Ребекка Яррос – Останній лист (страница 36)

Коли я повернувся до позашляховика, Елла вже тримала розкладні стільці. Мейсі вмостилася на краю сидіння, і тоді я це побачив — виснаження. Боже, вона добре це приховала.

— Може, підійдеш та облаштуєш місце для Мейсі, а я приведу її? — запропонував я Еллі. — Так вона не буде на сонці надто довго.

Елла погодилася й пішла по траві до намету.

— Ти виснажена, — сказав я Мейсі, повертаючись до неї.

Вона кивнула, трохи опустивши голову.

—Я не хотіла пропускати гри. Я сумую за всім цим.

—Я це розумію, але ти також повинна піклуватися про себе, щоб могла зробити ще більше, коли тобі стане краще.

Її пальці пробігли по тому місці під сорочкою, де був венозний катетер у руці, захищеній сітчастою пов’язкою.

—Я знаю.

Саме те, як вона це сказала, змусило мене взяти її за руку.

—Я бачу багато футбольних ігор у твоєму майбутньому. Усе, що ти нині переживаєш, колись стане тією божевільною історією, яку ти розказуватимеш усім, і вона чудово впишеться у твій вступний есей до коледжу, правда?

— Мені шість.

На її губах з’явилась легка усмішка.

—Чому всі це говорять мені сьогодні? — запитав я. — Хочеш я підвезу тебе на гру?

Її усмішка спалахнула блискавкою радості, і я підхопив дівчинку, поправив рожеві штани та сорочку з довгими рукавами в тон, що закривали всю її шкіру, а потім і гігантський яскраво-рожевий капелюшок проти сонця.

—Добре, ми з тобою вмовимось, — запропонував я, простуючи до намету з Мейсі на руках.

— Про що?

—Я не впаду, якщо триматимеш капелюшок так, щоб його вітер не здув.

— Умовились!

Вона захихикала, а я вирішив, що цей звук випередив у моєму списку найкращих звуків лише сміх її матері.

Дехто з інших мам і тат кивнув, вітаючи нас, і я відповів усмішкою, яка, як я сподівався, не здавалася вимушеною. Я знав, що мені до біса пощастило зайняти місце, хоч воно й було маленьке, у житті Мейсі та Кольта. Ця роль з’явилася під час спілкування з іншими батьками, і я працював над нею. З кожним тренуванням світська розмова ставала дедалі легшою, усмішки — менш фальшивими, і я почав сприймати інших батьків як особистостей, а не просто... як людей.

Я посадив Мейсі в розкладний стілець, який поставила Елла, а потім закинув її ноги на менший стільчик, що служив підставкою для ніг. Побачивши легке тремтіння, що пробігло по тілу дівчинки, я швидко стягнув ковдру з візка й поклав на ноги Мейсі.

— Ти впевнена, що з тобою все гаразд?

Вона кивнула.

— Просто трохи холодно.

Я накрив її ковдрою, і ми сіли дивитися гру. Елла починала як одна з тих тихих мам: багато фотографувала, але була стримана у своїх коментарях. До другої половини гри вона кричала, підтримуючи Кольта, коли він забивав гол.

Перевтілення було веселим і до біса сексуальним.

Або, можливо, це через вигляд її довгих ніг у цих шортах. Так чи так мені знадобилося сильно зосередитися, щоб тримати руки при собі та не доторкнутися до м’якої шкіри трохи вище її коліна. Чорт, я хотів її. Я готовий був поринути в усі її аспекти — її сміх, її сльози, її дітей, її тіло, її серце. Я хотів її всю.

На щастя, моя тяга до неї була на другому місці після потреби піклуватися про неї, що стримувало моє лібідо.

Майже.

Так, гаразд, це була брехня. Що більше часу ми проводили разом, то більше я наближався до того, щоб поцілувати її, просто щоб спробувати, яка вона на смак. Я хотів цілу вати її, поки вона не забуде все, що її обтяжувало, поки вона не пробачить мені брехню, якою я жив.

І що довше я зберігав свою таємницю, то більше вона, здавалося, віддалялась. То більше я мріяв про можливість, щоб вона дозволила мені залишитися в її житті просто Бекеттом.

