Ребекка Яррос – Останній лист (страница 26)

— Це смішно.

—Що?

—Вона така слухняна маленька істота. І ви ніколи не здогадалися б, що вона здатна розірвати когось на шматки.

—У цьому плані вона схожа на будь-яку іншу жінку, мем.

Через п’ять хвилин я їхав до Елли та Мейсі; нарешті я міг зробити те, для чого мене послали сюди, — допомоги.

 

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

БЕКЕТТ

Лист № 2

Хаосе!

Я дуже рада, що ти відповів! По-перше, з днем народження, хоча я знаю, що ти отримаєш цього листа на декілька тижнів пізніше. Дивлячись на дати на твоїх конвертах, бачу, що пошта доходить до мене приблизно через чотири-п'ять днів, а це шалено швидко. Я пам'ятаю, коли це займало шість тижнів. По-друге, як щодо цього? Нумо завжди писати ручкою. Ніколи не стирай нічого — просто кажи чесно все, що спадає на думку. Ми не ставимо багато на кону, і нам не потрібно здаватися кимось іншим.

Це нормально, що ти погано ставишся до людей. З мого досвіду, є дуже мало людей, заради яких варто докладати зусиль. Я намагаюся віддавати все, що маю, найближчим людям, і важливо, щоб це коло було невеликим. Я вважаю за краще бути відданою кільком людям, ніж розпорошуватися на багатьох.

Тож дозволь мені поставити тобі запитання, яке не підлягає цензурі; до речі, моторошно думати, що люди читають наші листи, але я це розумію.

Який найстрашніший вибір ти коли-небудь робив? Чому ти його зробив? Чи шкодуєш про це?

Більшість людей подумає, що я скажу, що це народження близнюків або їхнє виховання, але я ніколи в житті ні в чому не була такою впевненою, як у своїх дітях. Навіть у Джеффові — своєму колишньому чоловікові. Я була надто замріяною, щоб боятися, коли він освідчився, і я не шкодую про все, що сталося, через своїх дітей. Крім того, жаль нікуди нас не приведе, чи не так? Немає сенсу переосмислювати те, що сталося, коли потрібно рухатися вперед.

Мій найстрашніший вибір насправді був зроблений торік. Я заклала під заставу «Солітьюд», який є не просто пансіонатом типу «ліжко та сніданок», а нерухомістю, що простягається на вісімдесят гектарів. Моя бабуся передала мені його без боргів, і я понад усе хотіла зберегти цей спадок, хоч ми й не могли тоді впоратись з усім водночас. Я не могла змусити себе продати ще землю, тож зробила жахливий вибір: заклала під заставу майно та кинула всі кошти для його покращення. Сподівалася, що зможемо позиціонуватися як місце для розкішного відпочинку. Я тримаю кулаки, щоб це спрацювало. Коли я згадую, як вирішила позичити гроші на ремонт котеджів та відновлення іншої нерухомості, а також взяти кредити на будівництво нових будиночків, які почнуть зводити влітку, мене переповнює божевільна суміш надії та страху. Я не збираюся брехати, це досить бентежно. Нічим не ризикнеш — нічого не отримаєш, чи не так?

Іду, щоб зробити свій наступний страшний вибір... Волонтерство із жінками з батьківського комітету.

Елла

Затиснувши папку Мейсі під рукою, я перевірив номер палати на своєму телефоні саме тоді, коли ліфт загудів на поверсі дитячої онкології.

Була майже одинадцята вечора. Балачки з Кольтом забрали трохи часу, але поїздка видалася вдалою.

— Чим я можу допомогти? — запитала медсестра з доброю усмішкою в уніформі Дональда Дака за столом. На вигляд їй було близько сорока, і вона справді усвідомлювала, наскільки було вже пізно.

— Я йду в палату № 714 до Мейсі Маккензі, — сказав я їй. Одне, чого я навчився за десять років служби в нашому підрозділі, — поводитися впевнено, тоді більшість людей тобі вірить.

— Години приймання відвідувачів закінчилися. Ви член родини?

— Так, мем.

За словами Кольта, це була правда, тож, власне кажучи, я не брехав.

Її очі засвітилися.

— Ох! Ви, мабуть, її тато. Ми всі чекали, щоб побачити, який ви маєте вигляд!

Гаразд, про це я не збирався брехати. Одна справа — широко узагальнити, а інша — претендувати на честь бути батьком Мейсі. Коли я відкрив рота для заперечення, відчув руку на своєму плечі.

— Ти приїхав, — сказала Елла з ніжною усмішкою.

