Ребекка Яррос – Останній лист (страница 37)

Я кивнув.

— Іноді доводиться програвати. Це робить тебе скромнішим, змушує працювати наполегливіше. Так, програвати — це нормально. Іноді це навіть добре.

Він протяжно, мелодраматично зітхнув, а потім кивнув.

— Ти підеш зі мною на хвилинку?

— Звичайно, — відповів я не вагаючись і попрямував за ним повз нашу лавку запасних до команди гостей, де він знайшов хлопця, який забив останній гол.

Хлопець побачив Кольта й підвівся.

Кольт підійшов просто до нього.

— Я просто хотів сказати, що ти дуже швидкий. Ти гарно грав сьогодні.

Малий усміхнувся.

— Ти також. Твій гол був приголомшливий!

Вони потиснули один одному руки, як крихітні чоловіки, і Кольт усміхнувся, коли ми пішли.

— Я справді пишаюся тобою, — сказав я, поки ми йшли полем.

— Ну, він дуже швидкий. Але знаєш що? Ми знову зіграємо з ними наприкінці літа, і я збираюся бути швидшим. Я можу почекати, щоб надерти йому зад.

Я хотів його посварити, але не зміг, бо намагався не розсміятись.

— Зрозумів тебе. Тоді ми будемо обідати душами наших ворогів?

— Бінго.

Він зупинився на середині поля, і мені довелося відступити на кілька кроків.

— Кольте, що не так?

Він подивився на мене, закриваючи сонце рукою, а потім озирнувся на інших батьків, які поверталися до своїх машин.

— Ось яке воно — це відчуття? — прошепотів він так тихо, що я нахилився до нього.

— Яке це відчуття? — запитав я.

— Коли в тебе є тато?

Він трохи нахилив голову.

Слова втекли з такою само швидкістю, як і емоції, що атакували мене.

Його запитання роззброїло мене, я був відкритим, я ра ніше ніколи такого не відчував.

Я присів до його рівня й сказав єдине, що спало на думку: — Знаєш, я не впевнений. У мене ніколи не було тата. Його очі розширилися.

—У мене також.

«Я зараз із тобою». — Слова були там, у моїй голові, на кінчику язика. Але я ж не міг цього сказати. Боже, це було пекло — полюбити чужих дітей, коли ти не претендуєш на любов їхньої матері. Я подивився через поле й побачив Еллу, яка сиділа з Мейсі в тіні, проводячи руками по траві.

— Що скажеш на те, щоб ми відвезли дівчат додому? — спитав я Кольта, знімаючи бейсбольну кепку і надіваючи її хлопцю на голову, щоб захистити від сонця.

— Слушна ідея. Попіклуймося про них.

Він підійшов до дівчат, і цього разу я не стримував усмішки. Як дитина могла змусити мене в одну секунду плакати, а наступної — сміятися, було поза моїм розумінням.

— Ми програли, — сказав Кольт Еллі, коли ми поверталися до машини. Я тримав Мейсі на руках, її голова притулялася до моїх грудей, а Елла тягнула візок за нами.

— О, чоловіче. Мушу визнати, я рада, що сьогодні на вечерю в нас не буде жодної ворожої душі, — пожартувала вона, підтягуючи його до себе. — Мабуть, нам доведеться натомість насолодитися замовленою піцою.

— Піца! — закричали діти, потім плеснули одне одному в долоню, Кольт стрибнув, щоб дістатися до Мейсі.

Я посадив їх на додаткові сидіння, які придбав для по-зашляховика, і поклав усі речі в багажник, поки Елла замовляла піцу. Хевок стрибнула на заднє сидіння між дітьми. Елла трохи заспокоїлася відтоді, як онколог сказав їй, що Хевок абсолютно безпечна для Мейсі, доки рівень показників дівчинки не впав до мінімуму.

Я віз нас назад Телльюрайдом, тим часом Кольт і Мейсі обговорювали переваги сиру над пепероні.

— Вони коли-небудь розмовляють закінченими реченнями? — запитав я Еллу.

— Ні. У них ніби своя мова. Вони просто знають, що думає інший, перш ніж закінчити, тому цього не роблять.

— Моторошно, але круто.

— Саме так.

Як природно було б нахилитись і взяти її руку, поцілувати її долоню! Це здавалося легким і правильним. Так само як і писати їй... не те що вона незабаром дізнається про це.

Я зупинився перед піцерією та припаркувався.

— Місце для паркування просто навпроти входу? Схоже, це доля: саме піца була призначена на сьогоднішній вечір! — заявив я.

Діти підняли руки на знак перемоги, але Мейсі ледве піднесла їх. Вона знову була виснажена.

Ми з Еллою вийшли з позашляховика, але я першим заскочив на тротуар.

— Я про все подбаю, — сказав я їй.

— Ти не платитимеш за піцу, — запротестувала вона.

— Я плачу.

— Ні, не ти.

Вона склала руки на грудях.

— Я.

Вона ступила вперед і витріщилася на мене — така палка й уперта. Мій погляд упав на її губи — розтулені та ідеальні. Так і поцілував би.

— Я плачу, — сказала вона тихо й повільно, ніби знала, що я намагаюся тримати свої кляті руки при собі.

— У своїх мріях.

Вираз її обличчя став м’яким, і я б заплатив мільйон доларів, щоб дізнатися, про що вона щойно подумала.

— Добре, — сказала вона. — Але тільки якщо ти погодишся з нами повечеряти.

— Умовились.

— Ні, я! Ні, я! — передражнюють Кольт і Мейсі.

Ми обоє обернулися й побачили близнюків через від чинені двері, вони глузували з нас і всміхались.

— Так, так. Добре. Продовжуйте, ви двоє, я ж покладу анчоуси на вашу піцу, — пригрозив я без суворого ви разу обличчя. — Можливо, нам узяти ще одну піцу?

— Я замовила три, — сказала Елла, знизавши плечима.

Ми стояли й усміхалися одне одному, як ідіоти, обоє знаючи, що вона планувала, щоб я залишився на вечерю, ще задовго до нашої маленької угоди.

Хевок зістрибнула, коли я йшов до магазину, і я обернувся до неї, присівши почухати їй за вухами.

—Захищай Мейсі та Кольта.

Вона помчала геть, припаркувавши свій зад прямо під відчиненими дверима.