Ребекка Яррос – Останній лист (страница 107)

Я підняла обличчя до неба й дозволила снігу впасти на свою шкіру. Мої сльози змішувалися з талим снігом, поки вони не стали одним цілим і очі не висохли.

Повітря обпікало мої легені, коли я глибоко втягувала його, заморожуючи важке, забите слізьми відчуття, яке я носила із собою як знак виживання.

Потребуючи перерви, я пройшла кілька метрів до могили Раяна.

— Я ніколи не казала тобі спасибі, — прошепотіла я йому, змахуючи сніг з верхівки каменя. — Я маю на увазі, за Бекетта. Не знаю, звідки ти знав, але ти знав. І я знаю, що ти сказав мені, що листи були для нього, і сказав йому, що листи були для мене. Але ти знав, як сильно ми були потрібні одне одному. Ти врятував мене через Бекетта, Раю.

Th врятував Мейсі. Я знайшла каблучку, коли розпаковувала речі в нашій спальні. Він ще не освідчився, і я сподіваюся, що він трохи зачекає, але я знаю, що він мій назавжди і він у мене є лише завдяки тобі. Тож дякую тобі за Бекетта та за твого листа, який привів його до мене. А тепер поцілуй мого хлопчика, гаразд? — Я притиснула губи до своїх пальців, цілуючи їх, і приклала їх до його імені. — Він лише тимчасово з тобою, тому будь з ним обережний.

Тоді я повернулася до могили Кольта.

— Я люблю тебе й сумую за тобою, — сказала я йому. — Немає нічого правдивішого, що я могла б тобі сказати. І я б хотіла бути з тобою, але я така рада, що в тебе був тато, а тепер у тебе є дядько Раян. Ти був моїм найбільшим подарунком, Кольте. І хай там як я ненавиджу кожен день, коли тебе немає, я така вдячна за ті дні, коли ти був у мене. Дякую, що ти мій. — Тоді я знову поцілувала пальці й провела ними по його імені, по всіх двадцяти двох літерах.

КОЛЬТОН МАККЕНЗІ-ДЖЕНТРІ

Прогулянка назад через озеро була тихою, дуже мирною. Я зробила це. Я знайшла в собі сили ставити одну ногу перед іншою й дійти туди. І я далі б це робила в будь-якій ситуації, бо я була достатньо сильною.

Багато в чому це було пов’язано із чоловіком, який стояв на березі озера й чекав, поки я повернуся до нього додому.

— Все гаразд? — запитав Бекетт, обіймаючи мене.

— Так. Думаю, принаймні скоро буде гаразд.

Він торкнувся моїх щік руками в рукавичках.

— Так, усе буде добре.

— Чи думаєш ти коли-небудь про долю?

Його брова насупилася.

— Ти маєш на увазі те, як ми втратили Кольта?

— Так. Ні. Начебто. Я так розгнівалася на Бога за те, що він забрав Раяна, потім Кольта, коли щойно виявили рецидив Мейсі, за те, що він узяв його взагалі.

— Я також.

— Але тоді я дивилася на озеро і в мене виникла така думка. Можливо, він мав піти. Можливо, вони обидва мали. Якби Раян не помер, можливо, ти би приїхав у гості, але ти б не залишився. Ти б поїхав в армію, як усі.

Бекетт не говорив — лише кивнув мені й чекав, поки я продовжу.

— Але він помер. І ти приїхав. І ти врятував Мейсі, давши їй лікування, і ти підтримував Кольта, будучи тут, коли я не могла. Ти здійснив кожне його бажання й навчив його таких неймовірних речей. Завдяки тобі він не був самотнім. Завдяки тобі він мав подвійну дозу любові. Я розумію, що доля забрала б його незалежно від того, був би ти тут чи ні. Незалежно від того, чи жив Раян, чи померла Мейсі. Але без тебе він був би сам. Ніхто інший не зміг би підтримати його, не зміг би дати йому все так само, як ти. Без тебе я б обох своїх дітей поховала.

Його рот стиснувся: він намагався втримати себе в руках.

— Я не зміг його врятувати. Я б віддав власне життя, якби це означало, що він може бути тут, з тобою. Я рятував кожну дитину відтоді...

Він ковтнув і відвів погляд.

— З кожним викликом ти намагаєшся покаятися за гріх, якого ти не вчиняв свідомо. Я ж бачила твоє обличчя щоразу, коли ти знаходив дитину.

