Ребекка Яррос – Останній лист (страница 106)

— Лише кілька в машині. А що?

Він схопив мене за стегна й пригорнув до себе.

—Хочеш щось поробити зі мною?

— Можливо, — сказала я, повільно всміхаючись. Десь за останній місяць мої маленькі усмішки перестали бути награними. Більші були тільки для Мейсі, а крихітні? Це були справжні. Це були мої усмішки.

— Мені подобається, як це звучить.

Він опустив голову, поки наші губи не зустрілися в поцілунку.

— Можливо, зробимо це в душі? Бо я вбудував у нього цю маленьку лавку...

Нас вразив крижаний порив повітря, коли відчинилися вхідні двері. Ми обернулися й побачили, як улетіли Мейсі та Емма, сніг укрив їхні шапки, коли вони, регочучи, заходили в коридор.

— Цей зиплайн найкращий! — сказала Емма, коли її черевики впали на підлогу.

— Скажи? Зачекай, поки настане літо і ми зможемо зробити ще один, який буде над озером! — додала Мейсі.

Той, який Бекетт установив через кілька тижнів після смерті Кольта. Він робив мільйон схожих речей — тримав Кольта із собою по-своєму. Мейсі мала рацію: обидва найкращі друга Бекетта були на тому острові і як у Раяна була частина Бекетта, про яку я могла ніколи не знати, так і в Кольта.

Бекетт знову швидко мене поцілував і пішов у гараж по іншу коробку.

—Як щодо гарячого шоколаду, дівчата? — запропонувала я.

—Так, будь ласка! — відповіли обидві водночас.

Я дістала какао й почала робити, зупиняючись, щоб помилуватися краєвидом зі снігом, що падав на замерзле озеро. Моє серце видало це знайоме попередження, і я відвела погляд від острова, зосередившись на тому, щоб дістати чашки для дівчат.

Я сумувала за Кольтом щодня. Щохвилини.

Але місяці дали мені рівно стільки часу, щоб принаймні кожна секунда не належала моєму горю. І я знала, що скоро думатиму про це менше. Це ніколи не зникне повністю, але принаймні я більше не перекидалася в цьому океані горя з кожним ударом серця. Хвилі все ще надходили. Іноді вони були передбачуваними, як приплив. Іноді вони вражали мене силою цунамі, занурюючи мене так глибоко, що мені здавалося, що я знову в першому дні, а не в 105-му.

Дівчата вбігли, стрибаючи на барні стільці, які я купила, щоб поставити біля гранітної стільниці. Вони сміялися й говорили про майбутню різдвяну виставу. Я насипала какао й поклала кілька зефірок, перш ніж посунути їх по стільниці.

—Дякую, місіс Маккензі, — сказала Емма, перш ніж ковтнути.

Я не стала виправляти її щодо місіс — лише всміхнулася.

— На здоров’я.

—Дякую, мамо! — сказала Мейсі, відпиваючи свій какао.

Бекетт увійшов зі ще однією коробкою й поставив її поруч з іншими біля кухонного столу. Тоді він обперся об стільницю поруч зі мною.

— Про що це вони говорять? — запитав він, дивлячись на дівчат.

— Дівчачі справи, — сказала я йому. — Вони обговорюють список гостей на день народження Емми наступного місяця.

Щойно минув день народження Мейсі. Тепер їй було вісім — більше, ніж коли-небудь було Кольтові. Вона ростиме, дорослішатиме й розквітатиме, але Кольт назавжди залишиться семирічним. День був важким, але Мейсі запросила свого нового найкращого друга.

Виявилося, що, коли Емма й Мейсі втратили Кольта, вони знайшли одна одну. Навіть пішовши, він усе ще дарував подарунки своїй сестрі.

— Какао, га? — спитав Бекетт, крадучи ковток у Мейсі.

— Тату! — дорікнула вона, хихикаючи.

Господи, я любила звучання цього слова так само сильно, як і вона. Ми сказали їй після похорону, знаючи, що вона заслуговує знати, що Бекетт так любить її, що став її батьком. Він урятував їй життя, але це ми залишили між собою.

Бекетт поцілував мене в щоку й почав розпаковувати коробки, сміючись, коли побачив одну з іграшок Кольта, заховану в одній із каструль. Мені подобалося, як він міг говорити про Кольта й усміхатися крізь біль. Він зберігав його життя багатьма способами. Через зиплайн, фотографії, розвішані по дому, червоний листочок у рамці. Він ніколи не боявся говорити його ім’я, і я не раз поверталася додому й бачила, як він і Мейсі сиділи на дивані й дивилися відеокліпи Кольта.

Мені ще потрібно було навчитися дивитись хоч один, щоб не розсипатись. Можливо, одного дня я зможу всміхнутися, почувши голос Кольта. Зараз це було просто нагадуванням про те, що я втратила, і про те, яким порожнім усе було без нього.

Бекетт змушував нас рухатися вперед у надто швидкому, але керованому темпі. Він ніколи не дозволяв мені надовго загрузати, але також ніколи не дозволяв мені ігнорувати болю. Він розширював мої межі, а потім відступав, і без нього я могла би просто не рухатися взагалі.

