Ребекка Яррос – Останній лист (страница 21)

Людину не можна втопити занадто. Коли вона під водою — не важливо, скільки над нею води, якщо вона не може плисти вгору.

— Наскільки великі проблеми? Знаєш, ми з Ларрі трохи відклали.

— Ні-ні. — Вони все життя працювали з моєю бабусею, віддавали все, що мали, нашій родині, нашій справі. Я не взяла б від них ні копійки.

— Наскільки великі проблеми? — повторила вона. — Як під час народження близнюків?

Ах, старі добрі часи, коли я намагалася їх прогодувати, одягнути та заплатити за онлайн-курси, працюючи тут, у «Солітьюді». Хороші часи.

— Гірше.

— Наскільки гірше?

У позі жінки не було нічого, що змусило б мене повірити, що вона хоч трохи напружена.

— Я думаю, що можу розоритися, — прошепотіла я. — Думаю, це все через ремонт.

— Але ти ж зробила готель популярним. Номери повністю заброньовані з Дня пам’яті. Ти ж знаєш, що нині міжсезоння й нікому не хочеться плентатися по весняній багнюці. Сніг, ясне сонце змінять ситуацію.

— Я знаю. — Глянула на стос рахунків і знову всміхнулася. Бабуся ніколи не закладала майно, і, хоча я відчувала, що якось зраджую її, роблячи це, ми таки взяли кредит для «Солітьюду». — І це окупиться. Ми знали, що виплачувати цю іпотеку буде складно протягом кількох років, але з огляду на ремонт і будівництво п’яти нових котеджів цього року це найкраще бізнес-рішення, яке ми могли прийняти. Однак цього року я зекономила на своїй страховці. Вважала, що діти ніколи не хворіють, а навіть якщо й хворіють, рахунки в лікаря були переважно невеликими, тому я перевела нас на програму, яка мала найнижчі виплати.

— І що це значить з огляду на те, через що ти зараз проходиш?

— Це означає, що я плачу великі гроші. Дещо з її лікування покривається, дещо ні; дещо покривається лише частково. Щоразу, коли ми їдемо до Денвера, ми опиняємося поза мережею, тож я плачу ще більше. — Я витрачала гроші зі швидкістю, яка була просто неприпустимою. І справа не тільки в лікуванні. Нам довелося найняти іншого працівника, щоб він залишався на ніч у головному будинку, оскільки я жила тепер не там. Ну й до цього ще докидаємо всі додаткові витрати, пов’язані з поїздками Мейсі. Гроші витрачались, але не надходили.

— О, Елло.

Ада підсунулась уперед і поклала свою обвітрену руку на мій стіл. Я взяла її у свою, провівши великим пальцем по її тонкій, напівпрозорій шкірі. їй було стільки ж років, скільки й бабусі, коли вона померла.

— Все гаразд, — запевнила я її. — Я маю на увазі, що це життя Мейсі. Я не дозволю своїй дочці... — У мене стиснулося горло, я заплющила очі, поки не опанувала себе. Ось чому не говорила про це. Усе потрібно було тримати у своїй акуратній коробочці й, коли з’являвся час, розв’язувати кожне питання окремо. Але розмова про це означала, що кожна коробочка, здавалося, умить відчинялася й розливала все на мене. Затинаючись, видихнула. — Я зроблю все можливе, щоб переконатися, що вона має саме той догляд, якого потребує. Я не можу заощаджувати на лікуванні. Я не буду ризикувати її життям.

— Я знаю. Може, організувати збір коштів? Знаєш, як зробили, коли хлопчик Елліс хотів поїхати в подорож «SeaWorld» того року, коли померла його мама?

Моєю першою реакцією було збунтуватися, категорично відмовитися.

Це місто задирало переді мною носа, коли я була вагітна й покинута в дев’ятнадцять. Упродовж останніх шести років я робила себе сама, і я б зрадила все, чого досягла, попросивши про допомогу.

Але життя Мейсі коштувало набагато більше, ніж моя гордість.

— Залишимо це як варіант, — погодилась я. — Сьогодні ввечері ми точно нічого вже не вдіємо, то чому б тобі не відпочити?

— Добре, — сказала Ада, поплескавши мене по руці, наче мені знову п’ять. — Я піду спати. — Вона із зусиллям підвелася, а потім нахилилася наді мною, поцілувавши чоло. — Тобі теж потрібно відпочити.

—Я не втомилась, — збрехала я, знаючи, що годинами намагалася жонглювати, щоб з’явилося хоч трохи фінансової магії.

— Що ж, якщо ти пе втомилась, тобі варто заскочити до котеджу містера Джентрі. Хейлі казала, якщо тобі потрібна компанія, він чудово підходить, бо до ночі не спить.

Вона подарувала мені невинну усмішку, але я надто добре знала її, щоб піддатись.

— Еге ж. Не піду я. — Переклала купу рахунків, щоб закрити цю дискусію. — Крім того, у мене нагорі сплять двоє шестирічних дітей. Я ж не можу піти, залишивши їх, чи не так?

— Елло Сюзанно Маккензі! Я точно знаю, що Хейлі ночує в гостьовій кімнаті. Фактично вона зараз у твоїй вітальні дивиться щось жахливе по телевізору й більш ніж здатна приглянути за твоїми дітьми. Які, до речі, уже міцно сплять.