— Я приїхав, — повторив я. — І папка також.

Я віддав теку, і Елла пригорнула її до своїх грудей надто знайомим жестом, від якого в мене заболіло в грудях. Вона повинна мати не папку, а когось, хто обіймав би її в такі моменти.

— Я заберу його із собою, — сказала Елла медсестрі.

— Ідіть прямо.

Я ішов коридором з Еллою, розглядаючи малюнки з ведмедями.

— Тож про ведмедів на підлозі — то був не жарт, га?

— Ні. Це допомагає дітям запам’ятовувати, — відповіла вона. — Хочеш познайомитися з Мейсі? Вона все ще не спить, незважаючи на всі мої зусилля.

— Так, — відповів я не вагаючись. — Я б дуже цього хотів. — Применшення століття. Поруч із зображеннями гір, які намалював для мене Кольт, висіли мої улюблені зображення тварин від Мейсі. Але ті належали Хаосу. Так само як з Еллою та Кольтом, з Мейсі я теж починав із нуля.

Було чутно лише наші кроки, коли ми йшли довгим коридором.

— Це крило для стаціонару, — сказала мені Елла, заповнюючи тишу. — Два інші — для амбулаторного лікування та трансплантації.

— Зрозумів, — сказав я, мої очі за звичкою розглядали деталі. — Слухай, тобі потрібно знати, що медсестра думає...

— Що ти тато Мейсі, — закінчила Елла. — Я чула. Не хвилюйся, вона не збирається нав’язувати тобі документи на вдочеріння чи щось таке. Я не заповнила інформації про тата, бо вони збиралися зателефонувати Джеффу лише в екстреному випадку. Він навіть ніколи Мейсі не бачив.

— Мені б хотілося сказати, що я не розумію, як хтось може це зробити, але там, де я виріс, це трапляється занадто часто.

Вона зупинилася біля палати, на якій було написано ім’я Мейсі.

— І де це?

— Я виріс у прийомній сім’ї. Моя мама залишила мене на автобусній станції в Нью-Йорку, коли мені було чотири роки. У Сіракузах, якщо бути точним. Востаннє я її бачив, коли через рік її позбавили батьківських прав через суд. У житті бачив жахливих батьків, але також чудових.

Я показав на неї.

— І якщо твій колишній такий жалюгідний, що ніколи не бачив своєї доньки, значить, він її не заслужив. Або тебе. Або Кольта.

В її очах спалахували мільйон запитань, але мене врятувала Мейсі.

— Мамо? — почувся тихий голосок із кімнати.

Елла відчинила двері, і я пішов за нею.

Кімната була досить велика, з диваном, односпальним ліжком, м’яким кріслом-гойдалкою та величезним лікарняним ліжком, на якому лежала маленька Мейсі.

— Гей, солоденька! Ще не спиш? — запитала Елла, кладучи папку на стіл за дверима й сідаючи на край ліжка.

— Ні... втомилась, — сказала Мейсі, зупинившись посередині фрази, щоб широко позіхнути. Вона визирнула з-за своєї мами, щоб поглянути на мене. — Привіт!

Ті кришталево-блакитні очі Елли охопили кожен міліметр мого тіла, допитливо оцінюючи. Вона була худа, але не надто тендітна. Її голова була ідеальної форми, а брак волосся лише зробив її очі набагато більшими.

— Мейсі, я Бекетт. Я живу в будиночку поруч із твоїм, — сказав я, підійшовши до її ліжка, найм’якішим тоном, на який я тільки був здатен.

— У вас є Хевок.

Вона злегка нахилила голову, як Елла.

— Так. Але її немає зараз зі мною. Я фактично залишив її з Кольтом, щоб вона склала йому компанію, поки я в тебе. Сподіваюся, ти не проти. Здається, йому потрібен друг, з яким він міг би поговорити.

— Собаки не розмовляють.

— Дивно, ми з твоїм братом теж про це говорили. Але іноді не обов’язково, щоб хтось відповідав нам. Часом

нам просто потрібна така подруга, яка вислухає, і Хевок справді вміє це робити.

Очі Мейсі на мить звузилися, потім дівчинка обдарувала мене блискучою усмішкою.

— Ви мені подобаєтеся, містере Бекетт. Ви дозволили моєму найкращому другові побути з вашою найліпшою подругою — собакою.

Ось так просто дівчинка підкорила мене.

— Ти мені теж подобаєшся, Мейсі, — тихо сказав я, боячись, що мій голос зірветься, якщо я підвищу його ще.