Ребекка Яррос – Останній лист (страница 39)

— Що він зробив?

— Він якийсь момент сидів шокований, і я все зрозуміла. Зрештою, я відчувала те саме. Потім він... він попросив мене зробити аборт.

Мої нігті впились у спинку дивана, але я не сказав ні слова.

— І саме в ту мить, коли цей вибір був переді мною, шок зник, і я зрозуміла, що хочу їх залишити. Що я зроблю все можливе, щоб захистити їх. Тоді я зрозуміла, що покохала не людину, за яку він себе видавав, — сильну, вірну, турботливу, яка буде захищати. І все це була величезна брехня. Він чудово вдавав, але не був великим, сильним чоловіком, який збирався забрати мене в коледж і побудувати дивовижне життя. Він був наляканим маленьким хлопчиком, який не міг поставити нікого на перше місце, зокрема мене. Й ось я зрозуміла, що готова померти за близнюків, а він хотів, щоб я їх убила, бо вони були недоречними тоді, і я теж. Я відмовилася. Він погрожував. Я відмовилася. Наступного ранку він пішов.

— Мені дуже шкода, що тобі довелося через це пройти.

Вона знизала плечима.

— Вже як є, це навчило мене ніколи не довіряти брехунам. Якщо ти збрешеш один раз, напевно, ти робитимеш це знову й знову. Так чи так через тиждень з’явився тато Джеффа з чеком на чималеньку суму і документами для розлучення, сказавши, що я можу отримати перше, коли доведу, що більше не вагітна.

— Ти жартуєш? — прогарчав я. Тепер я хотів, щоб цей мудак з’явився переді мною, хотів охопити його худу шию своїми руками.

— Ні. Тож я підписала папери, вирвала в нього з руки чек і підпалила його прямо в нього на очах.

Моя дівчинка.

— Чудово. Я бачу цю картину.

— Так, ну, я була трохи драматична, закінчилось усе тим, що я спалила будиночок дотла. Буквально. Все було знищено.

— Тож тебе не можна залишати наодинці із запальним кою, ти це хочеш сказати? Жодного гриля чи барбекю, смаженого зефіру, феєрверків?

Вона засміялася, поліпшивши мені настрій, але все одно хотілося задушити всіх у тій клятій родині.

— І ти залишилась у Телльюрайді й виховувала дітей, — припустив я.

Вона кивнула.

— Так. Джефф ніколи не повертався. Жодного разу. Петті та Річ купили житло в Денвері, але вони все ще повертаються сюди на свята, як-от сьогодні. Проте вони ніколи не бачили дітей. Ніколи не питали про них, принаймні коли натикались на мене. Навіть коли я попросила їх допомогти зі страховкою для Мейсі, Річ сказав, що діти не їхня проблема. Я більше не припущуся такої помилки, звернувшись по допомогу до них.

— Я не впевнений, що вони заслуговують на те, щоб бачити дітей.

—Я теж, але я хвилююся, що Мейсі може не мати шансу, якщо вона цього захоче, розумієш? Я маю на увазі, одного дня вони виростуть. Вони ставитимуть запитання та шукатимуть власні відповіді. І Мейсі...

Вона сховала обличчя руками.

Я ковзнув уперед, поки кінчики її пальців не торкнулися зовнішнього боку мого стегна.

Тоді я обережно відвів її руки, майже сподіваючись, що вона плаче, що вона навчилася рівномірніше й сію кійніше відпускати цей клапан тиску, ніж під час опера ції Мейсі.

Але сліз не було, лише колодязь скорботи — такий глибокий, що в ньому могла б потонути звичайна душа. Але Елла була не така.

— У Мейсі буде час зробити свій вибір.

Я не мав права, але думка не йшла геть, тому я її озвучив.

— Діти питають про нього? Про Джеффа?

— Іноді. їм, звісно, цікаво, а День батька — це завжди гостра тема. Хоча мені справді пощастило, що в мене є Ларрі: близнюки тут були досить відділеними від інших дітей. Це був їхній перший справжній рік у школі.

— Що ти їм кажеш?

— Що, звичайно, у них є батько, бо діти повинні мати тата й маму. Але в них немає тата. Хоч усі чоловіки можуть бути батьками, не всі з них підходять на роль татусів, тому їхній просто не підходив.

«Бо твій тато-невдаха тебе не хотів. Він хотів кращого життя більше, ніж такого крикливого лайна, як ти». — Мамині слова відбивались у моїй голові, наче м’яч, запущений у пінбол-автоматі.

— Ти чудова мати. Я сподіваюся, що ти чула це часто, бо ти справді чудова.

Мої великі пальці торкнулися її зап’ястя, трохи вище від того місця, де бився пульс.

— Я не зробила нічого, чого б не зробила будь-яка мати в такій ситуації, — спростувала вона, знизавши плечима.

— Ні. Не треба відмахуватися від цього. Бо я син тієї людини, яка не робила того, що зробила ти, — того, що ти робиш щодня. Ніколи не сумнівайся в цьому. Крім того, якщо я коли-небудь зустріну Джеффа, я відправлю його в нокаут.

Вона подарувала мені легку усмішку.

— Не роби цього. Нині він працює юристом у Денвері. Він, мабуть, подав би на тебе до суду за те, що ти зламав його дорогоцінний ніс. Якщо ти коли-небудь захочеш за вдати Джеффу болю, треба вдарити по тому, про що він пі клується, — по його кишені. І, щиро кажучи, для нас краще, що він пішов. Життя з ним було б жалюгідним, і я б не хотіла, щоб діти вчилися в такого батька, особливо Кольт.

— Я розумію.

Її погляд метнувся до моїх губ і вбік.

Вона не думає про те, щоб поцілувати тебе. Я збрехав собі. Бо якби я визнав правду, мав би її під собою за три секунди. Мої руки були б у її волоссі, мій язик — у її роті, і я відчував би її дихання.

Між нами запала тиша, що кричала від незліченних можливостей того, що може статися далі.

Я повільно відпустив її зап’ястки й повернувся на свій бік дивана.

— Мабуть, мені вже час іти. Вже пізно.

—Зараз дев’ята.

— Допоможи мені, Елло.

І тепер мій голос звучав як наждачний папір. Чудово.

— Допомогти тобі в чому? — запитала вона, змінивши своє положення так, щоб ноги опинилися під нею.

— Ти знаєш. Не змушуй мене це казати.

У ту хвилину, коли я це сказав, ми обоє були в пастці, і не у фізичному сенсі. Ну добре, і в цьому також.

— Можливо... можливо, я хочу, щоб ти це сказав, — закінчила вона придушеним шепотом.

— Я не можу.

Ще не час. Ні, поки що я ходжу й брешу. Якби вона подивилася мені на стегна, мені точно не знадобилися б слова. У мене встав, щойно вона подивилася на мої губи.

— Ох. Я розумію.

Вона вмостилася на сідниці, і в моїй голові залунали сигнали тривоги.

— Розумієш що?

— Ніби я збираюся це сказати... — Вона самопринизливо засміялася.

— Елло.

Це було благання говорити чи не говорити? Чорт, я більше не знав.

— Ти не бачиш мене такою. Я цілком розумію.

Вона потягнулася до пульта від телевізора.

—Якою саме я тебе бачу? Будь ласка, просвіти мене.

Я нахилився вперед, викрадаючи пульт. Вона сказала А, тож тепер мусить перейти і до Б.

Вона роздратовано відмахнулася.

—Ти бачиш мене як маму. Як маму Кольта та Мейсі.

І це логічно, бо так і є. Я мама з двома дітьми.

— Ну, так, — сказав я.