Ребекка Яррос – Останній лист (страница 19)

— Думаю, ми вас сьогодні достатньо вже потурбували. Кольте, скажи спасибі містеру Джентрі за те, що він не псих-викрадач, і ходімо.

—Дякую, що ви не псих-викрадач, — повторив той.

— Приходь будь-коли, друже. Як я вже сказав, якщо твоя мама не проти, можеш навідатися до Хевок. Ти їй сподобався. І, мабуть, було б корисно час від часу виганяти її з дому.

Надія осяяла його обличчя, як різдвяний ранок.

— Будь ласка, мамо! Будь ласка!

— Серйозно? Тобі вже заборонено брати квадроцикл за цей трюк, а тепер ти хочеш ще й проводити час із незнайомцем?

Він сумно поглянув на свій квадроцикл, потім знову на Еллу.

— Але насправді він не незнайомець. Якщо дядько Раян був його братом, він наша родина.

І моє серце стиснулося втретє.

Родина — це слово, якого я не використовував, бо я її не мав.

Родина означала відданість, людей, від яких ти залежав, які могли покластися на тебе.

Родина була абсолютно чужим поняттям, навіть незважаючи на унікальне братерство в нашому підрозділі.

— Ми поговоримо про це пізніше, Кольте, — сказала Елла, потираючи шкіру між очима.

— Пізніше ти поїдеш!

Добре, якби це різко не змінило настрою.

— Я нікуди не їду до післязавтра. А тепер сідай в машину, Кольте. Ми...

— Гаразд! — Він ще раз поплескав Хевок, а потім потопав до вантажівки.

— Здається, наче йому більше ніж шість років.

— Так. Донедавна близнюки перебували лише серед дорослих. Подеколи разом із гостями приїжджали і діти, однак Кольт і Мейсі зазвичай поводяться, наче їм шістнадцять, а не шість. Напевно, не варто було б аж так їх оберігати, але...

Вона знизала плечима.

Моя надмірна опіка доходить до смішного, але ж я це визнаю. Лист№ 1.

— Таке відчуття, що вони вже скоро перевершать і свою вчительку. Мені шкода, що вам довелося це побачити. —

Вона дивилася на острів. — Це були важкі місяці. Втрата Раяна та все, що пов’язано з Мейсі.

—Як її лікування? — спитав я, обережно ступаючи, самими кінчиками пальців, у воду, у яку я не мав права заходити.

Її голова різко повернулася до мене.

— Ви знаєте?

—Раян...

Ми з Маком довго про це говорили, тож це була не зовсім брехня.

Вона роздратовано похитала головою й пішла назад до позашляховика.

— Елло! — крикнув я їй услід, швидко наздоганяючи. Після майже двох тижнів бігу по десять кілометрів уранці я нарешті звик до висоти. Не те щоб нас не кидали на такі височини в Афганістані, але я був на рівні моря два місяці, перш ніж вибратися сюди.

—Знаєте що? — вистрілила вона у відповідь, повертаючись до мене обличчям.

—Воу!

Я схопив її за плечі, щоб не наштовхнутися на неї, а потім різко опустив руки. Це було вдруге, відколи я був тут, і цей контакт був хоч і занадто сильним, але недостатнім.

— Я ненавиджу той факт, що ви щось знаєте про мене. Мені неприємно, що ви, мабуть, знали, що Кольт — мій син, що ви знаєте про діагноз Мейсі. Ви незнайомець, який знає подробиці мого життя через мого брата, і це несправедливо.

—Я не можу цього змінити. Я не впевнений, що зробив би це, навіть якби міг, бо це причина, з якої я тут.

— Причина, з якої ви тут, похована на цьому острові! З різних поглядів.

— Ми можемо ходити по колу. Але я не поїду звідси. Тому я зроблю вам таку пропозицію. Ви можете ставити мені будь-які запитання, — я підняв палець, коли вона відкрила рот, знаючи, що знову запитає про смерть Мака, — на які я маю право відповісти, і я розповім вам усе, що зможу, про себе. Ви маєте рацію. Це несправедливо, що я так багато знаю. Мені самому моторошно знати все про ваших дітей, про ваше життя. Але Мак любив вас, і він весь час говорив про вас. Він так хотів повернутися до вас, до них, до цього місця, і, коли говорив про вас, він ніби мав цю крихітну мить відпочинку від пекла, у якому ми жили. Тому мені неймовірно шкода, що вашу конфіденційність було порушено. Ви й гадки не маєте, як мені шкода, але я не можу повернутися в минуле й попросити його не розповідати мені так багато, і, якби в мене була ця чарівна кнопка для подорожі в часі, я б використав її для чогось набагато кращого, наприклад щоб урятувати йому життя. Бо він повинен бути тут. Не я. Але я той, кого він послав сюди, і я залишусь.

