Ребекка Яррос – Останній лист (страница 105)

Я далі подумки відтворювала той ранок.

— Ми так поспішали, і я обійняла його — я пам’ятаю це, — але, здається, я не сказала йому, що люблю його. Він так швидко втік, а я нічого про це не подумала. Я думала, що побачу його пізніше. Чому я його не зупинила? Чому ми не проспали? Він би спізнився на автобус. Чому я не обіймала його довше? Це було так швидко, Бекетте. Все це. Все його життя пролетіло так швидко, і я забула сказати йому, що люблю його.

— Він знав.

Я похитала головою.

— Ні. Я сумувала за його виставами, іграми, проектами та місяцями його життя, бо я вибрала Мейсі, і він це знав. Я завжди обирала Мейсі, бо не знала, що він піде. Яка мати може так зробити? Постійно обирати одну дитину замість іншої?

— Якби ти цього не зробила, ми б зараз ховали двох дітей. Елло, це не твоя провина. Ти не проміняла Кольта на Мейсі. Ти не продала його, не втратила його через те, що ти до нестями боролася за неї. Це був... я навіть не знаю... це був нещасний випадок.

— Немає способів! Жодного. Немає способу воювати за Кольта, немає способу боротися з тим, що щойно сталося. Все закінчилося, перш ніж я зрозуміла, що це почалося. Я не могла боротися за нього. Я би боролася, Бекетте. Я би боролася.

Бекетт витер сльози, яких я не відчула.

— Я знаю. Мені ніколи не траплялася жінка, яка боролася б так, як ти. І я знаю, що це тобі не допоможе, але я теж боровся. Я зробив усе, що міг придумати, і, коли цього було недостатньо, я ліг, обійнявши його за нас обох. Він був не один. Ти його не покинула. Ти ніколи його не покидала. Ні під час хвороби Мейсі, ні в день екскурсії.

Моє тіло переповнив біль.

Я не могла уявити, щоб він колись зменшився або щоб я жила з ним день у день.

— Я не знаю, як дихати. Як завтра встати.

Він обхопив мене ззаду, спершись підборіддям мені на голову.

— Ми справимося разом. І якщо ти не можеш дихати, я зроблю це за тебе. Один ранок за раз. Хвилина за хвилиною, якщо потрібно.

— Як ти можеш бути таким упевненим?

— Бо одна дуже мудра жінка сказала мені якось, що не можна шукати причини в Усесвіті, якою б здоровою не була ваша логіка. І що ми можемо дихати через біль або дозволити йому впливати на нас. Тож я впевнений, що ми робитимемо вдих за вдихом, доки біль хоч трохи не зменшиться.

— Він ніколи не зникне.

— Ні. Я сумуватиму за ним щодня. Можливо, ми втра-тили сонячне світло, але Мейсі жива. Так, без Кольта не так яскраво, але й не зовсім темно.

Він мав рацію.

Я знала це у своїй голові, але моє серце все ще не могло бачити наступні п’ять хвилин.

— Заходив капітан Донаг’ю. Він хотів попрощатися. Я припускаю, що підрозділ уже їде, — обережно сказала я.

Якби Бекетт збирався піти, це був би підхожий час. Тепер, коли Телльюрайд був неприємним місцем.

— Я побажаю їм удачі.

— Ти не хочеш їхати разом з ними?

Мої груди стиснулися, чекаючи відповіді.

Він повернув мене у своїх руках, щоб побачити моє обличчя.

— Ні. Не хочу. І все одно це не має значення. Я підписав документи минулого тижня. Я йду.

— Ти пішов з армії?

— Так. Крім того, штатна посада в пошуково-рятувальному відділі дає справді хорошу страховку.

Він подарував мені легку напівусмішку.

— Ти пішов. Ти не покинеш мене.

— Навіть якщо ти мене виженеш, я все одно спатиму біля чорного входу твого будинку. Я ніколи не покину тебе.

Правда ясно звучала в його голосі, у його очах.

Я не встигла сказати Кольту, що люблю його. Я ніколи більше не зроблю такої самої помилки.

— Я кохаю тебе, — сказала я. — Вибач, що я так довго не казала цього. Але я тебе кохаю. І ніколи не переставала кохати.

— Я кохаю тебе.

Він поцілував мене в лоб.

— У нас усе буде добре.

Тієї секунди я не відчувала, що буде далі, але мій мозок знав, що він має рацію. Бо тієї короткої секунди, коли він сказав мені, що вирішив залишитися, у моєму серці промайнув спалах радості, але його швидко загасило непереборне горе.

Але цей спалах був. Я все ще була здатна відчувати щось інше, не... це.

Тож я взяла своє щастя й заховала його. Я б дістала його знову, якби не було так темно, якби в моїй душі було місце для нього.

А поки що все, що я могла, — це дихати.

І цього було достатньо.

 

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ

ЕЛЛА

Елло!

Якщо ти читаєш це, то я не зможу побачитись із тобою в січні, як ми планували. Мені дуже шкода. Я казав, що можу не боятися, поки я тут, бо мені нічого втрачати. Але в ту хвилину, коли я прочитав твій перший лист, усе змінилося.

Я змінився.

Якщо я ніколи не казав тобі, то дозволь мені сказати це зараз. Твої слова врятували мене. Ти простягнула руку в темряву й витягнула мене своєю добротою й силою. Ти зробила неможливе й торкнулася моєї душі.

Ти феноменальна мати. Ніколи не сумнівайся в цьому. Ти робиш достатньо. Цим дітям так пощастило, що ти в них є. Незалежно від того, що трапиться з діагнозом Мейсі чи впертістю Кольта, ти найбільше благословення, якого ці діти можуть попросити.

Зробиш щось для мене? Зателефонуй моєму фінансовому менеджерові. Його номер унизу. Я переписав своє страхування життя на Кольта та Мейсі. Використай його, щоб діти пішли до коледжу, або дай їм можливість знайти своє покликання. Я не можу придумати кращого застосування для нього.

Хочеш почути щось божевільне? Я закоханий у тебе. Усе правильно. Десь між першим і двадцятим листом я зрозумів, що закохався в тебе. Я, хлопець, який не може спілкуватися з іншими людьми, закохався в жінку, якої ніколи не бачив.

Тож якщо мене не стане, я хочу, щоб ти знала про це. Елло, ти така неймовірна, що змусила мене закохатися в тебе лише через твої слова.

Не тримай своїх слів при собі. Хай там що, знайди когось, хто хоче їх почути так само сильно, як я. Любов.

І зроби мені послугу: люби, кохай достатньо за нас обох.

З любов’ю

Бекетт Джентрі

Позивний — Хаос

* * *

Через три місяці

Де мені поставити це? — запитав Бекетт, тримаючи коробку з написом «Кухня».

— Мабуть, у кухні, — передражнила я.

—Ха-ха, — удавано засміявся він, проносячи її повз мене на кухню, ставлячи її до інших.

— Скільки ще в тебе там є? — запитала я з великої кімнати.