Ребекка Яррос – Останній лист (страница 22)

— Усе добре. Вибачте, — пробурмотіла я, знаючи, що мої слова звучали по-ідіотськи. — Я не очікувала...

Я показала на його тіло.

— Ви думали, що ще хтось буде вдома?

— Ні. Я просто думала, що на вас буде одяг. Як на нормальній людині.

Я знизала плечима, і він відпустив мої руки.

Тоді він усміхнувся.

Ех. Він справді був неймовірно красивий. Це навіть дратувало.

— Перепрошую. Наступного разу я спитаю у вас дозволу, перш ніж тренуватися. Заходьте, я візьму сорочку.

Він тримав двері відчиненими, щоб я могла проскочити повз нього.

І під нього добре пахло під час тренувань... Що це за чаклунство? Чи був цей хлопець справжньою людиною? Ніхто не може бути таким гарним, так пахнути і так добре ставитися до дітей. У нього мала бути якась хиба.

Він зі спецназу.

Так, це була досить велика хиба. Не те щоб я розглядала цього хлопця як чоловіка в романтичному сенсі. Наче зараз у мене був час чи сили на це лайно. Але я також не була дурна, і щось у мені перевернулося, коли я побачила його з Кольтом.

Хлопці із цуценятами. Хлопці з дітьми. Будь-який із них гарантовано привернув би мою увагу, а цей хлопець мав і те, і те.

— Я зараз повернусь, — сказав він мені, коли я стояла біля входу. — Не соромтеся, почувайтесь як удома, оскільки... знаєте, це і є ваш дім! — гукнув він, збігаючи сходами.

Мої кроки були невпевненими, коли я заходила далі в будинок. Все було так, як тоді, коли ми здали йому котедж: не було жодної особистої речі чи чогось іншого, що вказувало б на те, що він пробуде тут понад кілька днів, не кажучи вже про сім місяців. Жодного брудного посуду в раковині, книжок, залишених на столиках, курток, безладно кинутих на спинки стільців.

З вітальні вийшла Хевок, повільно виляючи хвостом, і я присіла, щоб подивитися на неї.

— Агов, дівчинко! Ти спала? Мені дуже шкода, що я тебе розбудила.

Я почухала її за вухами, і вона схилилася до моїх рук.

Через хвилину Бекетт був переді мною, його тіло обтягувала чорна футболка. Так, на жаль, це не зменшило його сексуальної привабливості.

— Вам подобається Хевок?

— Я ніколи не казала, що вона мені не подобається. Мені здається, що вона чудова. З іншого боку, її дресирувальник... — Я знизала плечима, оглядаючи котедж. — Ви впевнені, що залишитеся на сім місяців? Здається, ви не збираєтеся навіть вихідні тут провести.

Це ще одна ознака того, що цей хлопець не залишиться надовго.

Він усміхнувся, блиснувши білими рівними зубами, а навколо очей з’явилися крихітні зморшки.

— Чому, через те що в мене охайно? Чисто?

— Або стерильно й відлюдно, хай там як ви б це називали, — передражнила я.

Він усміхався.

—То що я можу для вас зробити, Елло?

Він притулився до барної стійки, що відділяла кухню від вітальні.

—Я сподівалась, що ви можете показати мені листа Раяна. — Настрій у кімнаті миттєво погіршився.

— Ох. — Його вираз обличчя швидко змінився, але я помітила здивування. — Так, звичайно. Просто зачекайте тут.

Він знову помчав сходами. Я почула, як відчиняється та зачиняється шухляда, і за кілька ударів мого серця Бе-кетт повернувся.

— Ось.

Він передав конверт, який, імовірно, колись був білим, але тепер забрудненим і пом’ятим від неодноразових дотиків. Мої пальці тремтіли, коли я перевернула його, побачивши ім’я Бекетта, нашкрябане на передній частині почерком Раяна.

Мій великий палець торкнувся чорнила, горло стиснулося, знайомий опік лоскотав носа. Вперше після його похорону наверталися сльози, і я швидко відтіснила емоції якомога далі. Я міцно тримала їх під замком, як коробки з його речами, що припадали пилом у його старій кімнаті. Зрештою я б там прибрала, перебрала б речі, які, знаю, хотів би мати Кольт, але не зараз.

Це було в моєму списку «після того як ми подолаємо рак», який нині був завдовжки метрів із двадцять.

—Можете взяти його собі, — запропонував Бекетт, його грубий голос пом’якшився настільки, що привернув мій погляд. — Якщо ви захочете прочитати його на самоті.

