Ребекка Яррос – Останній лист (страница 4)

Він усміхнувся й знову вмостився на своєму ліжкові, через кілька секунд його дихання стало глибоким й рівномірним.

— Дякую, — тихо сказав я, знаючи, що він мене не чує. — Дякую тобі за неї.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ЕЛЛА

Лист № 1

Елло!

Ти мала рацію: твій брат з'їв печиво. Але на його захист можу сказати, що я занадто довго чекав, щоб розгорнути твого листа. Я вважаю, що якщо ми будемо писати одне одному, то повинні бути чесними, чи не так?

Отже, по-перше, я не дуже вмію спілкуватися з людьми. Я міг би навести тобі купу виправдань, але насправді в мене це не дуже добре виходить. Можу сказати, що я кажу неправильні речі, я прямолінійний або просто не бачу потреби в безглуздих балачках чи чомусь іншому. Що й казати, я пригадую, що ніколи не писав листів... нікому.

По-друге, мені подобається, що ти пишеш ручкою. Це означає, що ти не повертаєшся до того, що вже сказала і не вдаєшся до самоцензури. Ти не думаєш занадто багато, просто пишеш те, що спадає на думку. Б'юсь об заклад, що ти така сама і в житті: говориш те, що думаєш.

Я не знаю, що тобі розказати про себе, щоб цензура не заборонила, тож як щодо цього: приблизно п'ять хвилин тому мені виповнилося двадцять вісім і, крім своїх друзів тут, я не маю жодного зв’язку з навколишнім світом? Здебільшого для мене це нормально, але сьогодні ввечері мені стало цікаво, як це — бути тобою. Мати стільки відповідальності, коли так багато людей залежать від тебе. Якби я міг поставити тобі одне запитання, вибрав би «як це — бути центром чийогось усесвіту?».

З повагою

Хаос

Я прочитала листа втретє відтоді, як він прийшов сьогодні вранці. Мої пальці пробігали по уривчастому почерку, який складався лише з великих літер. Коли Раян сказав, що в його підрозділі є хтось, з ким би він хотів, щоб я листувалась, я подумала, він з’їхав із глузду.

Хлопці, з якими він служив, зазвичай були такими відкритими, як замкнений сейф, у якому зберігалася зброя. Наш батько був таким самим. Щиро кажучи, коли минули тижні без відповіді, я подумала, що хлопець відкинув мою пропозицію. Частково я відчула полегшення, бо в мене й так предостатньо клопоту. Але, з іншого боку, принаджував ефект чистого аркуша. Ця можливість викласти свої думки для когось, кого я ніколи не зустріну, на диво, давала полегшення.

Зважаючи на його лист, я зацікавилася, чи відчував він те саме.

Як хтось міг дожити до двадцяти восьми, не маючи... нікого, абсолютно нікого? Рай сказав, що хлопець небагатослівний і в нього серце ніби за цегляною стіною, але Хаос просто здавався мені самотнім.

— Мамо, мені нудно, — сказала Мейсі, яка сиділа поруч зі мною, бовтаючи ногами під стільцем.

—- Ну, знаєш що? — запитала я співучим голосом, ховаючи листа в сумочку.

— Тільки нудні люди нудьгують? — відповіла вона, кліпаючи на мене найбільшими блакитними очима у світі. Вона нахилила голову й зморщила носа, від чого зморщився й лоб. — Можливо, вони не були б такими нудними, якби мали що поробити.

Я похитала головою, але всміхнулась і запропонувала їй свій айпад.

— Будь із ним обережна, добре?

Ми не могли дозволити собі купити ще один, оскільки цього тижня в трьох гостьових кімнатах був замінений дах. Я вже продала десять гектарів у кінці своєї ділянки, щоб оплатити ремонт, який довго відкладали, і заклала нерухомість під заставу максимально, щоб профінансу-вати розширення.

Мейсі кивнула, її білявий хвостик підстрибнув, коли вона відкрила айпад, щоб знайти свої улюблені застосун-ки. Як п’ятирічна дитина орієнтувалася в цьому краще за мене, було загадкою. Кольт теж був майстром цієї справи, хоч і не аж так підкованим у техніці, як Мейсі. Здебільшого через те, що він був надто зайнятий лазінням туди, де не мав бути.

Мій погляд перестрибнув на годинник. Четверта вечора. Доктор уже на пів години спізнювався на зустріч, яку мені призначив. Я знала, що Ада не проти приглянути за Кольтом, але я ненавиділа просити її. їй уже за шістдесят, а Кольт дуже жвавий, і за ним нелегко встигати. Вона називала його «блискавкою в пляшці», і мала рацію.

Мейсі потерла місце на стегні, на яке скаржилася. Свербіння перейшло до болю, а потім до постійного болю, який ніколи не залишав її.

