Ребекка Яррос – Останній лист (страница 27)

Саме такою я уявляв Мейсі, вона була навіть іще кращою. Була такою само милою, рішучою, як і її мама, але яскравішою й не потьмареною часом. І в той самий момент, коли я відчув величезну вдячність за те, що вона прийняла мене, мене охопив ірраціональний гнів через те, через що їй довелося пройти.

— Ми дивитимемося «Аладдіна». Хочете теж подивитися? — запитала вона.

— Ми не будемо дивитися «Аладдіна». Ти будеш спати, — сказала Елла, суворо кивнувши.

— Я нервуюся, — прошепотіла Мейсі Еллі.

Якщо моє серце не боліло, то зараз воно кричало. Вона була такою маленькою для такої операції. Мати рак. Що ж це за Бог, що робить таке з маленькими дітьми?

— Я теж, — зізналася Елла. — Як щодо цього: ми почнемо дивитися кіно і я обніму тебе? Подивимось, чи зможемо приспати тебе.

— Домовились.

Мейсі кивнула.

Елла ввімкнула фільм, і я рушив до дверей.

— Я залишу вас, дівчата, наодинці.

— Ні, ви повинні залишитися! — крикнула Мейсі, зупиняючи мене.

Я обернувся й побачив її широко розплющені очі, у яких промайнула паніка.

Так, я більше не збирався бути причиною такого виразу її обличчя.

— Елло?

Вона перевела погляд із Мейсі на мене.

— Мейсі, уже дуже пізно, і я впевнена, що містер Джентрі волів би лягти відпочивати в гарне велике ліжко...

— Тут є ліжко.

Елла зітхнула, заплющивши очі. Я бачив боротьбу, про яку вона писала, — потребу виховувати Мейсі так, ніби не було абсолютної імовірності, що вона помирає, але водночас усвідомлюючи, що, напевно, так і є.

Але це благання в очах Мейсі не було проблемою зіпсованості; там була гостра потреба. Я підійшов до її ліжка й сів на край.

— Можеш назвати мені причину?

Я прошепотів, щоб Елла нас не почула.

Мейсі подивилася на Еллу, а я озирнувся через плече й побачив, як вона зайнята тим, що вставляє DVD в програвач.

— Ти маєш сказати мені, Мейсі. Бо я не хочу непокоїти твою маму, але, якщо це вагома причина, я залишусь.

Дівчинка знову підвела погляд на мене.

— Я не хочу, щоб вона була сама.

Її шепіт прозвучав для мене голосніше за сирену повітряної тривоги.

— Завтра? — запитав я.

Вона швидко кивнула.

— Якщо ви підете, вона буде сама.

— Гаразд. Подивимося, що я можу зробити.

Її маленька ручка стиснула край моєї куртки.

— Обіцяєте?

У тому, як вона запитувала, було щось сумне й серйозне, що нагадало мені про Мака, про листа.

Це було майже так, наче вона знала те, чого не мала 6... не могла знати.

— Пообіцяйте мені, що не залишите її саму, — повторила Мейсі тихим шепотом.

Я накрив її маленьку ручку своєю.

— Обіцяю.

Вона вдивлялася в мої очі, знову оцінюючи мене.

Тоді вона кивнула й лягла на припідняте ліжко, розслабившись.

Я перетнув темну кімнату й підійшов до Елли, яка скидала черевики.

—Я обов’язково піду, якщо ти цього хочеш, але Мейсі хотіла б, щоб я лишився.

—Чому вона так хоче? Я ніколи не бачила, щоб вона вимагала чогось схожого.

— Це між нами. Але, повір мені, причина вагома. То що ти хочеш, щоб я зробив?

— Тут є тільки диван і маленьке ліжко.

Елла прикусила нижню губу, але це був не сексуальний жест. Мак робив так само, коли хвилювався.

—Я б не побажала цього своєму найгіршому ворогові.

— Я спав у набагато гірших умовах, повір мені. Це не проблема. Що ти хочеш, щоб я зробив, Елло?

Я б зробив усе, що вона хоче, але, боже, я сподівався, що вона хоче мене, будь-яку частину мене. Мене вбивало розуміння того, як вона боялася цього моменту, того, що чекає на Мейсі завтра, і того, що я не міг утішити її так, як їй це було потрібно.

