Ребекка Яррос – Останній лист (страница 31)

Того ранку, коли він зненацька з’явився з Кольтом — приблизно через три дні після операції, — я ледь не розтанула, як желе. Здавалося, він точно знав, що мені потрібно — і що потрібно Мейсі, — та робив усе ще до того, як я встигала про це попросити.

— Так, за два тижні, але це не романтично.

— Угу.

— Зовсім ні! Він тут, бо Раян попросив його бути тут. Це все. Більше нічого.

Принаймні так я казала собі щоразу, коли бачила, як ці зелені очі спостерігають за мною, або коли я спостерігала за ним.

— І ти не вважаєш його привабливим, правда?

—Я...

Темно-зелені очі кольору соснової хвої, густе волосся й сильні руки, прес із кубиками, що спускався до... опануй себе.

— Звичайно, я знаю. Я бачила цього чоловіка.

І відчувала його. Я відчувала, як він обіймав мене, щоб захистити, — міцно, але не давив, ніби просто знав, що мені потрібні обійми тієї миті. Відчувала ніжність його рук, коли він витер мої сльози після того, як я виплакала всі, що тримала в собі. Відчула, що він радіє, коли Кольт заліз у ліжко до Мейсі й обійняв свою сестру. Відчула його непереборну любов, навіть якщо він не хотів цього визнавати.

Так, я відчувала занадто багато, коли справа стосувалася Бекетта.

— Ну так. Ти мала би бути мертвою, щоб не помітити. Бо він гарячий, Елло. І не просто пересічний красунчик. Він гарячий, наче ось-ось попросить узяти мене на кухонному столі та народити йому дітей. Крім того, він починає говорити більш ніж просто однослівними реченнями, що демонструє певний потенціал у підрозділі виходу за межі роздумів.

У мій живіт ударив спалах чогось гарячого й потворного і зник так само швидко, як і з’явився. Ревнощі. Не було причин ревнувати його до Хейлі. Звісно, вона була красивою та вільною й не мала стільки багажу, щоб на чолі була гігантська бірка Samsonite, але щойно ми повернулися додому з Денвера, вона зовсім перестала шукати зустрічі з Бекеттом. І не тому, що їй це було нецікаво. Вчора я чула плітки, коли пішла по каву: половина Телльюрайда зацікавилася новим членом пошуково-рятувальної служби.

Це тому, що Хейлі подумала, ніби, можливо, він зацікавив мене.

— Він завжди говорив більш ніж однослівними реченнями, а в мене вже є діти, пам’ятаєш? До того ж, коли говорити про дітей: якщо я зараз не вийду, спізнюся на цю зустріч.

— Гаразд. Іди. Біжи. Але той чоловік живе по сусідству, і з огляду на те, що я бачила, тобі якось доведеться впоратися зі своїм, — вона показала на моє червоне обличчя, — затамованим роздратуванням.

Увійшов гість, дзвоник пролунав легким лунким звуком, на вибір якого мені знадобилися години.

— Тебе врятував дзвінок, — прошепотіла Хейлі, перш ніж повернулася до нашого нового гостя. — Ласкаво просимо в «Солітьюд»! Ви, мабуть, містер Хендерсон. Ваш котедж уже чекає на вас і вашу дружину. — Її усмішка була широкою й віддзеркалювала хіпстерський вигляд двадцятирічної дівчини.

Туристичний сезон літніх походів уже наближався.

Скориставшись нагодою, я взяла папку та втекла через вхідні двері.

Була 10:31, коли я зупинилася, але припаркувалася, як хороша мати, в місці, відведеному для початкової школи, і витратила на це ще хвилину, коли вже запізнювалась.

— Елло! — Дженніфер усміхнулася мені крізь скло. — Вони всі вже чекають на тебе.

— Привіт, Дженніфер.

Я розписалася в охоронця та відчинила двері, коли пролунав дзвінок.

— Як Мейсі почувається? — спитала вона, проводжаючи мене до кабінетів, що були одразу за стійкою реєстрації.

—Добре, дякую. Операція пройшла вдало, тож Мейсі готова повернутися до школи в понеділок.

— Справді? Уже? Це чудово!

— Ти була б шокована, побачивши, як швидко діти одужують, і, поки її показники хороші, вона в безпеці.

