Ребекка Яррос – Останній лист (страница 3)

Хевок нахилила до нього голову, а потім глянула на мене.

— Він Новенький, — тихо сказав я, почухавши її за вухами.

— Ось, — промовив хлопець, простягаючи мені стос аркушів і дивлячись на мене широко розплющеними очима, наче я збирався вигнати його з підрозділу за незграбність.

Боже, я сподіваюся, що він вправніший зі зброєю, ніж із моєю тумбочкою.

Я поклав папери на вільні сантиметри мого ліжка, які ще не зайняла Хевок. Посортував усього за кілька хвилин. Журнальні статті на різні теми і...

— Дідько.

Лист від Елли. Він пролежав у мене майже два тижні, і я його ще не розгортав.

Але я його й не викидав.

— Збираєшся прочитати? — спитав Мак як експерт вчасного хапання за яйця.

— Чому ти ніколи не лаєшся? — водночас запитав Новенький.

Глянувши на Мака, я запхав листа на дно стосу й схопив журнальну статтю зверху. Там ішлося про нові методи пошуку та порятунку.

— Добре. Відповідай Новенькому.

Мак закотив очі й умостився на ліжку, заклавши руки за голову.

— Мене звуть Джонсон...

— Ні, тебе звуть Новенький. Ще не заслужив, щоб тебе називали на ім’я, — виправив його Мак.

Хлопець мав такий вигляд, наче ми щойно вдарили його кляте цуценя, тож я поступився.

— Хтось колись сказав мені, що лайка — це погане виправдання для недостатнього словникового запасу. Через неї здаєшся низькокласним і неосвіченим. Тож я перестав.

Бог і так знав, що в мене в житті вже було багато проблем. Ще не вистачало, щоб через те, як я говорю, було зрозуміло, крізь яке лайно я пройшов.

— Ніколи? — спитав Новенький, нахилившись уперед, наче ми були на піжамній вечірці.

— Тільки подумки, — відповів я, переходячи до нової статті в журналі.

— Вона справді робоча собака? Вона має занадто... милий вигляд, — сказав Новенький, простягаючи руку до Хевок.

Її голова різко підвелася, і вона вишкірила зуби в його бік.

— Так, мила, і так, вона може вбити на команду. Тож зроби нам обом послугу й більше ніколи не намагайся доторкнутися до неї. Вона не домашня тваринка.

Я дозволив Хевок погарчати секунду, щоб вона довела мою думку.

— Розслабся, — сказав я Хевок, проводячи рукою по її шиї.

Напруження миттєво зникло з її тіла, і вона вляглася мені на ногу, кліпаючи до мене, наче нічого й не сталося.

— Прокляття, — прошепотів новачок.

— Не сприймай цього па свій рахунок, Новенький, — сказав Мак. — Хевок — жінка, яка кохає лише одного чоловіка, а ти точно не він.

— Вірна і смертоносна, — сказав я з усмішкою, пестячи її.

— Одного дня, — почав Мак, показуючи на листа, який ковзнув на ліжко біля мого стегна.

— Сьогодні не той день.

— Тоді, коли ти його розгорнеш, битимеш себе за те, що не зробив цього раніше. — Він схилився над своїм ліжком, піднявся, тримаючи лоток печива з арахісовим маслом, і почав їсти, видаючи звуки, як у порно.

— Серйозно?

— Серйозно, — простогнав він. — О так, добре...

Я засміявся й засунув листа назад під стос.

— Поспи трохи, Новенький. Завтра нам усім доведеться попрацювати.

Малий кивнув.

— Це все, чого я коли-небудь хотів.

Ми з Маком подивилися поглядом стріляних горобців.

— Скажеш це завтра ввечері. А тепер заплющуй очі й переставай перекидати мої речі, інакше твоїм позивним стане Роззява.

Він подивився на мене широко розплющеними очима й опустився на своє ліжко.

* * *

Через три ночі Новенький був мертвий.

Джонсон. Він заслужив своє ім’я та втратив життя, рятуючи дупу Дока.

Я лежав і не міг заснути, поки інші спали. Мої очі поглядали на порожнє ліжко. Йому тут було не місце, і ми всі це знали — висловлювали своє занепокоєння. Він не був готовий. Не був готовий до місії, темпу нашого підрозділу або смерті.

Не те щоб смерті було якесь діло до цього.

Стрілки годинника посунулись, і мені виповнилося двадцять вісім.

«З днем народження мене».

Смерті під час виконання завдань завжди вражали мене по-різному. Зазвичай було два типи реакції: або я відкидав думки про це і йшов далі, або мене раптово й відчутно заполоняла думка, що я не безсмертний. Можливо, через те що це був мій день народження або через те що той Новенький був майже дитиною, але зараз це була реакція другого типу.

«Агов, Смертносте, це я, Бекетт Джентрі».

Якщо послуговуватися логікою, то я розумів, що, коли місія завершиться, ми або поїдемо додому через кілька днів, або до наступної пекельної ями. Але тоді гостра потреба в спілкуванні так охопила мене, що я відчував фізичний тиск у грудях.

«Жодних прив'язаностей», — сказав я собі. Це лайно було проблемою.

Але як мати зв’язок з іншою людиною, якщо я зберігав його для братів, з якими служив, або навіть для своєї дружби з Маком, який був найближчою для мене людиною?

У пориві імпульсивності я схопив свій ліхтарик і дістав листа, прикриваючись журналом про альпінізм.

Розмістивши ліхтарик так, щоб він тримався на плечі, я розірвав конверт і розгорнув розлініяний блокнотний папір, заповнений текстом, який був написаний акуратним жіночим почерком.

Я прочитав листа один раз, другий, ще десяток разів, поєднуючи слова з її обличчям, яке бачив роками на фотографіях. Уявив, як вона крадькома рано-вранці пише листа протягом кількох хвилин. Мені було цікаво, яким був її день. Що за хлопець пішов від своєї вагітної дружини? «Мудак». Що це за жінка, яка сама ще дитиною взялася виховувати близнюків і вести бізнес? «Справді, до біса сильна жінка». Сильна, здібна жінка, яку я мав пізнати.

Туга, що охопила мене, була незручною й незаперечною. Якомога тихіше я дістав блокнот і ручку.

Через пів години я заклеїв конверт і постукав ним Мака по плечу.

— Якого біса? — огризнувся він на мене, перевертаючись.

— Я хочу своє печиво.

Я вимовляв кожне слово з тією серйозністю, яку зазвичай зберігав, щоб давати команди для Хевок.

Він засміявся.

— Раяне, я серйозно.

Коли я кликав його на ім’я, це означало, що я в грі.

— Так, але, поки ти чекав, утратив своє печиво.