Ребекка Яррос – Останній лист (страница 20)

— Що сталось?

—Я вирішив, що, оскільки ви брат дядька Раяна, тоді ви член нашої родини.

Він сказав це із серйозністю дорослої людини.

—Ти так вирішив? — Мій голос пом’якшав. Хлопець не знав, що він пропонує чи що це означає для мене, бо він завжди мав сім’ю. Це була просто даність. — Що ж, дякую.

Я зловив погляд Елли в дзеркалі заднього виду, і вона тихенько зітхнула, відчуваючи поразку.

— І ви не божевільний, — додав він. — Тож я думаю, можете залишитися.

Я усміхнувся так широко, що аж щоки заболіли.

Ця дитина була дивовижною.

— Дякую за схвалення, Кольте.

— Будь ласка, — сказав він, знизавши плечима.

Я відступив, Елла зачинила двері, а потім висунулася у відчинене вікно.

— Не забувайте, що їжа є в головному будинку. Ада сказала, що не бачила вас там, і стала питати про вас.

—Запам’ятаю. Я не хотів приводити Хевок, коли Мейсі була там. Я, звісно, не фахівець з онкології, але знаю, що не варто наражати її на зайву небезпеку.

— О, це... справді дуже розсудливо з вашого боку. Але все гаразд. Після того як у неї вперше виникла нейтропе-нія, ось тоді...

—Її лейкоцити знизилися настільки, що вона стала чутливою до всіх інфекцій, відомих людині?

Я зупинився.

— Так. Звідки ви це знаєте?

— Я читав про нейробластому. Багато.

—Для Раяна?

Для тебе.

— Так.

Вона відірвала свій погляд від мого, ніби теж відчувала наш зв’язок. Але там, де я хотів пришвидшитися, вона, очевидно, не бажала.

— Так. Що ж, після цього я перевела дітей з головного будинку в котедж, де ми могли б бути в безпеці...

— Як у бульбашці, — крикнув Кольт із заднього сидіння.

— Майже, — зізналася Елла, знизавши плечима. — Ми насправді ваші сусіди. Якщо ви пройдете в той бік близько двохсот метрів, знайдете нас.

— Тоді, мабуть, зустрінемося.

— Тоді думаю, що так.

Вони поїхали широкою стежкою поруч із моїм котеджем.

Мабуть, тут був невеликий спуск для човнів чи щось схоже й потрібно було розчистити такий шлях.

Хевок сіла й схилила до мене голову.

— Мені здається, що цього разу все пройшло краще, чи не так? — запитав я.

Її хвіст стукотів на знак згоди.

— Так. А тепер ходімо шукати роботу, поки Кольт не встиг отримати айді-картку.

Через три години я офіційно став найновішим позаштатним членом гірської рятувальної служби в Теллью-райді. Ой, ні, забудьте. То Хевок стала рятувальницею. Так чи так вона була талантом.

 

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

ЕЛЛА

Лист № 9

Елло!

По-перше, я заціпенів: не можу знайти адекватних слів, щоб висловити свій смуток із приводу діагнозу Мейсі або мого захвату з приводу того, як ти із цим справляєшся.

Джефф — придурок. Вибач, я впевнений, що він має якісь позитивні якості, бо свого часу ти вважала його гідним, щоб віддати йому своє серце й навіть вийти за нього заміж, але він придурок. І я навмисне кажу в теперішньому часі, бо він усе ще змушує тебе відчувати, що ти не впораєшся, коли ти знову й знову доводиш, що це не так.

У тебе все виходить, Елло. Усе більше ніж виходить.

Я ніколи не зустрічав жінки, яка б мала таку силу, рішучість, абсолютну відданість своїм дітям, як ти. Тому я додав дещо. Діставай це, коли потрібно нагадати собі, що ти впораєшся, бо я точно знаю, що ти можеш.

І так, я знаю, що ти хороша мама, навіть притому, що ми ніколи не зустрічались. Здебільшого тому, що бачив у житті справжніх поганих людей, а ти зовсім інша.

Що тобі потрібно? Я не можу принести тобі вечері, але я можу замовити піцу. Чи можу я тобі щось відправити? Я знаю, що тобі, мабуть, потрібна людська підтримка, але тут у мене зв’язані руки, мені шкода. Я знаю, що не можу багато зробити цими листами, але, якби я міг, я був би поруч або відправив би твого брата додому.

У тебе все виходить, Елло.

Хаос

Я повернула шию, намагаючись звільнити, здавалося, вузол, який утворився між моїми лопатками. Це зробили зі мною години, проведені над електронними таблицями та рахунками.

Я стримувала позіхання й дивилася на годинник. Так, восьма тридцять вечора — це було надто пізно для кави. Я б не спала до світанку.

Тому треба холодного чаю. Я зробила ковток зі склянки й повернулася до перебирання рахунків. У нас були проблеми, і я не знала, як вибратися з них. Звісно, проблеми навалилися, коли за три дні Мейсі мали зробити операцію.

Ада з дверей зазирнула в імпровізований офіс, який ми облаштували в котеджі.

— Я залишила трохи булочок на ранок. Тобі ще щось потрібно?

Я змусила себе всміхнутися й похитала головою.

— Ні. Дякую, Адо.

— Ти моя родина, люба. Не потрібно мені дякувати.

Вона погладила мене, а потім відсунула крісло з того місця, де я притулила його до стіни, опустилася в нього й поклала руки собі на коліна.

Це був код для «Ада не здається».

Чорт.

— Розкажи мені. І не смій стримуватися.

Я відхилилася на спинку офісного крісла й мало не збрехала. Але жінка витріщилася на мене поглядом мами, який був майже такий, як погляд детектива, що змушує вас пітніти під світлом.

— Що? — спитала я, вертячи ручку.

— Розкажи мені.

Я не хотіла. Висловити занепокоєння комусь означало, що я не змогла впоратися самотужки, а це означало, що все це було надто реальним.

— Мені здається, можуть бути фінансові проблеми.

Я вже була емоційно, фізично та розумово виснажена, тож яке значення мала ще одна річ, додана до й так щоразу більшої купи?