Саме коли я вже збиралася втратити самовладання й попрямувати до приймальні, постукав перед тим, як увійти, док.

— Привіт, Елло. Як почуваєшся, Марґарст? — спитав доктор Франклін із доброю усмішкою, тримаючи папку в руках.

— Мейсі, — виправила вона його серйозним тоном.

— Звичайно, — погодився лікар, кивнувши й пославши мені легку усмішку.

Без сумніву, у його очах мені досі було п’ять років з огляду на те, що доктор Франклін був ще моїм педіатром. У його волоссі побільшало сивини, і навколо талії з’явилося кілька зайвих кілограмів, але він був таким самим, як і тоді, коли моя бабуся привела мене до цього кабінету. У нашому маленькому містечку Телльюрайд нічого особливо не змінилося. Звичайно, настав гірськолижний сезон, туристи заполонили наші вулиці своїми «ленд роверами», але хвиля завжди спадала, залишаючи позаду місцевих жителів, які поверталися до звичного життя.

— Як біль сьогодні? — запитав лікар, нахиляючись, щоб бути з Мейсі на одному рівні.

Та знизала плечима й зосередилася на айпаді.

Я висмикнула його з маленьких ручок і підвела брову, побачивши її несхвальне обличчя.

Мейсі зітхнула, і це було наче зітхання старшої людини, а не п’ятирічної дитини, але вона знову повернулася до доктора Франкліна.

— Завжди болить. Уже давно такого не було, щоб не боліло.

Він подивився на мене, щоб я пояснила.

— Минуло вже принаймні шість тижнів.

Він кивнув, потім насупився, гортаючи аркуші на папці.

—Що?

Від розчарування мені скрутило живіт, але я прикусила язика. Це не дасть Мейсі ніякої користі, якщо я втрачу самовладання.

— Результати скапування кісток чисті.

Лікар сперся на оглядовий стіл.

І потер рукою потилицю.

Мої плечі поникли. Це був третій тест, який вони провели для Мейсі, і все одно нічого не знайшли.

— Чисті — це добре, правда? — запитала вона.

Я змусила себе всміхнутися й повернула дочці айпад.

— Люба, чому б тобі не пограти хвилинку, поки ми вийдемо й переговоримо з доктором Франкліном у коридорі?

Вона кивнула, нетерпляче повертаючись до гри.

Я зачекала доктора Франкліна в коридорі, залишивши двері відчиненими лише трохи, щоб я могла бачити Мейсі.

— Елло, я не знаю, що тобі сказати. — Він склав руки на грудях. — Ми зробили рентген, сканування, і, якби я знав, що вона лежатиме спокійно достатньо довго для того, щоб ми зробили їй МРТ, ми могли б спробувати її також. Але, щиро кажучи, ми не бачимо ніяких фізичних причин.

Співчутливий погляд, який він на мене кинув, зачепив мій останній нерв.

— Вона це не вигадує. Незалежно від того, який біль вона відчуває, це цілком реально і щось його спричиняє.

— Я не кажу, що біль несправжній. Я знаю її досить добре: вона не буде брехати. Щось змінилося вдома? Будь-які нові чинники стресу? Я знаю, що тобі нелегко керувати готелем самій, маючи двох маленьких дітей, про яких треба піклуватися, особливо у твоєму віці.

Моє підборіддя піднялося на добрий сантиметр, як і кожного разу, коли хтось згадував моїх дітей і мій вік в одному реченні.

— Мозок має великий вплив...

— Ви припускаєте, що цс пов’язано з психосоматикою? — огризнулася я. — Бо в неї тепер проблема з ходьбою. У нашому домі нічого не змінилося. Так само як і відтоді, коли я привезла їх додому із цієї самої лікарні. І вона не відчуває надмірного стресу в дитячому садку, я вас запевняю. Проблема не в її голові, а в її стегні.

— Елло, там нічого немає, — тихо сказав він. — Ми шукали тріщини, розриви зв’язок, усе перевірили. Це може бути ускладнений випадок болю від росту.

— Це не болі від росту! Ви щось пропускаєте. Я подивилася в інтернеті...

— Це була твоя перша помилка. — Він зітхнув. — Інтернет переконає тебе, що застуда — це менінгіт, а біль у нозі — це гігантський тромб, який готовий зміститись і вбити тебе.

Мої очі широко розплющились.

— Це не тромб, Елло. Ми зробили УЗД. Там нічого немає. Ми не можемо розв’язати проблему, якої не бачимо.

Мейсі не вигадувала. Це було не в її голові. Це не був якийсь симптом того, що ти народився в молодої мами чи ріс без тата.

їй було боляче, і я не могла їй допомогти.

Я почувалася абсолютно безсилою.

—Тоді, мабуть, відвезу її додому.