У його погляді був глибокий смуток, різкий, незбагненний біль, який висмоктував повітря з моїх легенів. Я знала це відчуття; я була цим відчуттям, і те, що я бачу його відображення в комусь іншому, якось змушує мене відчувати, що це нормально й трохи менш самотньо. На похоронах Раяна були сльози. Ларрі, Ада... я, діти, кілька місцевих дівчат, які проводжали його роками, навіть кілька хлопців, які прийшли представити його підрозділ. Але жоден із них не відчував того, що відчувала я, — ніби мене покинула єдина людина, яка справді мене знала; лише зараз я відчула це з тим, кого вважала незнайомцем.

Незнайомцем, з яким мене пов’язала смерть людини, що її ми обоє любили.

З огляду на стан конверта та те, скільки разів він явно читав листа, я знала, чого йому вартувало віддати аркуш. Цей простий жест означав для мене більше, ніж кожне дай-мені-знати-чим-я-можу-допомогти від кожної доброзичливої людини, яка дізналася про Мейсі, навіть більше, ніж чесні пропозиції від Ади та Ларрі, яких я вважала рідними.

Бекетт пропонував мені можливість вийти за двері зі священною частиною його історії.

— Hi, усе гаразд. Щиро кажучи, я б краще прочитала його тут. З вами. — Де, можливо, хоча б раз я не почула тимуся такою абсолютно самотньою у своєму горюванні за Раяном. — Якщо ви не проти.

— Звичайно. Хочете сісти?

Він хитнувся на п’ятах і склав руки на грудях. Якби я знала його краще, сказала б, що він мав знервований вигляд, але я не була така знайома з його манерами, щоб припускати.

— Ні, усе гаразд.

Сісти означало залишитись, чого я точно не хотіла.

Я розгорнула конверт і витягнула листа. Це був розлініяний папір із зошита, той самий, на якому він писав мені листи. Папір був ще більше потертий, ніж конверт, єдина сторінка була забруднена на згинах. Втягнувши повітря, щоб заспокоїтися, я розгорнула листа й одразу впізнала почерк Раяна.

— Скільки разів ви це читали? — запитала я тихим голосом.

— Принаймні раз на день, відтоді як я... — Бекетт прочистив горло. — Іноді бувало й більше, на початку. Тепер я тримаю його в кишені як нагадування про те, чому я тут. Хоча ви не дозволяєте мені допомогти — я намагаюся зробити все, що в моїх силах, як він просив.

Я кивнула й почала читати якомога повільніше, насолоджуючись цим останнім разом, коли я читала листа від брата.

Нечесно просити про таке, я знаю. Це проти твоєї природи — піклуватися. Ти звик виконувати місію та йти далі, але мені це потрібно. Мейсі та Кольту це потрібно. Еллі це потрібно — ти їй потрібен, хоча вона буде боротися з тобою зубами й нігтями, перш ніж коли-небудь

зізнається в цьому. Допоможи їй, навіть якщо вона клянеться, що в неї все добре.

Не змушуй її проходити через це самотужки.

Ось вона тут.

Правда.

Раян послав Бекетта, попросив його допомогти, точніше, так зіграв на його почутті провини, що Бекетт покинув улюблену кар’єру й переїхав у чуже місце, де людина, заради якої він переїхав, відверто ігнорувала його.

Останнє прохання Раяна стосувалося мене.

Мої очі заплющилися, і я рахувала, рівномірно вдихаючи, поки не минуло бажання істерично плакати, жалітися на свавілля долі, якого я чомусь була гідна.

Тоді я подивилася на Бекетта, зрозумівши, що він відступив на кілька метрів, щоб притулитися до стіни, ніби відчувши мою потребу в просторі. Але його очі були прикуті до моїх, а губи здавалися такими жорсткими, як я і уявляла в будь-якого хлопця зі спецназу, і в Раяна такі були, до речі.

— Дякую.

Я повернула йому листа в конверті.

— Мені шкода, що я тут, а не він.

— Чому ви не вважаєте себе за гідного кохання? Родини? Кожен вартий родини.

Навіть коли я була на самому дні, я завжди це знала. Якщо це були не мої батьки, то це була бабуся, або Раян, або Ларрі та Ада. Тепер це були мої діти. Що сталося із цим хлопцем, що в нього цього не було?

Він відштовхнувся від стіни, пройшов повз мене до кухні, залишивши листа на найближчій стільниці.

— Знаєте, він хотів бути тут. Він уже майже закінчував завдання, уже сказав командиру, що не збирається