Ребекка Яррос – Останній лист (страница 18)

— Отже, ви військовий?

— Так. Колись був.

Я за звичкою провів рукою по спині Хевок.

— А хто ви зараз?

Таке невинне запитання з неймовірно важкою відповіддю. Десять років я був військовим. Це був мій вихід із пекла названої сім’ї. Я був найкращим із можливих солдатів, бо я не міг дозволити собі невдачі, якщо це означало повернутися до життя, з якого я прийшов. Я пообіцяв собі, що ніколи не дам приводу вигнати мене, й протягом десяти років їв і спав в армії, у підрозділі. Я заслужив своє місце.

— Насправді не знаю, — чесно відповів я.

— Ви повинні це зрозуміти. — Хлопець кинув на мене якийсь серйозний погляд. — Дорослі повинні знати таке.

У грудях прогримів сміх.

— Так, я попрацюю над цим.

— Мій дядько був військовим.

Моє серце пішло в п’яти. Як я мав поводитись? Скільки я мав розповісти дитині, яка не була моєю? Що б Елла хотіла, щоб він знав?

На щастя, мені не довелося довго роздумувати, бо приїхав її позашляховик, зносячи ґрунтову дорогу біля мого котеджу. Вона натиснула на гальма, і навколо шин здійнялася хмара бруду. Моє серце защеміло від передчуття. Але скільки мені, до біса, було? П’ятнадцять?

— Чорт. Вона знайшла мене.

— Гей, — тихо сказав я.

Він зустрів мій погляд, його ніс і рот зморщилися.

— Не лайся.

— «Чорт» — це не погане слово, — пробурмотів він.

—Майже погане. Завжди є краще слово, і я відчуваю, що твоя мама тебе виховує так, що ти достатньо освічений, щоб знайти їх. Зроби так, щоб вона пишалась тобою.

Вираз ного обличчя вирівнявся, і він урочисто кивнув.

— Крім того, з огляду на вираз її обличчя тобі й так дістанеться, — прошепотів я.

— Кольтоне Раяне Маккензі! — крикнула Елла, крокуючи до нас. — Що ти тут, чорт забирай, робиш?

Я підвівся, і Хевок негайно підійшла до мене.

—Так, — погодився Кольт, стоячи з іншого боку від Хевок. — Якщо мама кличе мене на середнє ім’я, то це означає, що мене покарають, — закінчив він пошепки.

Елла пройшла решту шляху до пристані, лють виривалася від неї хвилями. Але, крім цієї люті, був і крижаний страх. Я відчув це так упевнено, ніби вона принесла із собою снігову бурю. Її світле волосся було вільно заплетене збоку в косу, яка спадала на жилет, а ці джинси...

Я знову перевів погляд на неї, а вона зараз поглядом свердлила дірку в Кольті.

— І? Що ти можеш сказати, щоб виправдатись? Узяв свій квадроцикл? Нікому не сказав? Сидиш тут із незнайомцем? Ти мене майже до смерті налякав!

Господи, яка ж вона була прекрасна, коли розлючена, і це була єдина емоція, яку я відчув відтоді, як приїхав сюди! Щоразу, коли я з нею стикався, вона просто піднімала брову й казала: «Містере Джентрі». Принаймні зараз її гнів був спрямований не на мене.

—Мене перевірили, я отримав допуск та інше, — сказав я їй.

Вона кинула на мене погляд, який закрив мені рота, і я майже зрадів, що ніколи не мав справжньої мами. Цей погляд був із фільму жахів.

Очі Кольта неймовірно розширилися, і він скривив рота вбік.

— Кольте, — попередила Елла, схрестивши руки.

—У нього є собака, — сказав Кольт.

— І це дає тобі право не тільки вторгатися в простір гостя, а й наражатися на небезпеку? Коли я чітко сказала тобі не турбувати містера Джентрі?

Упс. Мабуть, тепер зрозуміло, чому зустріч із Кольтом сталася лише через два тижні.

— Він не був проти. Він сказав мені, що вона службова собака й колись була солдатом. Так само як він. Знаєш, як дядько Раян.

