «зараз або ніколи»: не було другого шансу.

— Гаразд.

— Я не можу тебе торкнутися, не можу про це говорити, бо боюся, що буду діяти так.

— І чому це має значення, якщо я цього хочу?

— Бо я не матиму другого шансу. А я не вмію налагоджувати стосунки з людьми. У мене ніколи не було таких, які б тривали понад місяць. Я ніколи не кохав жінки, з якою спав. І, напевно, усе зіпсую, бо не тільки мій член хоче тебе, Елло.

На її обличчі знову з’явився подив, губи округлилися, і я заплющив очі, щоб не кинутися на неї й не поцілувати її. Знання, що вона мені дозволить, що вона хоче цього, виростило моє бажання з розміру кулі до ядерної ракети.

— І коли я все зіпсую, бо це станеться, повір мені, це зашкодить Кольту та Мейсі. Ти знову залишишся сама, бо немає жодних шансів, що ти дозволиш мені залишитись і допомагати тобі, як цього просив Раян.

— Й ось воно.

— Ось. Ти молодша сестра Раяна.

— Між нами було всього п’ять років різниці. Знаєш, це не так уже й мало. — Вона потягнулася по пульт.

—Я це добре знаю.

— Отже, якби Раян був ще живий...

Вона кинула на мене останній погляд.

Я відпустив усе на мілісекунди, дозволивши їй побачити в моїх очах, як сильно я її хотів, і не лише заради її тіла.

—Усе було б інакше.

— Усе?

— Усе, крім того, що я відчуваю до тебе, за що він, мабуть, убив би мене. Куди це нас веде?

— Ти маєш на увазі, крім того, що я висохла стара діва, а ти виконуєш свій обов’язок перед привидом?

— Щось схоже на це.

Вона качала головою по спинці дивана, пробурмотівши собі під ніс якусь лайку.

Потім сіла прямо й одним натисканням великого пальця ввімкнула телевізор.

— Нам залишається лише вибрати фільм на замовлення. Бо я не дозволю тобі вийти з тих дверей зараз.

— Ні?

— Ні. Якщо ти підеш зараз, можеш потім почати дивно поводитись і не повернешся. Обов’язок — це чудова річ, але іноді гордість може бути набагато сильнішою, особливо коли ти переконуєш себе, що це на благо іншої людини.