Ребекка Яррос – Останній лист (страница 14)

Лист№ 17

Елло!

Тут швидкість набирає обертів, і це частково благословення, а частково прокляття. Я більше волію бути зайнятим, ніж нудьгувати, але зайнятість додає свій унікальний набір проблем. Нас постійно передислоковують, але сподіваюся, незабаром це закінчиться і я зможу дотриматися цієї дати, яку ми призначили для туру в Телльюрайді, якщо ти все ще будеш не проти, щоб я приїхав. Попереджаю, зі мною буде твій брат, й останнім часом він пахне не дуже добре.

Принаймні час іде швидше, як і ці листи. Я навіть не чекаю, поки отримаю твого, перш ніж написати знову. Можливо, це для мене так легко, майже без особливих зусиль: я просто торкаюсь ручкою паперу, тому що я не бачу твоєї реакції на те, що пишу.

Ти запитала, де б я оселився, якби колись захотів перестати бути... як ти мене назвала? Кочівником? Я не знаю, якщо чесно. Я ніколи не знаходив місця, яке б кликало мене так, щоб я міг би вважати його особливим. Були будинки, квартири, бараки. Міста, передмістя, одна ферма. Я був по всьому світу, але подорожувати із цією командою означає, що я бачу лише ті частини світу, які завдають мені найбільшого болю.

Я думаю, я хочу жити в такому місці, з яким я буду відчувати зв'язок. Зв'язок із землею, людьми, громадою. Місці, яке занурить у мене свої гачки так глибоко, що я не матиму іншого вибору, окрім як пустити там коріння. Місці, де земля торкається неба так, що я відчуваю себе маленьким, не почуваючись незначним чи в стані клаустрофобії. Великі міста я не розглядаю — пам'ятай про те, що я не дуже люблю людей, — тому, можливо, маленьке містечко, але не настільки маленьке, щоб неможливо було втекти від помилок, яких неминуче припускаєшся. Я професіонал у категорії помилок і зрозумів, що людям зазвичай легше вигнати мене, ніж пробачити мені.

Щодо імені, то як тобі таке: того дня, коли я приїду в Телльюрайд, щоб дістати схвалення Кольта, я скажу тобі своє повне ім'я? Я ніколи не ненавидів політики операційної безпеки так сильно, як зараз, але певною мірою це трохи весело. Я зможу представитися тобі, а тим часом ти будеш гадати, чи кожен незнайомець, який заходить до ваших дверей, — це не я. Одного разу так і буде.

І серйозно. Різдво менше ніж через місяць. Купи дитині цуценя. Й обійми Мейсі за мене. Напиши, як мине хіміотерапія цього місяця.

— За кого він себе вважає? — кинула я, коли двері зачинилися за мною. Можливо, я ними грюкнула. Не має значення.

Я дозволила гніву пройти крізь себе, сподіваючись, що він подолає горе, що підступає до горла. Хаос був із Раяном. Частина мене вже знала — бачивши, що його листи припинили приходити, коли Раян помер, — але здогади й знання давали різні відчуття.

Я втратила Раяна та Хаоса, і мені вручили Бекетта Джентрі як якийсь зіпсований втішний приз із комплексом героя.

Заради бога, Раяне. Ти знаєш, що я ніколи не потребувала порятунку.

—Хто? — запитала Ада, висуваючи голову з кухні. Я скинула брудні чоботи й попрямувала до Хейлі, чиї брови дісталися б до лінії волосся, якби вона могла підняти їх вище.

— Джентрі!

— Це один гігантський шматок цукерочки, навіть з однослівними відповідями, — сказала Хейлі, перегортаючи ще одну сторінку у журналі Cosmopolitan.

Я пирхнула частково у відповідь на її слова, а частково на те, що вона все ще читає Cosmopolitan. Що вона все ще була на етапі життя, де Cosmopolitan зберігає таємниці Всесвіту. Я перейшла до Good Housekeeping і Professional Women's Magazine, де не було тестів для того, щоб визначити, чи ти йому подобаєшся.

Мені було двадцять п’ять, і в мене були шестирічні близнюки, один із яких боровся за життя, я мала власний бізнес, який займав кожну вільну хвилину мого часу. Я не подобалася жодному чоловіку. Я смикала жетон Раяна — той, що повернули з його речами, нервово рухаючи його вгору-вниз по ланцюжку.

— Що? Саме так. Ти бачила цю щетину? Ці руки?

Так і так.

— Як це стосується будь-чого?

Вона поглянула на сторінки свого журналу.

— Якщо я мушу пояснювати тобі, що він має такий вигляд, ніби збирається забрати роль Кріса Пратта в усесвіті Marvel, то з тобою щось не так, Елло. Ті очі... Ух! — Вона відкинулася на спинку крісла й замріяно витріщалася на стелю. — І він тут до листопада.

Листопада? Цей чоловік мав перебувати на моїй території наступні сім місяців.

— У нього такий суперсуворий, задумливий погляд з ноткою таємничого болю. Змушує жінку притягнути його до себе і...

— Не закінчуй цього речення.

— О, дай дівчині спокій. На цього хлопчика варто подивитися, — погодилася Ада, спершись на стійку реєстрації. — Проте йому треба повчитися спілкуватись із людьми.