— Я просто не можу повірити, що вона поборола хворобу так швидко!

О ні. Я побачила цей погляд в її очах і не хотіла бути тією, хто його зруйнує.

— Ні, Джен. їй вирізали пухлину, і в лікарів усе вийшло, але ж це рак четвертої стадії. Її кістковий мозок усе ще уражений хворобою. Вона щойно зробила перший крок.

Її обличчя стало сумним.

— Ох. Вибач. Мабуть, я не зрозуміла.

Я усміхнулась їй.

— Не хвилюйся. Мало хто розуміє, і я сподіваюся, що тобі ніколи не доведеться це зрозуміти. Вона бореться.

Губи Дженніфер стиснулися в рівну лінію, перш ніж вона кивнула.

— Звичайно.

Секретарка відчинила двері до конференцзалу, і я стиснула її руку, коли проходила повз, запевняючи, що вона не сказала нічого, що б збентежило мене.

— Ах, міс Маккензі, я дуже радий, що ви змогли прийти, — сказав директор Халсен, сидячи за головним місцем столу. Його краватка була ідеально рівною, а обличчя суворим.

Очевидно, ми всі сьогодні були діловими.

— Міс Мей.

Я усміхнулась учительці Мейсі та Кольта. їй було трохи за тридцять, і Кольт розповідав про неї лише найкраще. Мене в груди вдарило відчуття провини через те, що я пропускала шкільні заходи цього року.

Так, я точно не виграла титулу «Мама року» в батьківському комітеті. Навіть не «Непогана мама». Я була «Умовна мама».

— А це містер Джонас, він наш окружний інспектор, сьогодні приєднається до нас.

Директор Халсен махнув у бік старшого джентльмена ліворуч. Чоловік кивнув мені, стиснувши губи, його усмішка здавалася вимушеною.

— Містере Джонас.

Я сіла в кінці столу для переговорів, залишивши два вільні місця між собою та чимось схожим на армію, яка зібралася проти мене, точніше Мейсі.

Гучний звук розстібання блискавки на папці був зовсім недоречним у повній тиші.

— Отже, міс Маккензі...

— Елла, — нагадала я йому.

— Елла, — погодився він, кивнувши. — Нам потрібно було зустрітися сьогодні через записи про відвідуваність Мейсі. Як відомо, їй потрібно бути присутньою мінімум дев’ятсот годин, щоб закінчити дитячий садок. Зараз із її відсутністю та часом, коли їй потрібно піти раніше або прийти пізніше, нарахували приблизно сімсот десять.

—Так?

Я погортала документи в папці зі шкільного розділу, де записувала її дні, години та вела документацію.

— І тепер ми вважаємо, що потрібно обговорити можливі варіанти розв’язання цього питання, — сказав директор Халсен, підсуваючи окуляри на ніс і розгортаючи перед собою папку.

— Варіанти? — повторила я, намагаючись зрозуміти.

— Її відвідуваність не відповідає вимогам законодавства, — м’яким голосом сказав містер Джонас, але його погляд говорив мені, що, на його думку, питання було вичерпане.

— Так.

Я погортала до листа, який тримала у файлику, і вийняла його з папки.

— Я абсолютно згодна, що вона не виконала вимоги, але округ запевнив нас у цьому листі від листопада, що ви не будете залишати її за це ще на один рік. Те правило не діє в разі дуже серйозної хвороби, згідно з приписами округу, і це те, на що ви погодилися.

Я посунула листа на стіл. Міс Мей зрозуміла й передала його далі, співчутливо усміхнувшись мені.

— Так. І ми тут не для того, щоб ставити вам ультиматуми, Елло, — запевнив мене директор Халсен. — Ми тут, щоб обговорити, як допомогти Мейсі. Ми так умовилися, незважаючи на те, що буде далі.

Тому що вони не думали, що вона протримається так довго.

— Як допомогти Мейсі... — тихо повторила я. — Ви маєте на увазі не мати нейробластоми четвертої стадії? Бо я точно згодна: це не в її інтересах.

Містер Джонас відкашлявся й нахилився вперед, спершись своїми зморшкуватими складеними руками на стіл.

— Ми вам співчуваємо, міс Маккензі. Те, що пережила ваша дочка, трагічно.