Ребекка Яррос – Останній лист (страница 17)

Це був Кольт. Я знав це до самого нутра своїх кісток.

Я зробив усе можливе, щоб пом’якшити свій тон, добре розуміючи, що не знаю, як розмовляти з дітьми. Я припустив, що не налякати його вже було б добре для початку.

—Я завжди розмовляю з Хевок.

Вона замахала хвостом, наче у відповідь.

— Вона ж собака.

Його слова суперечили тузі в його голосі та тому, як його погляд прикувався до Хевок, наче вона була найкращим з того, що він коли-небудь бачив.

Я підвів обличчя до нього, а він випрямив спину й дивився на мене вниз. Малий не злякався, а це означало, що в мене були шанси.

— Про божевілля варто хвилюватися не тоді, коли говориш із собакою, — сказав я йому, — а тоді, коли вона починає тобі відповідати.

Його губи на мить скривилися, і він ступив уперед, визирнувши через половину воріт, щоб подивитися на Хевок.

— То ви з глузду з’їхали?

— А ти?

— Ні. Але ви зняли один із наших будиночків на пів року. Ніхто так не робить. Окрім божевільних.

На його обличчі відбивалося вагання між засудженням мене та бажанням пограти з Хевок.

Він благав Еллу про собаку, і вона ледь не поступилася, а потім Мейсі поставили діагноз. Але я не мав цього знати. Я не повинен був знати, що він хоче грати в американський футбол, але Елла надто хвилювалася, що він може

дістати струс мозку, тому підштовхнула його грати в європейський. Я не мав знати, що цього року він повинен був брати уроки катання на сноуборді або що він поголив голову у свій день народження, бо його сестра втратила своє волосся. Я не мав цього знати, але я знав.

І це було пекло — не мати змоги йому це сказати.

— Насправді я його винайняв на сім місяців. І ти на вигляд замалий, щоб уже судити людей.

Я схрестив руки.

Він без вагань повторив мою позу.

— Це робить вас ще божевільнішим. А я не підпускаю божевільних до своєї мами чи сестри.

—А-а-а, ти господар у домі.

—Я не чоловік. Мені шість, але скоро буде сім.

— Розумію. — Я стримав усмішку, добре знаючи, що сім йому виповниться лише через вісім місяців. Але час у тому віці був умовним. — Ну, я не божевільний. Принаймні вона не думає, що я божевільний. — Я кивнув у бік Хевок.

—Звідки ви знаєте? Бо ви сказали, що, якщо вона розмовляє з вами, це означає, що у вас не всі вдома.

Він ступив уперед, спершись руками на верхню частину воріт, яка доходила до його ключиці. Мені потрібно було їх відшліфувати, щоб він не загнав скалки.

Він так дивився на Хевок.

—Хочеш ближче глянути на неї?

Він злякався, подивився на мене, водночас відступивши.

—Я не повинен розмовляти з незнайомцями, особливо з гостями.

—Я цілковито поважаю таку думку. Однак це не завадило тобі прийти сюди.

Я зазирнув йому за спину й побачив синій дитячий квадроцикл, який був безладно припаркований позаду мого будиночка. Принаймні на сидінні лежав шолом.

У мене було відчуття, що це не врятує його від гніву Елли.

— Ніхто ніколи не залишався так довго, і тут ніколи не було собак. Якщо вони тут не працюють або не члени сім’ї. Я просто...

Він мелодраматично зітхнув, і його голова повисла.

— Ти хотів побачити Хевок?

Він кивнув, не піднімаючи голови.

— Ти знаєш, яка вона?

Я повільно йшов уперед, наче він був дикою тваринкою, яку я міг налякати, якби рухався надто швидко. Дійшовши до воріт, я відчинив металеву засувку.

—Ада каже, що вона робоча собака. Але не як тренована собака. У моєму класі є дівчина, яка має таку. Вона крута, але нам не можна її чіпати.

Його очі повільно піднялися, конфлікт усередині нього був таким відкритим і вираженим у цих очах, що моє серце затріпотіло в грудях.

—Якщо ти трохи відступиш, я приведу її до тебе.

Він ковтнув і перевів погляд із Хевок на мене, а потім кивнув, наче таки вибрав. Потім він відійшов, даючи нам достатньо місця, щоб зійти з доку на тверду землю.

— Вона робоча собака. Вона солдат.

Він підвів брову, а потім скептично глянув на Хевок.

—Я думав, у них гострі вуха.

Я усміхнувся.

—У деяких так. Але вона лабрадор. Вона навчена винюхувати людей і... речі. Крім того, вона обожнює підступну гру «Принеси».

Кольт ступив уперед, у його очах виднілася туга, але він подивився на мене, перш ніж підійти надто близько.

—Можна її погладити?

—Дякую, що запитав. І так, можна.

Я злегка кивнув Хевок, і вона рушила вперед, висолопивши язика.

Кольт став на коліна, наче вона була чимось святим, і почав гладити її по шиї.

— Привіт, дівчинко. Тобі подобається озеро? Це моє улюблене. Що за ім’я — Хевок?

І бум. Я був готовий. Хлопець міг попросити мене дістати йому зірку з неба, і я б знайшов спосіб це зробити. Виразом обличчя він був дуже схожий на Еллу, а тим, як тримався, — на Раяна. Ця впевненість мала прислужитися йому як чоловікові.

— Тепер подивіться, хто божевільний і розмовляє із собаками.

Я цокнув язиком.

Він зиркнув на мене поверх спини Хевок.

—Вона не відповідає.

—Звісно, відповідає. — Я присів біля нього. — Бачиш, як її хвіст виляє? Це ознака того, що їй подобається те, що ти робиш. І те, як її голова схилилася туди, де ти чухаєш? Вона каже тобі, що хоче, щоб ти почухав її саме там. Собаки весь час розмовляють, просто потрібно розуміти їхню мову.

Він усміхнувся, і моє серце знову защеміло. Це було як чисте сонячне світло, постріл непідробної радості, якої я не відчував відтоді... Я навіть не міг пригадати, коли таке було востаннє.

—Ви говорите її мовою?

— Звичайно. Мене називають її дресирувальником, але насправді вона моя собака.

— Ви її дресируєте?

Кольт не подивився на мене, явно надто весело втупивши очі в Хевок.

— Раніше дресирував. Але ми обоє пішли у відставку.