Ребекка Яррос – Останній лист (страница 32)

І тут вони мене роздратували, я вирівняла спину.

— Це не трагічно, містере Джонас. Вона не померла.

— Звісно, ні, моя люба. Ми не кажемо, що все це справедливо, але правда в тому, що Мейсі може бути не готова до першого класу.

«Моя люба». Ніби я була маленькою дівчинкою в панталонах, яка просила гарну нову ляльку. До біса це все.

— Ми зробили все, про що ви просили. Міс Мей була досить поступливою, і я запевняю вас, що моя дочка готова.

— Вона готова.

Міс Мей кивнула.

Директор Халсен зітхнув, знімаючи окуляри й витираючи уявну пляму.

— Подивімося на це з іншого боку. Чи можете ви сказати нам, на якому етапі її лікування? Чого ми можемо очікувати в найближчі місяці?

Я повернулася до аркуша з орієнтовним планом лікування, усвідомлюючи, що ми дійшли до моменту, коли я не була впевнена. Ми були на роздоріжжі.

— Вона пережила серйозну операцію два тижні тому. Вона швидко одужує й готова повернутися до школи в понеділок. Потім наступного тижня нас чекає ще один цикл хіміотерапії, а це, як ви знаєте, означає, що її не буде цілий тиждень. Ми сподіваємося, що рівень її показників буде достатньо стабільним, щоб повернутися на заняття до кінця навчального року, але нічого не можу сказати напевно. Тоді будуть літні канікули. Я дізнаюся більше, коли вона буде проходити хіміотерапію і зможу зустрітися з її онкологом.

Адміністратори обмінялися поглядом, який змусив мене відчути, що я не по інший бік столу, а по інший бік поля бою. Я відчула, як ця зміна охопила мене — так само було тоді, коли мені поклали близнюків на руки, — ніби я одягала броню, готуючись захищати свою дитину.

— Ви думали про те, щоб залишити її ще на рік у дитячому садку? Якщо ситуація покращиться для постійного відвідування наступного навчального року, тоді це не зашкодить їй. Звичайно, ми не наполягаємо, але варто про це подумати. Насправді багато наших батьків із різних причин залишають своїх дітей ще на рік у дитячому садку. Звичайно, ця процедура відповідає...

Я огризнулася:

— З усією повагою, це не процедура. Це була дванадцятигодинна операція, яка загрожувала життю; під час неї з надниркової залози моєї дочки вирізали пухлину завбільшки із бейсбольний м’яч. Це не незручність, це рак. І ні, наступного року не буде краще. Вона бореться за своє життя, тому вибачте, якщо я не поділяю ваших хвилювань, що вона, можливо, у такий важливий день, коли діти вивчали життєвий цикл метелика, не в дитячому садку. Статистично вона може навіть не... — Моє горло стиснулося, тіло бунтувало проти слів, яких я не вимовляла відтоді, як мене повідомили про її шанси. — Наступний рік не буде кращим.

— І ви не хочете, щоб вона ще рік провела в дитячому садку.

Директор Халсен написав записку й поклав її в папку.

— Це дитячий садок. Чи ви справді думаєте, що їй це потрібно? Повторний рік був би важким не тільки для Мейсі, а й для Кольта. У них буде рік різниці в школі, а це означатиме, що, навіть якщо — коли — вона подолає рак, їй доведеться щодня стикатись із наслідками.

— Мейсі не хоче, — відповіла міс Мей. — Вона досить розумна, і в першому класі вона впорається, — сказала вона адміністраторам.

Двоє чоловіків якусь мить тихо радилися, перш ніж повернутися до мене.

— Ми хотіли б запропонувати вам рішення. Переведіть її на домашню програму. У дитячому садку не так складно навчатися, як у першому класі, а наступного року їй знадобиться гнучкість.

— Забирайте її зі школи, — заявив директор.

— Навчайте її вдома, — виправив містер Джонас. — Ми не проти вас, міс Маккензі, чи Мейсі. Ми справді намагаємося знайти найкраще рішення для вас. Вона не відвідує школи протягом потрібних годин, а наступного року її навантаження зросте в геометричній прогресії. А ще й відповідальність за її перебування тут із її ослабленою імунною системою, турботами, які ляжуть на персонал та інших дітей. Так нам усім буде комфортніше, і Мейсі також. Ви могли б створити власний графік уроків відповідно до стану здоров’я, якби вона навчалася вдома.

Так робили інші мами, чиї діти боролися з раком. Я спілкувалася з кількома з них, але завжди здавалося, що вони забирали їх, коли вже не було виходу... коли вони вмирали. Забрати її зі школи — це не стільки дія, скільки емоційне визнання того, що вона не може відвідувати уроків.

І це однаково розбило б серце всім нам — Мейсі, Коль ту, а особливо мені.

Але це зніме стрес із неї, ми вже не нервуватимемося так через її показники й у дні, коли вона не зможе встати з ліжка. Щоранку вона згиналася над унітазом, плакала, та щоразу дивилася на мене й присягалася, що встигне оговтатися до школи.

—Як це буде?

— Я могла б її навчати, — запропонувала міс Мей. — Я би приходила у другій половині дня, коли вона буде добре почуватися. Вона б далі навчалася, але водночас була б звільнена від потреби рано вставати. І ми могли б підлаштувати програму під неї.