— Але я не зміг урятувати твоєї. Не зміг урятувати своєї. Як ти можеш пробачити мені це?

— Бо немає що пробачати.

Дівчата сміялися, бігали по снігу, прямуючи до будиночка на дереві.

— Ти думаєш?

Я глянула на Емму, її усмішка сяяла, коли вона допомагала Мейсі піднятися по драбині.

— Я знаю.

По моїх грудях прокотилось тепло.

— Можливо, ти не зміг урятувати маленького хлопчика, якому судилося піти, але ти врятував її, навчивши Кольта.

Я кивнула в бік Емми.

Бекетт напружив щелепу.

— Гадаєш, така доля?

— Доля, — відповіла я. — І, можливо, це правда не для всіх, але це правда для мене. Мені цього достатньо.

Він притулився охололими губами до мого чола.

—Я тебе кохаю. Я завжди кохатиму тебе.

Я піднялася навшпиньки й притиснулася до його губ у ніжному поцілунку.

— Я тебе кохаю. Тепер і назавжди. Назавжди.

Так, я була здатна пережити величезне горе, але я також була здатна на нескінченну любов. І я знову могла полюбити своє життя. Можливо, не сьогодні, але колись. Бо я ще не поставила на ньому хреста.

Життя було коротке. Кольт навчив мене цього.

Життя варте того, щоб за нього боротися. Цього навчила мене Мейсі.

Листи можуть змінити ваше життя. Цього навчив мене Раян.

Любові — справжньої любові — було достатньо, щоб подолати будь-які труднощі. Бекетт учив мене цього щодня. А нашої було більш ніж достатньо.

І так я далі жила.

 

ЕПІЛОГ

МЕЙСІ

Я поклала одну пачку М&М на траву й розпакувала свою.

— Знаєш що? — запитала я брата. — Не хочеш запитати? Добре, не запитуй. Ти наче став підлітком на кілька місяців раніше чи щось таке. Минуло п’ять років. Знаєш, що це означає?

Я кинула М&М до рота й жувала.

— Це означає, що я все ще вільна від раку. Це означає, що мій ризик рецидиву... майже нульовий. Це означає, що ми перемагаємо. Але це означає, що мине певний час, поки я побачу тебе. Пам’ятаєш, як ми уклали цю угоду? Тієї ночі, коли мені було так погано? Тоді, коли ти сказав, що, якщо я помру, ти теж помреш, щоб ми ніколи не були наодинці?

Я провела рукою по його каменю, обводячи літери його імені.

— Я поборола його. Я просто не знала, що я його поборола. Я завжди думала, що рак повернеться й виконає мою частину угоди. Але цього не сталося. І я сподіваюся, що ти не злишся на мене. Бо в житті все гаразд. Я маю на увазі, Рорі божевільна. Наша маленька сестричка — справжня білка. Вчора вона перестрибнула через поруччя на сходовий майданчик. Я думала, що в мами буде серцевий напад. А Брендон такий гарний, милий і ніжний малюк. Хевок навіть не заперечує, коли він смикає її за вушка. І в нас з Еммою є плани на наступні вихідні, нічого такого, але ти знаєш... плани. З мамою й татом усе гаразд. Вони все ще цілуються на кухні, коли думають, що ніхто не дивиться. Це якось огидно, але вони щасливі.

Я дійшла до останньої літери його імені й зітхнула.

— П’ять років. І я все ще сумую за тобою весь час. Ну, не весь час, бо іноді я відчуваю, що ти зі мною. Але так, я сумую за тобою. Всі сумують. Але мені доведеться порушити нашу обіцянку, і я знаю, як це компенсувати тобі: мені просто доведеться бути вдвічі кращою й жити для нас обох. Гаразд?

Я підвелася й схопила другу пачку М&М, щоб мама не злякалася, коли прийде пізніше.

— Просто зроби мені послугу. Будь поруч. Бо мені точно знадобиться допомога для того, щоб стати такою чудовою, компенсуючи твою відсутність. Я сумую за тобою, Кольте.

Я поцілувала свої пальці й притиснула їх до його імені, як завжди робила мама. Тоді я сіла в човен і попливла назад через озеро.

На сьогодні моє майбутнє було широко відкритим.

Рак не повертався.

Я збиралася жити, як і Кольт, бо завжди носила його із собою. Деяких вузлів неможливо розірвати.