— Ти й справді думаєш, що ми можемо розраховувати на Хейлі як на відповідальну людину?

— Вона чудово справляється, коли в головному будинку виникає невідкладна ситуація, про яку потрібно подбати, чи не так? Отже, твої діти в цілковитій безпеці, і Мейсі ж не проходила хімії цього тижня. Отже, якщо ти ховаєшся від цього милого чоловіка, це твоя справа. Не звинувачуй цих дорогоцінних дітей і не використовуй їх як виправдання. Розумієш мене?

Мої щоки розпашілися.

— Я не ховаюся, і він не... милий.

— Брехня.

Вона тицьнула на мене пальцем, наче мені знову було вісім і я крадькома схопила печиво, поки ще не охололо.

— Однаково. Мені 25 років, я намагаюся самостійно розвивати бізнес і при цьому виховувати близнюків, а ще моя дочка хвора на, — мої руки замахали, вказуючи на все на моєму столі, — рак. Не маю часу ганятися за романтикою.

Мені байдуже, наскільки він гарний. Або наскільки на качані його руки. Все це не має значення.

— Але я нічого не казала про романтику, чи не так? Хм-м-м?

Вона вилетіла, пританцьовуючи, вдоволена тим, що за нею залишилося останнє слово.

Я впала на стілець, відкинувши голову назад. Це було занадто багато. Діти. «Солітьюд». Рахунки. Загроза життю Мейсі. Присутність Бекетта вивела з ладу мою ретельно розроблену систему.

Звісно, він був гарний. І, можливо, Раян довіряв йому. Але це не означало, що і я довіряла. Це не означало, що я могла навіть думати про нього. За винятком того, ну, коли я, очевидно, це робила. Але я ненавмисне думала про нього. Він просто прокрався в думки, а насправді вторгся так само, як увірвався в моє життя.

Я подивилася на дошку оголошень біля свого столу. Вона була порожня, за винятком аркуша паперу розміром вісім на одинадцять, на якому було написано одне повідомлення великими друкованими літерами:

У ТЕБЕ ВСЕ ВИХОДИТЬ.

Хаос. Я сумувала за ним із болем, хоча це було майже ірраціонально, з огляду на те що я ніколи його не зустрічала. У мене навіть не було фотографії, щоб оплакувати його, — лише листи, той голос, виражений текстом, який простягнувся через тисячі кілометрів і якимось способом дійшов до моєї душі.

А тепер він пішов, як і інші.

І Раян послав Бекетта. Принаймні так казав Бекетт.

Але насправді я ніколи не бачила листа. Я повинна була перевірити листа. Так зробила б будь-яка розумна жінка, коли з’явився б незнайомець, заявляючи, що його послав її загиблий брат. Вона перевірила б, чи це правда.

Однак я взяла це за чисту монету. У його голосі, у його очах було щось схоже на правду. Але якщо я не могла терпіти щось дізнатися, то це зазвичай була брехня. Якщо він обманює, я мушу знати про це зараз.

Хай йому грець.

Я встала, спершись на стіл, та опинилась у вітальні, перш ніж устигла чітко подумати про це. Попросила Хейлі приглянути за дітьми. Вона погодилася, з’ївши пів ложки морозива, яке втішало її після останнього розриву цього місяця.

Я схопила своє пальто, виходячи через задні двері, і вже була на півдорозі до дому Бекетта, перш ніж у мене виникло бажання розвернутися та втекти. Що я, в біса, робила? Збиралася з’явитись у його будинку посеред ночі? Гаразд, можливо, це була ще не середина ночі, але було темно, тому таки посеред ночі.

Використовуючи свій телефон як ліхтарик, я йшла узбережжям озера, з кожним кроком повторюючи собі, наскільки це дурна ідея, доки не підвела очей і не побачила світла, що горіло у його вікнах. Тоді я почала йти по стежці до його вхідних дверей.

Чому це не могло почекати? Чому зараз? Що я сподівалася дізнатися, крім правди про те, чи прислав його Раян, чи ні? Чому це мало значення тепер, а не два тижні тому, коли він з’явився й змінив моє відчуття сили тяжіння? Чому? Ой. Очевидно, я щойно постукала у його двері.

Я думаю, що рішення було прийняте.

— Тікай, — спонукала мене незріла дев’ятнадцятирічна дівчина. Здавалося, романтична частина мого розвитку застигла в тому віці, коли я запхнула її в ще одну коробку й закрила кришку.

— Ти не дитина, — заперечила зріла частина мене.

Перш ніж я встигла вступити в суперечку сама із co бою, через яку могла би потрапити в психіатричну палату, двері відчинилися.

Святий боже! Він був без сорочки.

— Елло?

І босоніж. Лише в спортивних штанах.

— Елло, усе гаразд?

Що це за тіло? Звідки у звичайної людини стільки м’язів, твердих, підтягнутих і порізаних лініями, які здавалися вирізьбленими спеціально, щоб торкатися їх губами? Моїми губами.

Дві міцні руки обхопили мої плечі.

— Елло?

Я потрусила головою, наче могла викинути думки, і перевела погляд із його неймовірного торса повз шию, укриту щетиною, на ці неймовірні очі. Мені подобався зелений. Зелений — чудовий колір.

Зелений. Зелений. Зелений.