Ребекка Яррос – Останній лист (страница 34)

— Насправді я збирався запитати Еллу, чи хоче вона пообідати зі мною.

Бекетт просто вимовив ці слова, як і щоразу, коли ми розмовляли наодинці. Легко. Невимушено.

Меґґі помітила.

Крапка. Поставлена. Все.

Незалежно від того, правда це чи ні, я могла б поцілувати його на знак подяки. Не те щоб я збиралася його поцілувати чи якось торкатися, що вказало б на щось більше, ніж просто дружбу, навіть якщо це те, що між нами було. Ким ми взагалі були одне одному? Сусідами, які зустрілися через почуття провини?

Меґґі кивнула й розвернулась, мало не збивши мене з ніг. Бекетт обійшов мене, підтримуючи за плече, коли вона проходила повз. Кому було діло до правди? Не мені!

Після сьогоднішньої зустрічі та нападу Меґґі я відчула, як у мені зароджується бунт.

— Кольтоне Маккензі!

— Мамо?

— Хочеш прогуляти решту дня й провести її зі мною? З нами?

Я глянула на Бекетта.

— Так!

— Що ви хочете робити? — запитала я Бекетта, присідаючи.

Рот і ніс Кольта ворушилися туди-сюди, поки він думав.

— Я хочу на пікнік із Мейсі. Якщо вона почувається достатньо добре.

Мені так пощастило із цією дитиною.

—Тоді пікнік.

Коли ми підійшли до наших машин, я торкнулася руки Бекетта, зупинивши його, поки Кольт і Хевок йшли попереду на кілька метрів.

—Ти ж не любиш великих цабе, чи не так?

—Так очевидно?

—Ага.

Але також було дивно й водночас мило, що він був іншим зі мною.

—Я просто не бачила тебе таким раніше.

—Так, ну... здається, мені просто комфортно з тобою.

Це просте зізнання здалося найкращим компліментом, і я відчула, що мої щоки зашарілися.

—Ти розумієш, що зробив, правда?

Мені потрібно було, щоб він зрозумів, яке зобов’язання взяв на себе, наскільки дорогою була довіра дитини.

—З обідом?

—З футболом, Бекетте. Це три тренування на тиждень та ігри на вихідних. Це означає, що тоді, коли я буду в лікарні з Мейсі...

—Я буду на полі з Кольтом. Я не підведу тебе, Елло. Або його.

Мої зуби вп’ялися в нижню губу, коли я боролась із бажанням повірити йому, повірити, що він буде там, де сказав, що він насправді буде.

— Повір мені, будь ласка.

— Я знаю, що в тебе найкращі наміри, але, з мого до свіду, хлопці... не завжди виконують обіцянки.

Останні слова я сказала, дивлячись на бетон під ногами.

Якщо точніше, вони брехали й казали, що будуть, але ніколи не робили цього. Можливо, мали на те причини, але ж результату так і не було.

Він м’яко підняв моє підборіддя пальцем, і я потроху набралася сміливості зустріти його погляд.

—Я виконаю свою обіцянку для вас. Для Кольта. Для Мейсі. Я не зникну. Я не покину вас. Я не помру. — Його слова вдарили мене в серце, наче тонна цегли. — Я виконаю свої обіцянки, і, якщо ти мені зараз не віриш, це нормально. Я заслужу твою довіру.

— Я не маю права очікувати від тебе цього.

Ми не були разом, не було нічого, що зобов’язувало б його допомагати. Я мала повірити, що його почуття обов’язку перед моїм братом достатньо сильне, щоб утримати його тут, а довіра не була однією з моїх сильних сторін.

— Ти маєш право, бо я даю його тобі.

Ми стояли так, притиснувшись одне до одного, його рука тримала моє підборіддя. Ми мовчки сперечалися, доки я не зітхнула й не дозволила собі заплющити очі.

— Гаразд. Але не підведи його.

— Я не збираюся. Що швидше ти в це повіриш, то швидше я зможу зняти частину того тягаря, який ти так віддано хочеш нести самотужки. Повір у мене хоч трохи.

Я невпевнено вдихнула й спробувала це — повірити.

— Футбол.

Він усміхнувся.

— Футбол.

 

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

БЕКЕТТ

Лист №18

Хаосе!

Близько години тому я зустріла батьків Джеффа в продуктовому магазині. Це трапляється нечасто, можливо, один чи два рази нарік, коли вони збираються у відпустку, але, коли так стається, мене завжди це спустошує.

Чому так? Можна було б подумати, що через сім років у мене вже виробиться імунітет від зустрічі з ними, але це не так.

Ось я стояла біля полиць із напоями, дивлячись на кожнісінький смак Gatorade, обговорюючи, який смак не спричинить нудоти в Мейсі.

Останнім часом п так нудить, але я знаю, що потрібно вживати достатньо рідини через ці нові ліки та ймовірність ниркової недостатності. В будь-якому разі я думаю про кисле яблуко, так? Цей напій принаймні зелений, тому, коли вона неминуче його виблює, я хоч не буду панікувати, що це схоже на кров. І коли я була вагітна двійнятами, кислий смак був єдиним, що стримувало нудоту. Тож я наповнюю візок продуктами, і коли доїжджаю до кінця проходу — там батьки Джеффа вибирають собі індичку на День подяки.

Не те щоб я не знала, що нині День подяки або що людям потрібні індички. Алея стою й намагаюся придумати, що купити, щоб моя донька вижила, а вони обговорюють переваги семикілограмової індички над восьмикілограмовою.

Як і Джефф, вони ніколи не бачили жодного з дітей. Я викреслила їх зі свого життя тоді, коли з'явився його тато з великим чеком, документами на розлучення та проханням перервати мою вагітність.

Тоді, два тижні тому, я проковтнула свою гордість і попросила його тата додати Мейсі до страховки Джеффа, оскільки Джефф працює на нього. Він вигнав мене й сказав, що діти його не хвилюють. Гадаю, Джефф зустрічається з донькою сенатора, що робить моїх дітей проблемою для нього. Мейсі помирає, а їх більше хвилює імідж Джеффа.

Отже, так. Ми не розмовляємо.

Але сьогодні це чомусь вразило мене сильніше, ніж зазвичай. Можливо, через те що Мейсі дуже хвора. Через те що, коли я думаю про Джеффа та запитання, які близнюки ставлять про нього, яких я не зможу уникати вічно, завжди гадаю, що діти можуть шукати зустрічі з ним, коли вони будуть достатньо дорослими. Це його проблема. І тепер я розумію, що Мейсі ніколи не матиме такого шансу. І хоча я не хочу мати з ним нічого спільного, я б ніколи не перешкоджала їм у пошуку цих відповідей. Але час може зупинити її.

І все ж я не питаю її, чи хоче вона з ним зустрітися. Я хочу провести з нею весь час, який вона має. Я не хочу ділитися нею із Джеффом і, щиро кажучи, не думаю, що він може дати їй щось, окрім душевного болю.

Після того як я купила той Gatorade для Мейсі, я найперше схопила ручку та написала тобі. Бо я не можу зрозуміти, чи це робить мене поганою людиною, егоїст кою. І ще гірше: якщо це так, є велика частина мене, якій просто байдуже. Хіба це не гірше?

Елла

Ти готовий? — спитав я, коли Кольт мчав коридором дому до ґанку. Хлопець тренувався три тижні, і сьогодні нарешті настала субота, коли святкують День пам’яті, — сьогодні буде гра.