Не те щоб у мене не було спокуси сказати їй, ким я був насправді. Сказати їй, як її листи врятували мене, що я закохався в неї завдяки лише її словам. Але потім я зрозумів, як далеко я проник у її життя: забирав продукти, водив Кольта на футбол, проводив час разом із Мейсі, коли вона була надто хвора, щоб ходити в головний будинок. Тоді, коли я розповім Еллі, ким я є насправді, що я зробив, вона вижене мене й знову залишиться сама, а я пообіцяв подбати про неї та дітей. Дотриматися цієї обіцянки означало не дати їй приводу вигнати мене.

Розказати їй було б егоїстично. Це лише зробило б їй боляче.

У Хаоса не було шансу допомогти Еллі — бути поруч із нею. Після того, що сталося. Мені доведеться зачекати, доки Мейсі не стане краще, перш ніж розповісти Еллі. Тоді вибір буде за нею.

— Що цей хлопець робить? Хіба це законно? Він не може ставити підніжок! — крикнула Елла.

— Мені здається, це була радше взаємна незграбність, — заперечив я.

— Боже мій, він знову це зробив! Ану покажи йому, Кольте! Не дозволяй йому так робити!

— Ти ж знаєш, що йому лише шість, — ніжно сказав я.

Вона повільно обернулася до мене, зиркнувши й на-сміхаючись.

— Яка різниця?

Я засміявся й уперше зрозумів, що цілком і повністю задоволений своїм життям. Навіть якщо Елла ніколи не буде моєю, якщо я ніколи не спробую на смак її губи, ніколи не торкнуся її шкіри, ніколи не буду з нею в ліжку дощовитого недільного ранку й не почую, як вона вимовить три маленькі слова, які я так жадав почути, цього моменту було достатньо для мене.

Поглянувши на Мейсі, яка сиділа в тіні, я побачив її заплющені очі та глибоке, ритмічне піднімання й опускання грудей. Вона спала, а Хевок згорнулася калачиком під її витягнутими ногами. Якщо вона вже така виснажена, то як, у біса, вона витримає ще один цикл хіміотерапії наступного тижня?

— О ні... ні, ні, — пробурмотіла Елла, і я знову звернув увагу на поле.

Гравець з іншої команди прослизнув повз Кольта, потім повз захист і забив гол, принісши перемогу своїй команді.

Ну... Дідько.

Моє серце заболіло, коли я побачив Кольтове обличчя, як опустилися його плечі. Але він потиснув руку учасникам команди-суперниці, бо це ж був спорт, а потім він сидів на лаві запасних ще довго після того, як тренер закінчив підбадьорливу промову після гри. Побачивши, як інші тати переходять поле, я подивився на Еллу, яка мала майже такий само розчарований вигляд, як і Кольт.

— Ну, це повний відстій.

Вона схрестила руки на грудях, її довга коса збоку зачепила її руку, коли вона повернулася, щоб подивитися на мене.

— Що я йому скажу?

— Як щодо того, щоб дати спершу мені секунду з ним?

— Будь ласка.

Вона показала на лавку.

— Я поки що зберу все.

Я перетнув поле, тримаючи його сумку для бутсів у ру ках, а потім присів перед ним, щоб почати розв’язувати подвійні вузли, без яких він клявся, що не може грати.

— Чоловіче, мені сподобалося дивитися, як ти граєш, — сказав я йому, розв’язавши перший вузол.

— Я дозволив йому пройти. Ми програли, бо я допустив помилку.

Я розв’язав другий вузол, а потім зняв бутсу.

— Та ні. Ви виграєте як команда, і ви програєте як команда. Тут нічого соромитись.

— Я не хотів програвати, — прошепотів він, наче це була брудна таємниця.

— Ніхто не хоче, Кольте. Але я можу тобі сказати, що іноді поразки такі ж важливі, як і перемоги. Перемоги дуже приємні, і ми святкуємо те, що зробили правильно. Але втрати — вони вчать нас. Вони вчать нас бачити, де ми можемо стати кращими, і так, вони до біса неприємні, і це нормально. Коли ти підростеш, побачиш, що хорошою людиною тебе робить не те, як ти справляєшся з перемогами, а те, як справляєшся з поразками.

Я простягнув йому взуття, яке приніс.

Взуваючи його, Кольт думав, а його маленьке чоло наморщило ті самі лінії, які з’являлися на обличчі в Елли, коли вона щось вирішувала.

Тоді він застібнув липучку й зіскочив із лавки.

— Тож програвати — це нормально?