Ребекка Яррос – Останній лист (страница 23)

продовжувати. Він бажав бути тут, щоб підтримувати вас із того моменту, як дізнався про Мейсі.

Бекетт відчинив холодильник, вийняв дві пляшки води і відверто проігнорував моє запитання.

Я завернула за ріг кухонного острова, щоб іти за ним.

—Так, добре, він казав це раніше, одразу після народження близнюків. Він приїхав додому у відпустку, і вони обоє спали в нього на грудях, тоді й пообіцяв мені, що піде з армії. Щоб він міг бути вдома, де був потрібен. Цікаво, що він не витримав навіть місяця відпустки: щойно в нього задзвонив телефон, він зібрав валізи та поїхав. Після цього я перестала йому вірити. Я не надто вірю в красиві обіцянки навіть від чоловіків, які кажуть, що люблять мене. Що стосується вас, ви залишили роботу, якою, очевидно, захоплювалися, і проїхали пів світу, щоб виконати прохання Раяна. Це відданість. Це і є визначення сім’ї, і я не можу зрозуміти, чому ви думаєте, що не заслуговуєте її, коли вона у вас є.

Він відкрутив першу кришку й зробив великий ковток, потім поставив пляшку на стільницю та простягнув мені іншу. Я взяла її машинально, а не тому, що відчувала спрагу.

— Ви їдете в Денвер на операцію Мейсі вранці?

— Ви завжди уникаєте запитань?

На його обличчі промайнула усмішка й зникла так само швидко, як і з’явилася.

—Я тут не заради себе. Я тут заради вас.

Щоразу, коли він це говорив, я відчувала, як тріскався крихітний шматочок моїх емоційних стін. Недостатньо, щоб зламати їх або навіть послабити, але ця стіна все одно була там, просто чекала розширення та зростання. Ніхто й ніколи не залишався біля мене й тим паче не робив того, що зробив Бекетт.

Не те щоб так було постійно.

— Ви не зобов’язані. У вас є своє життя. Незалежно від того, що Раян сказав у тому листі, ви не відповідальні за мене. Якими б близькими ви з ним не були, ви чужий для мене. Я ціную кожну пропозицію, яку ви зробили, і те, через що ви пройшли, щоб виконати бажання Раяна, але це занадто.

Мої слова були різкими, але я намагалася зберігати м’який голос. Я не хотіла завдати йому болю.

— Я звідси не поїду.

Він повторив мій тон.

Дивно, що розмова була такою самою, як і під час нашої першої зустрічі, але зміст був зовсім іншим, і це мало значення. Я намагалася не так позбутися Бекетта, як звільнити його.

— Ви поїдете. Так само як і Раян. Так само як Джефф і тато.

Найдурніше, що я могла зараз зробити, — це залежати від Бекетта.

Його щелепа стиснулась, і він на мить відвів погляд. Коли повернувся, його очі стали наче холоднішими.

— Я думаю, вам просто доведеться почекати й перевірити.

Між нами розтягнулося напруження завдовжки з кухню, воно було досить відчутним, щоб роз’єднати... чи, можливо, зв’язати нас разом — солдата та жінку, за якою він мав честь наглядати.

— Я краще піду.

Я залишила свою невідкриту пляшку на стільниці й пройшла повз Бекетта через коридор до вхідних дверей.

— Я знаю, що ця операція буде важкою. Для Мейсі, для вас. Будь ласка, пообіцяйте мені, що зателефонуєте, якщо вам щось знадобиться.

Я озирнулася через плече й побачила, що він стоїть у коридорі приблизно за півтора метри позаду мене. Його обличчя було рішучим, але в очі повернувся смуток. Я нічого не була винна цьому чоловікові й знала про нього ще менше, крім того факту, що Раян довіряв йому.

Я відчинила двері й вийшла на свіже повітря, бажаючи, щоб воно очистило мій заплутаний, переповнений думками мозок. Але одна думка немилосердно тиснула на мене, поки я не впустила її: Бекетт не зможе виконати своєї обіцянки Раяну, якщо я йому не дозволю цього. Я, звісно, неординарна, але ж не жорстока.

— Обіцяю.

Я не збрехала, бо не збиралася чогось вимагати від Бе-кетта. Зачинивши за собою двері, вийшла з його котеджу й повернулася до свого. Тепер, коли я знала правду, могла перестати дозволяти хлопцю вторгатися в мої думки й повернутися до того, на чому мені потрібно було зосередитися.

На Мейсі.

 

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

БЕКЕТТ

Лист №11

Хаосе!

Вчора я пропустила виставу Кольта на День подяки. Він був пілігримом, який віршами запрошував корінних американців на бенкет. Він відпрацьовував свої репліки тижнями. Говорив про це постійно.

І я пропустила його виступ.