—Я можу про це подумати?

— Звісно, — сказав містер Джонас, передаючи листа, написаного, щойно Мейсі поставили діагноз.

Ми зупинили засідання, і міс Мей вийшла зі мною. Я відчула оніміння, а може, це було просто тому, що з мене так сильно й часто знущалися протягом останніх шести місяців, що я більше не відчувала болю.

— Кольт саме йде на обід, якщо ви хочете його побачити, — запропонувала вона.

Кольт. Саме те, що зараз потрібно.

—Я б дуже цього хотіла, — сказала я їй.

Вона потягнулася до моєї руки й легенько її стиснула.

— Він феноменальна дитина. Добрий, співчутливий — захищає менших.

Я миттєво всміхнулась.

— Мені пощастило із цим хлопцем.

— Ні. Він феноменальний, бо в нього виняткова мати. Будь ласка, не забувайте про це. Ви чудова мама, Елло.

Я не могла придумати нічого, щоб спростувати це, тому просто стиснула її руку у відповідь.

Тоді я стояла разом із десятком інших мам біля їдальні, що чекали на своїх дітей. Більшість із них були звичайними мамами з батьківського комітету, які мали бездоганні мінівени, планери з кольоровими закладками та були стильно, але з розумом одягнені. Я була знайома з деякими з них.

Подивившись на свої кеди Vans, зношені джинси та футболку з довгими рукавами, відчула себе... занедбаною. Я ніколи не розуміла фрази «запустила себе», але в цей момент... Так, я зрозуміла. Я не могла пригадати, коли востаннє стригла волосся чи витрачала час на те, щоб накласти більше косметики, ніж просто консилер для зони під очима та туш. Усе це не мало значення в порятунку Мейсі, але зараз я відчувала прірву між собою й цими жінками так чітко, наче вони були в бальних сукнях.

— О, Елло! Дуже приємно тебе бачити! — сказала Меґґі Купер, приклавши руку до серця й блиснувши діамантом, більшим за кісточку її пальця. Вона була на рік старша за Раяна й вийшла заміж за хлопця, який працював в одній із великих компаній у гірськолижному селищі. Тоді я майже очікувала, що оголошення про заручини звучатиме так: «Місцева дівчинка добре влаштувалась».

— Я також рада тебе бачити, Меґґі. Як справи?

Чорт. Як звали її дитину? Того неприємного хлопця, який розфарбував рюкзак Мейсі перманентним маркером і вважав, що це мило — силоміць цілувати її? Даґ? Дікон?

—Як Дрейк?

Фух.

— Усе чудово! Зараз на занятті з фортепіано та з нетерпінням чекає початку занять із футболу. Вони починаються наступного тижня, якщо Кольт також захоче грати. Слухай, я хотіла запитати: ти думала про комплексне лікування Мейсі? Я маю на увазі, що ці ліки дійсно отруйні.

Я читала той блог, де йшлося про вживання лише кореня маніоки чи щось таке. Щось у цьому є. Можу тобі надіслати посилання.

Ая-а-а-акже. Дякувати богу, я добре вміла надівати усмішку й кивати.

— Звичайно, Меґґі. Було б чудово. — Упродовж останніх пів року я зрозуміла, щонайпростіший спосіб відмахнутися від тих, хто радить щось із добрих намірів, — це просто сказати спасибі й беззастережно погодитися прочитати будь-які дослідження, які вони знайшли, про зміїну отруту чи ще якусь дурню.

На щастя, діти ринули з класу, несучи ланчбокси або ланчкартки.

—Чудово. І я знайшла купу на органіці! Вони повинні чудово працювати в дітей з лейкемією та іншими хворобами.

— Нейробластомою, — сказала я через голови дітей, коли вони стали між нами в коридорі. — У неї нейро-бластома.

—А, точно. Я плутаю всі ці різновиди раку.

Вона відмахнулася, наче не було жодної різниці.

— Боже мій. Хто то? — запитала мама, яка стояла поруч, багатозначно дивлячись у коридор.

Я обернулася й побачила Кольта, який ішов позаду класу із широкою усмішкою, а між ним і Бекеттом дріботіла Хевок.

На Бекетті були спортивні штани карго, які він носив на роботу, і темно-синя футболка з логотипом гірської рятувальної служби Телльюрайда Telluride Mountain Rescue, яка ідеально натягувалася на його грудях і навколо біцепсів.

— Я й гадки не маю, але за ким тут стати в чергу? — сказала Меґґі, дивлячись на Бекетта, коли зайшов її син.

Бекетт кивнув на те, що сказав Кольт, і зняв бейсбольну кепку, надівши її йому на голову. Ех, моє дурне довбане серце перевернулося й подарувало мені те підліткове, сяйливе відчуття, на яке я точно не мала часу.

— Серйозно? — зітхнула інша мама. — Новенький?

— Сезонний. Напевно, — відповіла Меґґі.

Бекетт підвів очі й одразу побачив мене, усмішка обернула його із чудового й задумливого на просто сексуального. Коли я востаннє так думала про хлопця? Це було про Джеффа? Ніби визнаючи, що він став тому причиною, я відчула дзижчання внизу живота, ніби мій статевий потяг щойно прокинувся після майже семи років бездіяльності.