Завдяки Мейсі билося моє серце.

Бекетт дозволив мені жити.

Я переконалася, що вони обоє знали, що я люблю їх щодня.

Мені знадобилося майже три місяці, але я нарешті прочитала останнього листа Бекетта, і саме це привело мене сюди, у цей будинок, який він побудував для нас чотирьох, — тепер у ньому будемо втрьох.

Кохання було достатньо для нас обох. Ось що він сказав у листі. І це промовило до мого серця так, як не змогло ніщо інше. Бо саме цього хотів би Кольт. Він хотів би переїхати в цей будинок і жити тут разом із чоловіком, якого ми всі любимо.

Чоловіком, який жадав моїх слів і володів моїм серцем.

Він підписав листа своїм справжнім іменем. Останні слова, які Хаос сказав мені, об’єднали двох чоловіків, яких я кохала, доки я не побачила їх обох у Бекетті, що зараз дивився на мій часниковий прес, наче на пристрій для тортур.

— Ця шухляда, — сказала я йому, відчиняючи ту, що була біля мого стегна.

— Завивка для вій? — запитав він, кидаючи її в шухляду.

— Це для смузі. Чудово підходить для полуниці.

Я знизала плечима.

— Брехня!

Він засміявся, а потім повернувся до розпаковування.

Я глянула у вікно на острів і спокійно вдихнула, коли той біль пронизав мене. Тоді я схопила наступну коробку й почала розпаковувати предмет за предметом, зливаючи своє життя із життям Бекетта. Я пішла вперед, бо там були Бекетт і Мейсі і саме цього хотів би Кольт. Зрештою, він також був тут, у кожній лінії цього будинку, який Бекетт збудував для нього — для нас.

Я досі чула відлуння його кроків на сходах, його сміх у коридорах. Були навіть моменти, коли я присягалася, що вловила запах його просякнутого сонцем волосся, наче він підкрався, щоб обійняти, і знову втік, перш ніж я змогла його повністю охопити. Спальня, яку Бекетт зберіг для нього, була недоторканою, за винятком коробок, які ми привезли з мого дому. Я ще не була готова туди зайти, і це було нормально.

Було забагато спогадів, яких я не була готова спаковувати. Коли я раз поглянула на шолом, у якому був Кольт у той перший Гелловін у лікарні, я знала, що не зможу розпакувати жодної коробки.

Але Мейсі схопила шолом й усміхнулася, згадавши, як того вечора вона помінялася з Кольтом, щоб надіти його.

Він надів її німб.

Ніби вони знали, що зрештою поміняються ролями.

Ніби це було заплановано заздалегідь і я просто пропустила знаки.

—Як ти думаєш, озеро достатньо замерзле, щоб по ньому ходити? — запитала я Бекетта.

Він кинув на мене погляд — той, який говорив про те, що він точно знає, про що я думаю, — а потім глянув на засніжене озеро.

—Я був там учора, а сьогодні температура ще нижча. Ти можеш піти. Хочеш, я піду з тобою?

Я похитала головою.

— Ні, я хотіла б піти сама. Думаю, я готова.

Він просто кивнув, а потім дав мені потрібний простір.

Я швидко зашнурувала чоботи, застібнула блискавку на пальті й, виходячи, схопила шапку й рукавички. Повітря було бадьорим, сніг — легким, мерехтливим, схожим на блискітки, які щойно випали, коли я перетинала озеро.

Я піднялася через острів до центру, де чекали Кольт і Раян.

Я ніколи не була тут сама: ніколи не відчувала, що готова, що достатньо сильна. Можливо, я все ще не була готова, але я втомилася чекати, щоб відчути це. Можливо, відчуття сили виникло через те, що Бекетт був сильним завжди.

Слова покинули мене, коли я стала на коліна перед каменем Кольта, не звертаючи уваги на те, що сніг одразу розтанув і намочив мої джинси. Було так багато речей, які я мала сказати йому, але жодна з них не сходила з моїх вуст. Тож я перестала намагатися й просто схилила голову, дозволяючи сльозам зі своїх очей донести слова з мого серця просто до нього.

Нарешті моє горло видало звук.

— Я би боролася за тебе. Я б дістала зірку з неба, Кольте. Тебе люблять не в минулому, а тепер, кожну секунду кожного дня, і це ніколи не зміниться. Я бачу частинки тебе у твоїй сестрі, маленькі проблиски твоєї душі. Вона несе тебе із собою, так само як ми всі. Я так сумую за тобою, що іноді здається, що не можу витримати всього, але потім я бачу її та якось виживаю. Знаєш, ти навчив мене, як це робити. Коли твоя сестра хворіла й мені здавалося, що я недостатньо допомагала їй, я дивилась на тебе та розуміла, що мусила, бо, що б не сталося з твоєю сестрою, ми завжди будемо разом — ти і я, дитинко. Ти навчив мене, як опанувати себе й зробити перший крок. Я просто не усвідомлювала, як сильно мені знадобиться цей урок. Але я вивчаю його. Для тебе, і Мейсі, і твого тата. Треба було сказати тобі про нього раніше... Я мала зробити багато чого раніше, справді.