Вона відпустила губи, зітхнувши, і вся її постава розслабилася.

— Залишайся. Я хочу, щоб ти залишився.

Мої груди стиснулися так, що глибоко вдихнути було неможливо. Тож я хапнув трохи повітря й скинув куртку на спинку крісла-гойдалки.

— Тоді я залишуся.

* * *

Процесія переді мною була урочиста, майже благоговійна. Медсестри повезли Мейсі, яка лежала на ліжку, по коридору до товстої блакитної лінії, яка позначала, що далі в хірургічне відділення могли заходити лише лікарі й пацієнти.

Елла йшла поруч із нею, тримаючи руку дочки у своїй, схилившись над нею. їхні кроки були повільними, наче медсестри знали, що Еллі потрібна кожна секунда, що залишилася. Вони, мабуть, знають. Зрештою, для них це був звичайний день. Ще одна операція в іншої дитини з іншим типом раку. Але для Елли це був день, якого вона боялася і якого прагнула однаково несамовито.

Вони зупинилися перед синьою лінією, і я відійшов, даючи їм достатньо простору. Волосся Елли було зібране ззаду ,тож я бачив слабку, вимушену усмішку на її обличчі, коли вона провела пальцями по шкірі Мейсі, де мало бути її волосся. Губи Елли ворушилися, коли вона говорила з Мейсі, в напружених м’язах її обличчя та шиї було помітно, яких зусиль їй все це коштувало.

Елла трималась, але ниточка була тонка й рвалася щосекунди. Я спостерігав, як вона нервується із шостої години ранку, коли прийшли перші медсестри, щоб почати готувати Мейсі. Бачив, як вона кусає губу й киває, підписуючи документи, визнаючи ризик вирізання пухлини такого розміру в такої маленької дівчинки. Спостерігав, як вона сміливо всміхалася, щоб Мейсі було комфортно, жартуючи про те, як Кольт заздрив би її новому шраму.

Потім я подивився, як Мейсі з Кольтом говорять у фейс-таймі, і моє серце боліло за них. Ці двоє були не просто рідними братом і сестрою чи друзями. Вони — дві половини одного цілого: говорили напівреченнями й тлумачили однослівні відповіді, ніби мали свою власну мову.

Хоч Елла була налякана, я знав, що найбільше втратив Кольт, коли справа доходила до Мейсі, бо він так хотів тут бути, і я нічого не міг із цим зробити.

Я засунув руки в кишені джинсів, щоб не підійти до неї. Ця потреба, що пульсувала в мені, була егоїстичною, тому що тримати Еллу допомогло б мені, але не їй. Я нічого не міг зробити для неї, крім як стояти й спостерігати за тим, чого, наскільки я знав, вона боялася, — що це будуть її останні хвилини з донькою.

Безсилий.

Я був такий до біса безсилий. Так само як коли ми нарешті знайшли тіло Раяна через три дні після вибуху операційної системи. Я нічого не міг зробити, щоб повернути його серцебиття, стерти найгірші останні години його життя або дивовижним способом залікувати рану від кулі, яка ввійшла в основу його черепа й вийшла...

Хевок. Захід сонця в горах. Усмішка Елли. Я подумки повторював це троїсте бажання, тремтячи, видихнувши, блокуючи думки. Спогади. їм тут не місце. Я не зміг би допомогти Еллі зараз, якби тоді був у пастці з Раяном.

Одна з медсестер заговорила з Еллою, і моє горло на мить стиснулося, коли Елла нахилилася вперед, щоб поцілувати Мейсі в лоб. Над поручнями ліжка з’явилася рука Мейсі, простягаючи пошарпаного рожевого ведмедика. Елла кивнула й узяла іграшку. Медперсонал повіз Мейсі коридором і пройшли через розсувні двері.

Елла відступала, поки не вперлася спиною в стіну. Я похитнувся вперед, думаючи, що вона може впасти на підлогу, але я мав би бути розсудливішим. Вона трималася за стіну, притискаючи ведмедя до грудей, як рятувальний круг, потім підняла голову до стелі, ковтаючи повітря.