Ребекка Яррос – Останній лист (страница 29)

— Який дім був найкращим? — запитала вона, знову здивувавши мене. Більшість людей хотіла знати найгірше, ніби щоб розібрати моє життя для пліток, щоб задовольнити їхню непристойну потребу в трагедіях інших.

—Мій останній. Я був зі Стеллою майже два роки, починаючи приблизно з мого п’ятнадцятого дня народження. Вона була єдиною людиною, з якою я коли-небудь хотів залишитися.

Спогади вразили мене, деякі болісні, деякі солодкі, але всі вони були затьмарені таким фільтром, який міг дати тільки час.

— Чому ти не залишився?

Ми дійшли до кінця іншого коридору й розвернулися, щоб іти назад.

— Вона померла.

Елла замовкла, і мені довелося обернутися.

—Що?

— Мені дуже шкода, — сказала вона, її рука стискала мій біцепс. — Нарешті знайти когось, щоби просто втратити його.

Мені рефлекторно хотілося потерти руками обличчя, струснутися та йти далі, але я не збирався навіть поворухнутися, коли її рука тримала мене, хоч би яким невинним був цей дотик.

— Так. Для цього справді немає слів.

— Ніби хтось підхоплює твоє життя й трясе його, як снігову кулю, — підсумувала Елла. — Здається, уламки осідають цілу вічність, а потім вони ще й ніколи не залишаються на тому самому місці.

— Саме так.

Вона вловила це відчуття з точністю людини, яка знає. Як могло бути таке, що я ніколи раніше не знаходив нікого, хто б усвідомлював, яким було моє життя, а ця жінка зрозуміла все не моргнувши оком?

— Нумо, ми ще не пройшли шляху через лінолеум, — сказала вона й почала наше шістдесят п’яте коло.

А я за нею.

* * *

— Це занадто довго. Чому це займає в них стільки часу? Що не так?

Елла ходила туди-сюди в хірургічній приймальні.

— Вони просто деякий час не повідомляли жодних новин. Можливо, вони завершують.

Я спостерігав за нею з підвіконня, на яке сперся. Вона була спокійною, навіть зібраною, доки не настав час, коли операція мала бути закінчена.

Щойно минула та година, усередині неї щось перевернулося.

— Минуло одинадцять годин! — скрикнула Елла, зупинившись, схопившись руками за голову. Вона давно розпустила стільки пасом свого волосся, що воно розвівалося навколо неї, воно було так само скуйовджене, як і вона.

— Так, минуло.

— Це мало зайняти десять!

Її очі були широко розплющені й повні паніки, і я не міг її звинувачувати. Чорт, вона лише озвучувала ті самі думки, що були й у моїй голові!

— Все гаразд, містере і місіс Маккензі?

Медсестра висунула голову.

— Я можу чимось вам допомогти?

— Я не...

— Так, ви можете дізнатися, що відбувається з моєю дочкою? Її операція мала закінчитися понад годину тому, але нам нічого не повідомляють. Нічого. З нею все гаразд?

Обличчя жінки пом’якшало від співчуття. Елла була не першою мамою, яка запанікувала в приймальні, та й не останньою.

— Як щодо того, щоб я перевірила інформацію для вас? Я негайно повернуся з новинами.

— Будь ласка. Дякую вам.

Очі Елли стали трошки стриманішими.

—Звичайно. — Медсестра заспокійливо всміхнулася Еллі й пішла до лікарів.

— Господи, я божеволію.

Голос Елли було ледь чутно.

Вона похитала головою, борючись із тремтінням своєї нижньої губи. Я відштовхнувся від підвіконня й підійшов до неї, зробивши чотири великі кроки, не зупиняючись на думках про те, ким я є чи ким вона мене знає. Я просто обхопив її руками й притягнув до своїх грудей, як хотів це зробити з першої миті, коли побачив її.

—Ти б не була такою хорошою мамою, якби трохи не сходила з розуму, — заспокоїв її, коли вона розслабилася.

— Мені здається, я потроху злітаю прямо в божевільню, — пробурмотіла вона мені в груди, перш ніж повернути голову й покласти її під мою ключицю.

Чорт, вона підходила для мене саме так, як я й очікував, — ідеально! В іншому житті ми б разом протистояли всім викликам. Але в тому житті Мейсі була б здорова, а Мак живий. У цьому світі... ну, вона не зовсім обіймала мене у відповідь. Саме так. Бо я тримав її руки між нами. А може, вона відштовхувала мене? Як я не подумав про це?

Це усвідомлення вразило мене, як блискавка, — і я негайно відпустив руки. Що, в біса, я собі думав? Те, що вона хотіла, щоб я залишився з нею, не означало, що вона хотіла, щоб я її торкався. Я був поруч із нею із самого початку, і мені пощастило, що так сталось, але вона ж не обирала мене.

— Не відпускай, — прошепотіла вона.

Її руки все ще були між нами, але вона не відштовхувала мене, вони просто лежали на моїх грудях. Так чи так вона нахилилася до мене.

— Я й забула, що це за відчуття.

— Коли тебе обіймають?

Мій голос був грубим, як наждачний папір.

— Коли тобі допомагають триматись.

Ніколи раніше жодна фраза не ставила мене емоційно на коліна.

— Я з тобою.

Я міцніше стиснув її, поклавши одну руку прямо під її лопатками, а другою обхопивши її потилицю. Оточивши Еллу своїм тілом, я обійняв її, уявляючи себе якоюсь стіною, — щоб я міг затримати будь-який душевний біль, який наближався до неї. Моє підборіддя лежало на її маківці, і секунду за секундою я відчував, як вона тане.

Хоча не міг їй сказати цього, але я кохав цю жінку. Я зібрав би військо заради неї, убивав би за неї або помер би за неї. Не було правди, більшої за цю, й жодної іншої правди, яку я міг би їй сказати. Бо вона була чесною, сильною та доброю, а я був брехуном, який уже завдав їй найгіршого болю. Я не мав права тримати її так, але ще гірше, я не збирався ворухнути жодним м’язом.

— Місіс Маккензі?

Медсестра повернулася з хірургинею Мейсі.

— Я просто спіймала її, коли вона виходила з операційної.

—Так?

Елла обернулася в моїх руках, і я відпустив її, але вона взяла мене за руку, стиснувши так сильно, що я на мить занепокоївся, чи не припиниться приплив крові до моїх пальців.

Хірургиня всміхнулась, і я відчув хвилю полегшення навіть сильнішу, ніж кожного разу, коли виходив із бою неушкодженим.

— У нас усе вийшло. Були певні складнощі з лівою ниркою, але нам удалося врятувати її. Ваша дівчинка досить уперта. Зараз вона в реанімації, відпочиває. Щойно отямиться, ви зможете піти до неї, але не поспішайте, бо прокинеться вона не скоро, добре?

— Дякую.

Голос Елли урвався, але це одне слово мало стільки сенсу, що зазвичай були потрібні години, щоб передати його.

— Будь ласка.

Хірургиня знову всміхнулась — на кожній лінії її обличчя було видно виснаження, — а потім залишила нас самих у приймальні.

—З нею все гаразд.