Ребекка Яррос – Останній лист (страница 16)

— Міс Маккензі... — Містер Халсен витер невидимий бруд зі своїх окулярів у товстій оправі.

— Містере Халсен, я була дитиною, коли ви почали тут працювати. Звіть мене Елла.

— Елло, я знаю, що ти збираєшся до лікаря...

Вдих. Видих. Не кидайся на директора.

—Але коли ви повернетесь, нам потрібно буде домовитись, як Марґарет відвідує заняття. Це впливає на якість її освіти, і нам потрібно це обговорити.

— Обговорити, — повторила я, бо, якби я сказала те, що насправді було в мене на думці, це негативно вплинуло б на моїх дітей.

— Так. Обговорити.

— Пропуски Мейсі?

Ніби мені було не пофіг на відвідування дитсадка. Вона боролася за своє життя, а цей чоловік хотів обговорити, чи не пропустила вона дня, коли діти вивчали, що з к починається слово кенгуру?

— Так, обговоримо відвідуваність Марґарет.

Я думала, що він, як педагог, хоч підтримає.

Я подивилася на Мейсі, чий лоб зморщився від її фірмового вигляду «мені все одно», який я дуже добре впізнала... оскільки вона успадкувала його від мене. Одночасно ми озирнулися на містера Халсена.

— Так, ми обов’язково поговоримо.

Після хіміотерапії. І сканувань. І нудоти, і блювоти. І знищених кров’яних тілець. І всього того, через що проходила дитина, чиє власне тіло відвернулося від неї.

* * *

Дві години по тому ми сиділи в онкологічному центрі Сан-Хуана, я ходила біля столу для тестів, а Мейсі бовтала ногами туди-сюди, змагаючись у грі, яку вона вибрала сьогодні, на айпаді.

Я була надто напружена, щоб робити щось, окрім як стирати підлогу. Будь ласка, нехай спрацює. Моя мовчазна молитва піднялася разом із мільйоном інших, які я вже надіслала. Нам потрібно було, щоб пухлина зменшилася, стала такою маленькою, щоб її можна було знищити під час операції. Для чого тоді потрібні були всі ці місяці хіміотерапії?

Але я також знала, наскільки небезпечною буде операція. Я глянула на свою крихітну донечку, її яскраво-рожева шапочка з квіткою в тон вирізнялася на білих стінах. Моє горло стиснула паніка, яка стала моїм постійним супутником за ці п’ять місяців: «що-якщо» і «що-зараз» атакували, наче злодії, які крадуть здоровий глузд. Операція могла б убити її. Але пухлина точно вбила 6.

— Мамо, сідай, від тебе паморочиться в голові.

Я сіла поруч із нею на широкому боці медичного столу й поцілувала її в щоку.

— Ну що? — спитала я, коли зайшла лікарка Г’юз, переглядаючи щось у картці Мейсі.

— Привіт, док! — сказала Мейсі, захоплено помахавши рукою.

—Я теж рада тебе бачити, Елло. — Вона підняла брову. — Привіт, Мейсі.

— Ой, перепрошую. Привіт, лікарко Г’юз! Останнім часом мої манери вже не такі хороші.

Я потерла руками обличчя.

— Усе гаразд, — сказала вона, беручи обертовий стілець.

— Що кажуть скани?

На її обличчі грала ніжна усмішка. У мене перехопило дух, і серце з різким ударом зупинилося в очікуванні слів, які я прагнула почути, але яких так боялась, відколи все це почалося п’ять місяців тому.

— Настав час. Хіміотерапія зменшила пухлину настільки, що її можна оперувати.

Життя моєї дівчинки ось-ось мало вийти з-під мого контролю.

 

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

БЕКЕТТ

Лист № 7

Хаосе!

Я сиджу в коридорі дитячої лікарні Колорадо, поклавши на коліна блокнот. Я б сказала тобі, який день тижня зараз, але, щиро кажучи, не можу згадати. Відтоді як поставили діагноз — рак — усе яку тумані.

У Мейсі рак.

Можливо, якщо я напишу це ще кілька разів, то відчую, що це реальність, а не туманний жах, від якого я не можу прокинутися.

У Мейсі рак.

Так, усе ще не по-справжньому.

У Мейсі. Рак.

