Ребекка Яррос – Останній лист (страница 2)

Сівши на землю, простягла мені Конґа, її очі грали. — Востаннє, — тихо сказав я, узявши Конґа з її рота. Вона зникла ще до того, як я забрав руку, щоб кинути іграшку знову.

— Якісь новини про Раміреса? — спитав я, очікуючи, щоб Хевок відійшла досить далеко.

— Втратив руку. Від ліктя.

— Ф-ф-ф-ф-ф...

Я кинув іграшку якомога далі.

— Ти міг би пропустити ці ігри. Недоречні сьогодні.

Мак почухав відрощену місячну бороду й поправив сонцезахисні окуляри.

— Його сім’я?

— Крістін зустрінеться з ним у Ландштулі. Планується залучити нові сили. Сорок вісім годин до прибуття.

— Так скоро?

Ми дійсно були витратним матеріалом.

— Час іти. Зустріч через п’ять хвилин.

— Зрозумів.

Схоже, це було в наступному засекреченому місці.

Мак глянув на мою руку.

— Ти комусь це показував?

— Док наклав шви. — Лише подряпина, немає про що хвилюватись: ще один шрам до вже наявних десятків таких на моїй шкірі.

— Можливо, це тобі потрібен хтось, щоб про тебе хвилюватись.

Я скоса глянув на найкращого друга.

— Що? — запитав він, перебільшено знизавши плечима, перш ніж подивитись у бік Хевок, яка знову принесла іграшку, до того ж так само схвильовано, наче я вперше кинув її, хоча це вже був хтозна-який раз. — Вона не може бути єдиною жінкою у твоєму житті, Джентрі.

— Віддана, прекрасна, може знайти вибухівку або схопити когось, хто намагається тебе вбити. Чого ще не вистачає?

Я взяв Конґа й почесав Хевок за вухом.

— Якщо я маю пояснювати це тобі, то ти занадто далеко зайшов і потребуєш моєї допомоги.

Ми попрямували на невелику територію, де був двір із декількома будинками. Все було коричневе. Будівлі, транспортні засоби, земля й навіть небо, здавалося, набули цього відтінку.

Чудово. Пилова буря.

— Тобі не варто хвилюватися про мене. Я не маю проблем, коли ми в гарнізоні, — сказав я йому.

— О, я добре знаю, ти, мудаче, схожий на Кріса Пратта¹. Але, чуваче, — він поклав мені руку на плече, зупиняючи нас перед тим, як ми встигли зайти у двір, де зібралися хлопці, — ти не... маєш прив’язаності до когось.

— Ти теж.

— Ні, зараз у мене немає стосунків. Але це не означає, що не існує людей, які мені не байдужі і які піклуються про мене.

Я знав, на що він натякав, але це були не той час, не те місце й не те коли-небудь. Перш ніж він устиг продовжити цю тему, я ляснув його по спині.

— Слухай, ми можемо покликати доктора Філа або забратися геть звідси та перейти до наступної місії.

Рухатися далі завжди було для мене найлегше. Я не прив’язувався ні до кого, бо не хотів, а не тому, що не був здатний на це. Прив’язаність до людей, місць або речей була незручною або призводила лише до провалів. Бо певним було лише одне, і це були зміни.

— Я серйозно.

Його очі звузилися в погляді, який я бачив занадто багато разів за десять років нашої дружби.

— Так, я теж. Зі мною все гаразд. Крім того, я прихильний до тебе й Хевок. Інші — це просто глазур.

— Маку! Джентрі! — гукнув Вільямс із дверей північного будинку. — Ходімо!

— Ми йдемо! — крикнув я у відповідь.

— Слухай, перш ніж ми зайдемо, я залишив для тебе щось на ліжку.

Мак потер рукою бороду — він так робив, коли нервувався.

— Так, хай там що, після цієї розмови мені це нецікаво.

Ми з Хевок рушили на збори. У мене аж свербіло їхати далі, залишити це місце й побачити, що на нас чекає.

— Це лист.

— Від кого? Усі, кого я знаю, зараз сидять у тій кімнаті.

Я показав на двері, коли ми проходили порожній двір. Ось що трапляється, коли ти ростеш і тебе перекидають від однієї прийомної сім’ї до іншої, а потім ти йдеш на службу в день, коли тобі виповнюється вісімнадцять. Група людей, яку ти вважав гідною, була досить малою, навіть могла б поміститися в «блекгок»². А сьогодні нам уже бракувало Раміреса.

Як я і сказав. Прив’язаності до людей були незручними.

— Від моєї сестри.

— Прошу?

Моя рука застигла на поржавілій дверній ручці.

— Ти мене почув. Від моєї молодшої сестри Елли.

Мій мозок гортав свій розумовий Rolodex³. Елла. Білявка. Убивча усмішка. М’які, добрі очі, блакитніші за будь-яке небо, що я коли-небудь бачив. Він розмахував її фотографіями протягом останнього десятиліття.

— Джентрі, годі тобі. Потрібне фото?

— Я знаю, хто така Елла. Чому, в біса, на моєму ліжку лежить лист від неї?

— Просто я подумав, що тобі не зашкодить друг по листуванню.

Його погляд упав на брудні чоботи.

— Друг по листуванню? Ніби я п’ятикласник, який бере участь у проекті з листування з учнями іншої школи.

Хевок підсунулася ближче й притулилася до моєї ноги. Вона відчувала кожен мій рух, навіть найменші зміни мого настрою. Саме це зробило нас злагодженою командою.

— Ні-ні. — Він похитав головою. — Я просто намагався допомогти. Вона запитала, чи комусь буде приємно отримувати пошту, а оскільки в тебе немає сім’ї...

Хмикнувши, я відчинив двері й залишив його дулу стояти на вулиці. Можливо, цей пісок трохи заповнить його роззявлений рот. Я ненавидів слово на букву С. Люди скаржилися на свої сім’ї весь час, постійно, чесно. Але тоді, коли вони розуміли, що в мене її немає, це ставало ніби відхиленням, яке необхідно виправити, проблемою, яку потрібно розв’язати. Ще гірше — вони починали жаліти тебе.

Я перебував настільки поза межами будь-чийого жалю, що це було майже смішно.

— Гаразд, хлопці. — Капітан Донаг’ю скликав нашу команду з десяти членів — мінус один — за стіл переговорів. — Мені шкода, але мушу повідомити, що ми не їдемо додому. У нас є нова місія.

Усі ті хлопці, що застогнали, — звісно, вони сумують за своїми дружинами, дітьми — лише підтвердили мою позицію щодо теми прив’язаностей.

* * *

— Серйозно, новенький? — прогарчав я, коли новачок кинувся прибирати речі, які він збив із шафки, що слугувала мені нічною тумбочкою.

— Вибач, Джентрі, — пробурмотів він, збираючи папери.

Типовий американський хлопець, щойно закінчив навчання й ще не мав жодних справ у цій команді. Треба було ще декілька років посидіти: міцніші руки йому б не завадили. Це означало, що в нього були зв’язки з кимось, хтось його сюди пропхнув.