Ребекка Яррос – Останній лист (страница 25)

Я ненавидів той факт, що капітан мав рацію.

— Радий був тебе бачити, Джентрі. Відпочивай. Зроби все можливе для сім’ї Мака, а коли закінчиш свою місію тут, повертайся додому.

Він передав мені листа Раяна й пішов, не сказавши жодного слова.

У моїй душі спалахнув неспокій, який дрімав кілька тижнів, а тепер знову ожив. Потрібно зосередитися на одній місії за раз і рухатися далі. Його пропозиція була спокусливою, і я не міг собі дозволити прийняти її — тоді, коли я був потрібен Еллі.

Перевіривши електронну пошту, щоб знайти адресу, я зібрав сумку для себе та одну для Хевок. Найкраща частина моєї нинішньої роботи полягала в тому, що я працював лише на виклик, а не за розкладом, і все одно офіційно я починав працювати лише через тиждень. Якби я вирушив протягом години, міг би бути в Денвері приблизно до десятої, якщо мені знадобилося аж шість годин, щоб дістатися сюди. Через сім годин я міг би підписати відмову й покласти край будь-яким думкам прийняти пропозицію Донаг’ю. До того ж, можливо, поїздка вилікує той маленький укус неспокою, чиї зуби вчепилися в мене.

Через двадцять хвилин я зайшов у головний будинок, Хевок ішла поруч.

— Містере Джентрі! — сказала Хейлі, підбадьорившись, коли я підійшов до неї. Вона змахнула віями й нахилилася вперед. — Що я можу для вас зробити?

Вона була саме тією дівчиною, на яку запав би Мак. Веселою, товариською, гарною й зацікавленою.

Але я належав лише Еллі, навіть якщо вона цього не знала.

Будь вихованим. Будь увічливим. Використовуй м'якіший тон. Я нагадував це собі подумки, твердо налаштований докласти зусиль у спілкуванні з людьми, важливими для Елли.

— Я їду до Денвера на кілька днів і просто хотів переконатися, що ви про це знаєте, перш ніж я вирушу.

— О, звичайно...

Задзвенів телефон, і вона відповіла, піднявши до мене палець.

— «Солітьюд», це Хейлі. О, привіт, Елло. Що?

Тепер я сперся на стільницю.

— Тобі обов’язково вона потрібна? Звичайно, я це розумію. Я просто мала на увазі, що можу за ніч...

— Що сталось? — запитав я.

— Вона залишила велику папку Мейсі в кабінеті, — прошепотіла Хейлі, прикриваючи слухавку.

— Її медичну?

Це була та річ, яку Елла брала на кожну зустріч. Там зберігалися всі записи щодо лікування Мейсі, кожен письмовий лабораторний результат. Усе.

Хейлі кивнула.

— Я знаю, Елло, просто дай подумаю, що я можу зробити.

Я вирвав телефон із рук Хейлі.

— Я привезу її вам. Нехай Хейлі напише мені номер вашої палати в лікарні.

Перш ніж Елла встигла заперечити, я повернув телефон Хейлі. Обернувшись до дверей, я побачив Аду, яка виходила з кабінету з папкою і простягала її мені.

— Я все чула. Сьогодні вранці вона просто зупинилася на секунду й забула її.

— Я про все подбаю, — сказав я.

— Я знаю, що ви це зробите, — запевнила Ада. — Ви хочете, щоб ми тим часом приглянули за Хевок?

Моїм першим бажанням було сказати: «Нізащо». Але тут із їдальні визирнула голова Кольта.

—Хевок!

Він кинувся вперед і впав на коліна, щоб обійняти її, а собака поклала голову йому на плече.

— Будь ласка! Можна? Вона може спати в моєму ліжку. Я кину їй іграшку й нагодую, обіцяю!

— Вона йде туди, куди і я, — сказав я Аді.

— Не до лікарні. Я знаю, що вона робоча собака, а там пускають лише службових.

Її очі благали.

—Містере Джентрі, Елла не дозволила мені або Ларрі піти з нею. І я знаю про... листа Раяна та інше.

Ада глянула на Кольта й знову на мене.

— І я б не хотіла, щоб Хевок сиділа в готелі, якщо ви, скажімо, залишитеся на час операції завтра.

Безсумнівно, вона просила мене. Але вона й гадки не мала, як сильно я хотів бути поруч з Еллою або як важко мені було покинути Хевок.

В моїй голові пробігли лайливі слова, але жодне з них не висловлювало моїх суперечливих почуттів точно. Хевок була б тут у безпеці, і про неї піклувалися б. Не те щоб ми раніше не проводили вихідних окремо. Коли ми були не на завданні, собака сиділа в будці з іншими робочими собаками згідно з правилами, але вона була зі мною щоразу, коли я був на службі, і щомиті, відколи Мак помер.

Але Ада мала рацію: Елла була зовсім сама.

Я глибоко вдихнув та опустився, щоб подивитися Кольту в очі.

—Тобі завтра треба йти до школи?

Він повільно похитав головою.

— День учителя чи щось таке.

— Робочий день учителя⁸, — виправила Ада.

Я кивнув і торкнувся рукою його колючого волосся, що відростало.

— Гаразд. Тоді ти відповідальний за Хевок. Добре? Її сумка в машині, там їжа й улюблені речі.

Що більше я пояснював, як доглядати за нею, то яскравіше горіли Кольтові очі, поки дитина не стала майже турботливим ведмедиком, незважаючи на всю радість, яку вона випромінювала.

Хевок буде в хороших руках.

Я взяв її сумку й відніс Кольту, а потім опустився на коліна перед нею, узяв її морду руками й подивився в очі.

— Залишайся з Кольтом. Добре поводься.

Я додав цей маленький наказ, щоб вона знала, що я мав на увазі лише залишатися, а не захищати. Все одно показалися зуби. Але це був її вибір, і якщо вона вагатиметься, то не зможе залишитися — їй доведеться піти зі мною. Саме тому ми пішли у відставку разом.

Хевок повернула голову, щоб подивитися на Кольта, показуючи, що вона зрозуміла не лише наказ, а й хто він такий.

— Я повернуся за кілька днів. Залишайся. 3. Кольтом. Добре. Поводься.

Я відпустив її голову, і вона відразу ж підбігла до хлопця.

— Хороша дівчинка.

Полегшення і тривога вдарили мене просто в нутро.

— Але не забирайте собаки від Кольта, — попередив я Аду.

— Вона вкусить? — прошепотіла та.

— Ні, хіба що його буде хтось ображати. Якщо хтось ображатиме, йому не позаздриш, бо собака розчепить зуби лише на мій наказ. Ви все ще впевнені, що хочете, щоб вона залишилась?

—Звичайно.

Вона витерла руки об чистий фартух.

—Ходімо, Хевок! — сказав Кольт, вибігаючи через бічні двері будинку з Конґом у своїх маленьких руках. Вона бігла з ним риссю, виляючи хвостом.

Ада схилила голову.