У Мейсі не було достатньо сил, щоб повернутися додому після першого сеансу хіміотерапії. Кількість її кров'яних клітин упала, і лікарі не дозволяли нам виїхати з Денвера, доки все не нормалізується. Так буває, принаймні так мені сказала одна з тутешніх мам. Її звати Енні, і впродовж останніх двох тижнів вона стала знахідкою для мене. Її маленький хлопчик тут, і можна сказати, що вона взяла мене під своє крило. Крива навчання неймовірно стрімка.

Ми вже майже два тижні в Денвері. Це найкраща дитяча лікарня в Колорадо, і тут базується наш онколог, але через кілька днів після того, як ми приїхали сюди, я дізналася, що лікування тут також не покриває наша страхова мережа. Аж смішно, що я ніколи раніше не думала про такі речі!

Чому я не можу нормально думати? От навіть зараз розсіяні не тільки мої думки в листі, а й ті, що в голові.

Так, два тижні, тож я пропустила виступ Кольта. Ада була там і записала відео для мене, але це не те. Він зробив таке сміливе обличчя, коли ми відразу після цього зідзвонились у фейстаймі, однак я знаю, що підвела його. Коли двійнята народилися, я поклялася, що ніколи їх не підведу, і тепер, що б я не робила, одному з них не вистачає уваги.

Як це може бути справедливо? Я бачу тут батьків, які змінюють одне одного по черзі, — маму й тата — або батьків, у яких лише одна дитина, і відчуваю цю жахливу егоїстичну тугу за тим, що вони мають, — балансом.

Я знаю, пропустити виставу — загалом невелика проблема. Це перша з багатьох, правда? На Кольта чекає ще багато вистав попереду, на які я зможу прийти, але просто зараз я потрібна Мейсі. Однак відчуваю, що це лише крапля в морі, і так боюся, що вода колись вийде за береги. Я пропустила його першу виставу, коли поклялась, що ніколи нічого не пропущу, і, оскільки лікарі ознайомили мене з планом лікування, я бачу, як багато всього треба буде надолужувати донечці. Та й синові.

Бо не лише я, а й Мейсі пропустили першу виставу. І вона, замість того щоб вийти на сцену, опинилася на лікарняному ліжку. Лікарі сказали мені, що її аналізи кращають і вони думають, що ми зможемо повернутися додому завтра.

Боже, сподіваюся, що так і буде.

Я сподіваюся, що у вас, хлопці, буде там щось типу індички або принаймні трохи відпочинку. Відпочивайте, коли можете.

Елла

Я почухав голову Хевок, повертаючи па позашляховику через ворота «Солітьюду», а потім поїхав вигнутою дорогою до свого котеджу, проминувши Еллин. Її машини не було, а це означало, що вони, мабуть, поїхали до Денвера, як і планували. Вона була тут сьогодні вранці, коли я пішов на навчальну сесію на новій роботі, і я переживав, що щось могло змінити їхні плани.

Не те щоб вона мені сказала.

Не те щоб я навіть заслуговував знати.

Вона просто вбила мене минулої ночі, ставлячи ці питання, називаючи мене незнайомцем. Я ледь не вибухнув просто там, але обставини не змінилися, і якби те, що я був Бекеттом, дало мені змогу наблизитися до неї, щоб допомогти, то я би поховав Хаоса поруч із Раяном. Бог знав, що це здебільшого вже так і було. І це не було так далеко від правди, бо я натякнув, що Хаос теж загинув під час цієї місії.

Я не хотів брехати Еллі, навіть замовчуючи, але, якби вона дізналась, ким я був насправді, вона б вигнала мене зі свого життя. Розуміння всього змусило б її ставити запитання, на які я не зміг би відповісти, і, навіть якби й відповідав, вона вигнала б мене так само швидко через цю правду, як і внаслідок виявлення нею брехні, якою я жив. Поки що вона не дізнається, а я буду стримувати свої почуття — я буду єдиним, хто житиме із цією потворною правдою.

Коли Мейсі одужає і я більше не буду потрібен Еллі, тоді скажу їй.

Я повернув на свою довгу під’їзну алею, а потім натиснув на гальма так різко, що навіть Хевок звернула увагу.

Перед моїм котеджем був припаркований дивний джип.

Хто б це міг бути? Я повільно рухався вперед, поки джип не обійшла збоку знайома постать. Високий, широкоплечий, з темними очима, волоссям і шкірою. Я впізнав його з першого погляду.

Капітан Донаг’ю.

Що йому було тут потрібно?

— Все гаразд, дівчинко, — сказав я Хевок. — Це просто Донаг’ю.

Я припаркував позашляховик і вийшов, Хевок ви стрибнула за мною.

— Пес без повідця!

Я вигукнув попередження, коли Хевок кинулася до нього, добре знаючи, що вона не нападе.

—Ха, дуже смішно, — сказав він, присідаючи до неї.

Вона зупинилася прямо перед ним і сіла на задні лапи, коли я підійшов до капітана.

— Що ви тут робите, Донаг’ю?

— Гарна сорочка, — сказав він, киваючи на мою нову сорочку гірського рятувальника Телльюрайда.