Ребекка Яррос – Останній лист (страница 15)

Якусь мить я дивилася на нього. Рефлекси хлопця були шалені. Він же зі спецназу, дурепо.

—Я поспішаю.

Що? Чому, в біса, саме ці слова прозвучали замість подяки чи чогось схожого, що могло хоча б видатися чемним?

—Дуже схоже на те.

Його губи злегка ворухнулись, але я не назвала б це повноцінною усмішкою. Радше ледве піднялися кутики. Він передав папку та мій телефон, і я взяла їх. Мені здалося, що це був найнезграбніший рух в історії незграбності. Знову ж таки хлопець буквально врятував мене, коли я щойно сказала, що мене не потрібно рятувати.

— Вам щось потрібно?

Я притиснула папку до грудей. Можливо, він узяв мої слова близько до серця й збирався втекти з Телльюрайда чи принаймні з моєї садиби.

— Я думаю, що в мене немає ключа. Від воріт до пристані.

Він засунув руки в кишені джинсів.

— Мабуть, це означає, що ви не збираєтеся їхати звідси?

— Ні. Як я вже сказав, я пообіцяв...

— Раяну. Я зрозуміла. Ну, робіть усе, що... — Я махнула рукою в бік глушини, ніби кінець речення чарівним способом мав з’явитися крізь осики. — Робіть усе, що збираєтеся робити.

— Зроблю. — Його рот знову зобразив ту начебто усмішку, а в очах явно спалахнув блиск. Не та відповідь, якої я очікувала. — То ви поспішаєте?

Чорт! Я перевернула телефон.

— Так. У мене призначена зустріч для дочки, і я маю йти. Зараз.

— Я можу чимось допомогти?

Чорт, він здавався щирим. Я розривалася між здивуванням від того, що він насправді з’явився тут, щоб ставити такі запитання просто так, і роздратованістю через те, що незнайомець знічев’я припустив, що я не можу впоратися зі своїм життям.

Того факту, що я справді не могла, я, напевно, зовсім не розглядала.

Очевидно, роздратування перемогло.

— Ні. Слухайте, вибачте, але я не маю на це часу. Попросіть у Хейлі ключ від воріт, вона...

— За стійкою реєстрації. Без проблем.

І він запам’ятав, хто така Хейлі. Це саме те, що мені було потрібно, — закохана адміністраторка, яка неминуче залишиться з розбитим серцем, коли він поїде.

— У мене немає на це часу, — пробурмотіла я.

— Ви далі повторюєте те саме.

Бекетт відійшов убік.

Похитавши головою від власної неспроможності зосередитися, я пройшла повз нього, відчинила двері свого «тахо» й кинула папку на пасажирське сидіння. Я завела двигун, під’єднала телефон до зарядки, а потім увімкнула передачу.

Тоді я натиснула на гальма.

Бути роздратованим — це одне. Бути абсолютним стервом? Це було зовсім інше.

Я опустила вікно, коли Бекетт дійшов до вхідних дверей.

— Містере Джентрі?

Він обернувся, як і Хевок, яка здавалася радше тінню, продовженням Бекетта, ніж окремою сутністю.

— Дякую... за сходи. Що спіймали мене. Папку. Телефон. Знаєте... Дякую.

— Вам не потрібно мені дякувати.

Його губи стиснулися у тверду лінію, і з незрозумілим виглядом, кивнувши, він зник у головному будинку.

Крізь мене, біжучи по моїх нервових закінченнях, пройшла емоція, якої я не могла назвати. Як електричний струм, але теплий. Що це було? Можливо, я просто втратила здатність визначати емоції, коли вимкнула їх кілька місяців тому.

Хай там що, я не встигла на цьому зосередитися.

Через десять хвилин я зупинилася перед початковою школою й припаркувалася на смузі, де їздить лише шкільний автобус. Подайте на мене в суд — автобуси повинні були приїхати лише через три години, і мені потрібна була кожна хвилина, щоби вчасно прийти на зустріч.

Я відчинила двері до школи та нашкрябала своє ім’я на листку у вікні, виписавши Мейсі.

— Привіт, Елло, — сказала секретарка Дженніфер, чавкаючи жуйкою. Вона була трохи старша за мене, бо закінчила школу разом із Раяном. — Мейсі зараз тут; я вас проведу.

Загуділи подвійні двері — універсальний знак дозволу на вхід, і я зайшла, побачивши Мейсі, яка сиділа на лавці в коридорі, поруч із нею був Кольт, а з другого боку — директор містер Халсен.

— Міс Маккензі.

Він стояв, поправляючи краватку з пасхальним принтом.

— Містере Халсен. — Я кивнула, потім звернула увагу на старшого. — Кольте, що ти тут робиш?

— Іду з тобою.

Він зіскочив із лавки й смикнув лямки свого рюкзака Colorado Avalanche.

Моє серце ще трохи стиснулося. Чорт, ця штука стала така пошарпана за останні кілька місяців, що я навіть не знала, що таке нормальне відчуття.

— Любий, ти не можеш. Не сьогодні.

Сьогодні був день сканування.

Його обличчя набуло впертого вигляду, до якого я звикла.

— Я піду.

— Ти не можеш піти; не маю часу сперечатися, Кольте.

Близнюки обмінялися багатозначними поглядами, що було їхньою мовою, якою я ніколи не сподівалася розмовляти чи щось перекладати.

— Все гаразд, — сказала Мейсі, зіскочивши з лавки й узявши його за руку. — Крім того, ти ж не хочеш пропустити вечора смажених курчат.

Кольтові очі кидали кинджали прямо в мене. А от для його сестри натомість призначався м’який погляд.

— Гаразд. Я залишу курячі гомілки для тебе.

Вони обійнялися, мені це завжди було схоже на два шматочки пазла, що збираються разом.

Вони ще раз подивилися одне на одного, а потім Кольт кивнув, як маленький дорослий, і відступив.

Я присіла до його рівня.

— Хлопче, я знаю, що ти хочеш піти, тільки не сьогодні, гаразд?

— Я не хочу, щоб вона була сама.

Його голос був найтихішим шепотом.

— Вона не буде, я обіцяю. І ми повернемося сьогодні ввечері й розповімо, як усе пройшло.

Він не погодився і навіть не попрощався — просто розвернувся на п’ятках і пішов коридором до свого класу.

Я зітхнула, знаючи, що мені доведеться розбиратись із цим пізніше. Але це була проблема, і вона завжди залишалась на потім.

Мейсі просунула свою маленьку руку в мою. Зараз їй навіть не давали жодних гарантій, а це означало, що хоч як би мені це не подобалось, але Кольт мав почекати.