Уперше після того, як пішов Джефф, я відчуваю, що не витримую. Народити близнюків у дев'ятнадцять? Це було нелегко, але все ж природно. Він пішов. Вони народилися. Я стала мамою, і це змінило мене в глибині душі. Кольт і Мейсі стали моєю причиною всього, і навіть коли на мене все навалилося, я знала, що впораюся, якщо я віддам їм усе, що маю. Так я і зробила, і того, що я робила, було достатньо. Я ігнорувала плітки, пропозиції кинути їх і піти до коледжу, бо знала, що моїм дітям буде найкраще зі мною.

У мене могли виникати проблеми, але я завжди знала, що впораюся.

Але це? Я не знаю, як бути достатньо сильною для цього.

Лікарі наче говорять іноземною мовою, перекидаються між собою буквами та цифрами, ніби я маю їх розуміти. Лабораторії та сканування, можливості лікування та рішення. Господи, що я маю вирішувати?

Я ніколи в житті не почувалася більш самотньою.

У Мейсі рак.

І я не знаю, чи витримаю, щоб допомогти їй пройти через це. А вона повинна це пройти. Я не можу уявити світу, у якому не було б моєї дочки. Як я можу їй дати все, що потрібно, та ще й про Кольта піклуватися?

І Кольт... Коли генетики повернулись, сказали, що ми з Кольтом повинні пройти тестування на наявність генної мутації. З ним усе гаразд, слава богу. З нами обома все гаразд, і жоден з нас не має цього гена. Але ті миті, коли я чекала, щоб дізнатися, чи є ймовірність того, що я можу втратити їх обох... Я ледве могла дихати від цієї думки.

Але я ж упораюся, чи не так? Не маю вибору. Це як той момент, коли я побачила два серцебиття на моніторі. Не було варіанта для невдачі. І зараз я теж не зазнаю невдачі.

Мейсі хвора на рак, а я —це все, що вона має.

Тож думаю, що я все більше заплутуюся в павутині.

Елла

Я ступив на причал, що виходив на маленьке озеро позаду мого котеджу, перевіряючи, чи він витримає мою вагу. Так, його потрібно було відремонтувати. Не дивно, що ворота тримали на замку.

Сонце височіло над головою, прорізаючи бадьорий ранок. Я був у Колорадо майже два тижні й уже зрозумів, що погода тут на всі лади, тому що вранці міг іти сніг, але до вечора було майже 20 градусів тепла. У матінки-природи тут були серйозні перепади настрою.

Над озером клубочився легкий туман, затримуючись навколо берегів невеличкого острова, що був розташований приблизно за сто метрів від мене, у центрі озера. Я знав, що врешті-решт доведеться скористатися маленьким гребним човном, який був прив’язаний на кінці причалу, і самому веслувати.

Там був похований Мак.

Коли мені не дозволили повернутися й поховати його, це мало не вбило мене. І все ж я відчув величезне полегшення від того, що мені не довелося дивитися в очі Еллі, бачити її вираз обличчя, який не розумів, чому я був живий, а її брат — ні.

Хевок підскочила, струсила воду зі своєї шерсті й поклала Конґа мені під ноги, готова побігти у воду вдвадцяте чи вкотре там. Упродовж останніх кількох тижнів вона неспокійно лежала цілими днями, і я теж. Я опустився навпочіпки, почухуючи за вухами в її улюбленому місці.

— Добре, дівчинко. Що ти скажеш на те, щоб ми висушили тебе й пішли знайти роботу? Тому що я збожеволію, якщо ми залишимося тут ще надовше й будемо як більмо в оці. І, щиро кажучи, я чекаю, що ти от-от заговориш до мене, бо може знадобитися контакт із людьми.

— Це нормально, що ти розмовляєш зі своєю собакою, — пролунав тихий голос позаду мене. — Це не робить тебе божевільним чи щось на кшталт цього.

Його тон свідчив про інше.

Я озирнувся через плече й побачив хлопчика, який стояв з іншого боку воріт, одягнений у джинси та футболку

Broncos. Його волосся було коротко обстрижене й відростало з легким блиском білявого пуху. Його густі брови були зведені разом над кришталево-блакитними очима, коли він ретельно мене оглядав.

Очі Елли.