— Цей хлопець брав участь у спецопераціях.

Я сказала так, ніби це було прокляттям.

— І звідки ти це знаєш? Через його собаку? У мене все ще є застереження щодо перебування собаки на території, але вона, здається, добре поводилася, а лабрадори не можуть бути дуже агресивними, чи не так?

Ада подивилася через стійку, щоб побачити, що читає Хейлі.

— По-перше, лабрадор може бути агресивним, тому це й собака спеціального призначення або була нею. Не має значення. Він її дресирувальник.

— Не роби передчасних припущень лише тому, що тобі трохи незручно бачити, що поруч є привабливий самотній чоловік, — попередила Ада, гортаючи сторінки журналу.

— Мені не незручно... Звідки ти знаєш, що він самотній? Уже знайшла його сторінку у фейсбуці? Чи в таких хлопців, як він, буває фейсбук? У Раяна ніколи не було сторінки. Він казав, що це відповідальність.

— Ніхто не заселяється на сім місяців із собакою, якщо він не самотній.

— Так, добре, це не має значення. Його прислав Раян.

Журнал упав на стіл, і обидві жінки витріщилися иа мене. Першою зреагувала Ада, здригнувшись.

— Розповідай.

— Я припускаю, що Раян написав один із тих передсмертних листів і попросив його приїхати в Телльюрайд, щоб наглянути за мною. Серйозно? Раяна вже три місяці як немає, і він усе ще висловлює мені свою думку про чоловіків, які повинні бути в моєму житті. — Я змусила себе засміятися й запхала емоції назад в акуратну скриньку, у якій їх зберігала.

Що найгірше в тому, щоб пройти через стільки всього за такий короткий час? Ти не можеш дозволити собі відчувати щось... будь-що, інакше ти відчуваєш усе вповні. І саме через це почнуться проблеми.

— Ти впевнена? — запитала Хейлі.

—Я не читала листа, але він так сказав.

З огляду на те, який він має вигляд, яка його собака, те, як він рухається. Він оцінив мене згори донизу за кілька секунд, і це не було сексуально. Я бачила, як він класифікував деталі у своєму мозку так чітко, ніби справді мав відкритий комп’ютер перед собою.

— Він рухається, як Раян. Його очі сканують, як у Раяна, як у мого батька.

Я відкашлялась.

—Тож сподіваюся, як і моєму батькові, йому швидко стане нудно й він поїде собі далі.

Це те, що чоловіки роблять, правда? Вони йдуть. Раян був чесним щодо своїх намірів, тоді як тато збрехав не червоніючи. Джефф був не кращим: він розповідав гарненькі історії, щоб здобути те, що хотів, і втік, щойно зрозумів, що це матиме наслідки. Брехня завжди болить більше, ніж коли тебе кидають.

Принаймні Джентрі був відвертим і чесним щодо того факту, що Раян прислав його сюди. Чесний, поганий вибір: я могла б упоратися. Але брехня була навмисною, завдавала болю з егоїстичних міркувань, і її не можна було пробачати.

— Що ти збираєшся робити?

Хейлі нахилилася вперед, наче була в першому ряду власної мильної опери.

— Я збираюся ігнорувати його. Він скоро поїде звідси, щойно відчує, що виконав свій обов’язок перед Раяном, і я зможу забути про... все. — Про Хаоса. — А тим часом я збираюся забрати Мейсі зі школи, бо ми повинні бути в Монтроузі за дві години, щоб її проскакували. Ось що зараз важливо. Не якийсь там хлопець, схожий на Кріса Пратта, що має величезний комплекс провини.

Я вже майже повернулася до свого кабінету — мені потрібна була папка з медичними документами Мейсі, — коли почула, як сміється Хейлі.

— Ха! Отже, ти все-таки звернула увагу!

— Я сказала, що це не має значення. Але я не казала, що мені все одно.

Узявши в руки папку, я побігла назад через хол, відчуваючи вдячність за те, що цього понеділка клієнтів не було, за винятком містера Джентрі.

— А ці очі? Такі, як смарагди, чи не так?

Серйозно, Хейлі повернулася до молодшої школи.

— Звісно, — кивнула я, знову взуваючи чоботи. — Адо, ти забереш Кольта після школи? Чорт! У нього також завтра той проект із біології, для якого треба намалювати клітину. Потрібен ще один шар фарби, може?

— Звичайно. Не хвилюйся. Іди подбай про нашу дівчинку.

— Дякую.

Я ненавиділа те, що залишаю їх з усім цим, вкотре ігнорую те, що потрібно Кольту. Але потреби змінювалися в різні сезони, чи не так? Це був просто сезон, коли Мейсі потребувала більше моєї уваги. Мені просто потрібно було пережити цей період, і наступного разу, коли я знадоблюся Кольту, я буду поруч.

Перевіряючи час на телефоні та лаючись, я збігла сходами ґанку, ледь не пропустивши останньої сходинки. Схопилася за дерев’яні поручні, за інерцією продовжуючи обертатися навколо основи поручнів, і врешті врізалася в дуже високу, дуже міцну фігуру. Яка не лише зловила мене масивними руками, а й урятувала папку Мейсі та мій телефон від падіння в багнюку.

— Bay!

Бекетт підтримав мене, а потім відступив назад.