Обличчя Елли спохмурніло, її очі затьмарила пелена смутку. У ту мить я побачив втому, про яку вона мені писала. «Іноді здається, що світ прогинається, а я одна стою в центрі, розкинувши руки, намагаючись його підтримати. А я просто так утомилася, Хаосе. Я не можу не думати, як довго я зможу це тримати, перш ніж ми всі розчавимося під вагою». Лист № 17. Я побачив жінку, яка писала листи, яка захопила мене лише своїми словами.

Мої пальці згиналися від потреби пригорнути її до себе, обійняти її та сказати, що я підтримуватиму її стільки, скільки їй потрібно. Це була саме та причина, з якої я був тут, — зробити все можливе, щоби полегшити її життя.

Але я не міг цього сказати, бо вона, можливо, дозволила б Хаосу зробити це для неї, можливо, навіть прийняла б його кохання, але вона не дозволила б цього Бекетту. І якби вона знала, чому я зберігав цю таємницю... ну, вона, мабуть, поховала б мене там, поруч із Раяном. Бог знав, що я вже сто разів бажав собі такої долі.

— І я впевнена, що він сказав тобі, що працював із дядьком Раяном, правда? — спитала Елла, її очі несхвально глянули на мене.

Ах, саме тому вона внесла мене в чорний список.

Рот Кольта розкрився, і він подивився на мене так, ніби на мені була накидка супергероя.

— Це правда? Ви знали мого дядька?

— Так, знав. Він був мені майже як брат. — Ці слова вилетіли до того, як я встиг подумати. — І ні, я не сказав йому, бо не був упевнений, чи хочете ви, щоб він знав, — відповів я Еллі.

Її очі на секунду заплющилися, і вона зітхнула, так схоже на попередню реакцію Кольта, але не настільки драматично.

— Вибачте за припущення, — тихо сказала вона. — І за те, що він порушив ваші особисті кордони. Це більше не повториться.

Останнє речення було націлене безпосередньо на Кольта.

Він повільно вдарив ногою землю.

— Він мені не заважав. Насправді для мене було честю познайомитися з тобою, Кольте. Якщо твоя мама не проти, ти можеш приходити в гості до Хевок будь-коли. Вона справді любить грати в «Принеси іграшку», і я не впевнений, чи ти помітив, але я вже старію, щоб весь час бавитися з нею.

Кольт закотив очі.

— Ви не старий. — Він схилив голову набік. — Але поки ви не дізнаєтесь, хто ви такий, я теж не впевнений, що ви дорослий.

— Кольте! — випалила Елла.

Я засміявся, а вона подивилася на мене так, ніби я мав дві голови.

— Все гаразд, — запевнив я її. — Я сказав йому так, оскільки йду у відставку, я насправді вже не військовий і не впевнений, чого хочу тепер, тому поки що я лише людина на тривалому відпочинку.

— Я все ще здивована, що ви покинули армію. З мого досвіду, хлопці зі спецназу служать, доки їх не виженуть або не винесуть мертвими.

— Ну, я у відпустці, тому через сорок п’ять днів це буде вже офіційно.

Її захисна стіна на мить опустилася, плечі розслабилися. Вона подивилася на мене так, ніби вперше бачила по-справжньому.

Повітря між нами згущувалося, з’являвся зв’язок, який ми розділяли із часів наших перших листів.

Але я знав, що це таке, а вона ні.

— Ви пішли, бо...

Її нахилена голова була дуже схожа на голову Кольта.

— Ви знаєте чому.

Вона несвідомо ступила до мене, її очі сканували мої, шукаючи щось, що я відчайдушно хотів віддати, але не міг.

— Ви сказали, що пішли, бо помер ваш найкращий друг. Ви пішли заради Раяна, — підсумувала вона.

— Заради вас. — У ту мить, коли ці слова вирвалися з мого рота, я хотів знову всмоктати їх, стерти останні п’ять секунд. — Через те що він попросив, — спробував пояснити, але ж слово не горобець: вилетить — не спіймаєш.

Вона відступила, її плечі були напружені. Стіни, які розділяли нас, знову піднялися.