Я стиснув щелепу. Що в цій жінці було такого, що вбивало будь-яку мою стриманість? Чи то читання її листів, чи погляд їй в очі призводили до цього. Вона мала наді мною владу, гіршу за пляшку текіли, яка розв’язала б мені язика. Вона змусила мене захотіти розповісти їй усе, а це було небезпечно для нас обох.

— Якби Раян так сильно хотів бути тут, він міг би піти з армії, коли його забирали на повторну службу. Але він цього не зробив. Бо такі хлопці, як Раян, як ви, не осідають вдома, не пускають коріння, не залишаються, і крапка. Я можу зрозуміти те, що я поки що ваша... місія чи щось таке, але не поводьтеся так, ніби ви тут не тимчасово.

Я боровся з усіма інстинктами свого тіла, які кричали й заявляли по-іншому, але знав, що вона мені не повірить, хоча не впевнений, що б повірив я. Це було лише питання часу, коли вона зрозуміє, хто я насправді й що я зробив. І мої почуття до неї не пом’якшили б ситуації — бомбосховище не врятувало б.

— Мені шкода, — тихо сказала вона після кількох хвилин мовчання. — Я не можу уявити, через що ви пройшли, якщо ви справді були такі близькі з Раяном. І ви, мабуть, вирвали своє життя з корінням, щоб приїхати сюди.

—Я думав, що не здатен пускати коріння, — кепкував я.

На її обличчі промайнула легенька усмішка, але вона була сумною.

—Як я вже сказала, мені шкода. Але уявіть, якби я з’явилася, де б ви не були, і я знала б усе про вас, а ви б не знали про мене нічого. Тривожно, чи не так?

Мене пронизав болючий, щирий біль, бо вона знала про мене все. В певному сенсі. Я залишив поза увагою фізичні деталі свого життя, тоді як я фактично витягнув свою душу зі свого тіла та виклав на папір для неї. Вона могла не знати, який я є, але вона знала, ким я є, більше, ніж будь-хто інший на планеті. Я впускав її, а потім закривався й сумував за нею із жахливою люттю.

—Так, я розумію, що це буде десять із десяти за шкалою збентеження.

—Дякую. А насправді це одинадцять.

Вона пішла стежкою до свого «тахо», де Кольт стояв біля відчиненого багажника й чекав зі Своїм квадроциклом.

Очевидно, це був не перший раз, коли його позбавляли іграшки, якщо він настільки знав рутину покарання.

—Зрозумів, Кольте, — сказав я йому.

Тоді я підняв його квадроцикл у багажник, радий, що там була гумова підкладка. Коли я обернувся, Елла витріщилася на мене, її рот трохи відкрився, коли вона дивилася на мої руки. Я подумав про абонемент у спортзал. Мені сподобався цей погляд.

— Ще що-небудь? — запитав я, зачиняючи багажник.

Вона швидко похитала головою.

— Ні. Нічого. Дякую за... Ви знаєте.

— За те, що я не псих-викрадач?

— Щось типу того.

По її щоках пройшов рум’янець.

— Я серйозно ставлюся до перевірки даних. Якщо так вам буде спокійніше...

— Ні, звісно, ні. У мене немає звички перевіряти дані моїх гостей, і я не збираюся робити цього зараз.

— Варто було б, — пробурмотів я.

Якби я був психопатом, Кольт був би мертвий.

Насправді ці ліси були досить відлюдними, і, якби в неї проживав серійний убивця, вона б ніколи не дізналася про це.

Вона закотила на мене очі й залізла на водійське сидіння.

— Гей, містере Джентрі? — гукнув Кольт із заднього сидіння.

Елла опустила вікно, і я нахилився, побачивши, що він пристебнутий до високого вузького автокрісла, яке стояло поруч із порожнім.