Ребекка Яррос – Останній лист (страница 104)

Минулого вечора вона поклала йому свого блакитного, сказавши, що це єдиний спосіб бути окремо одне від одного. Але, спостерігаючи, як світло гасло в її очах, я знала, що ми ховаємо не лише Кольта, а й частину Мейсі.

Емма, маленька дівчинка, яку врятував Кольт, стояла поруч зі своїми батьками, по її щоках текли крихітні сльозинки. Я безмірно пишалася тим, що зробив Кольт, і не могла змусити себе побажати зла Еммі: це не її провина. Але я все одно не могла зрозуміти, як Бог міг проміняти життя однієї дитини на життя іншої.

Це був Кольт замість Емми?

Або я надто сильно молилася останні кілька років за Мейсі й випадково проміняла Кольта на Мейсі своїми відчайдушними благаннями про те, щоб вона вижила?

До нас вишикувалася черга людей, які бажали висловити свої співчуття. Навіщо мені чути, як сильно вони сумували за ним? Я ледве могла дихати через власний біль, намагаючись увібрати біль Мейсі, підтримати Бекетта. Просто не було місця для чужого горя.

— Я не можу, — сказала я Бекетту.

— Добре, я впораюся із цим, — сказав він і провів мене до маленької лавки, яку ми поставили на острові, коли помер Раян. Мейсі сиділа поруч зі мною, коли Бекетт з Адою говорили з людьми із черги і Ларрі проводив їх до маленьких гребних човнів, які ми орендували, щоб доставити людей назад на берег.

— Тепер я така, як ти, мамо.

— Як це, крихітко?

Вона не зводила очей з Кольта.

— У нас обох тут є брати.

Прийшла ще одна хвиля горя, затягнувши мене під такі густі хвилі, що я не могла дихати, не бачила шляху до поверхні. Як хтось зміг пережити втрату дитини? Чому біль просто не зупинив мого серця, а постійно погрожував?

Рука Мейсі знайшла мою, і повітря проникло в мої легені. — Так.

Нарешті я знайшла в собі сили відповісти їй.

— Бекетт такий, як ми.

Вона звернула увагу на те, як Бекетт кивав і потискав руку останньому в ряду.

— Тут обидва його найкращих друга.

Я втисячне ковтнула, намагаючись витіснити постійний клубок у горлі, дивлячись на нього. Він мав сильний і стійкий вигляд, справляючись з тим, із чим не могла впоратись я, хоча його горе було таким самим, як і моє. Він просто був таким сильним.

Незабаром на лавці сиділи лише Бекетт, Мейсі та я, повернуті обличчями до будинку, який Бекетт збудував для нас.

— Ти готова? — спитав Бекетт. — Ми можемо залишатися тут скільки завгодно.

Я не могла дивитися, як вони кидають землю на мого маленького хлопчика, щоб прибрати сонячне світло, щоб воно не потрапляло на його обличчя. Це здавалося занадто остаточним, занадто неправильним.

— Так, ходімо.

Ми проходили повз місце, де робітники регулювали положення труни, і я зупинилася біля надгробка Раяна, поклавши руку на гладку гранітну поверхню.

— Він зараз із тобою. І я знаю, що ти насправді ніколи не хотів стати батьком, але ти маєш бути ним хоча б на певний час. Поки ми туди не дістанемось. Переконайся, що він грається. Навчи його всього, що він хоче знати. Обійми його та полюби його, а потім дозволь йому сяяти. Він твій на певний час.

Мій зір затуманився, і Бекетт узяв мене за руку. Я обернулася й побачила Мейсі, яка стояла на колінах біля краю могили Кольта, її плечі тремтіли. Я рушила вперед, але Бекетт зупинив мене.

— Дай їй хвилину.

Тоді я почула це — її тихий голосок, який розмовляв з ним. Я не могла розібрати слів, але знала, що це лише для них двох — так завжди було, поки він був живий. Бекетт стояв мовчки, підтримуючи мене, доки Мейсі не була готова йти.

Як прощатися з людиною, яка стала частинкою тебе? З тим, хто був з тобою протягом кожного удару серця?

Вона встала, висока й упевнена, потім повернулася до нас із сумною усмішкою. Тоді вона витерла очі й перестала плакати.

— З ним зараз усе гаразд. З нами обома.

І якось я знала, що вона говорила це серйозно.

Вона впевнено заспокоїлася, так могла лише дитина.

Здавалося, що минула мить, але ми повернулися в будинок. Ада організувала все для людей у головному котеджі, тож у мене було тихо й порожньо. Саме те, що мені було потрібно.

Я відправила Бекетта з Мейсі додому й просто сиділа, намагаючись принаймні існувати. Хевок лежала поруч зі мною, згорнувши голову на моїх колінах, а я пропускала повітря через легені, зосереджуючись на простих механізмах життя.

У двері постукали, а потім увійшов капітан Донаг’ю.

— Вибач, що турбую. Я не можу уявити, як ти почуваєшся, і не буду вдавати, що знаю.

Він став переді мною, а потім опустився до рівня моїх очей. Дуже схоже на Бекетта.

—Я знаю, що це може бути не час, але ми від’їжджаємо, і я не знаю, коли повернуся до Телльюрайда. Отже, це для тебе.

Він простягнув мені білий конверт із почерком Бекетта. Це було адресовано мені.

— Що це? — запитала я, розриваючи папір.

— Поки що не читай. Зараз ще не час. Деякі хлопці просили мене зберегти їхні останні листи. Я зберігав лист Мака для Джентрі, і я зберіг лист Джентрі для тебе.

— Для мене?

Він кивнув.

— Я залишаю його з тобою на випадок, якщо ти почнеш почуватися загубленою або забудеш, як сильно він кохає тебе. Ще раз: поки що не розгортай. Колись пізніше.

Він пішов, але я не пам’ятаю, як він пішов чи ще хтось повертався. Рівний ритм мого дихання був єдиним, на чому я могла зосередитися, знову й знову рахуючи до десяти, намагаючись пережити біль. Я сиділа там, пила воду, яку мені дали, їла приготовану їжу й зобразила усмішку, коли Мейсі сказала, що час спати.

Я зібралася так, щоб притиснути її до себе. Я зачесала пальцями її волосся за вухо та поклала руку на груди, коли вона йшла спати. День завдав шкоди її крихітному тільцю. Биття її серця додавало сили моєму, усвідомлення того, що вона все ще тут, бо як же я боролася, щоб зберегти її!

Але Бог не дав мені такого шансу з Кольтом.

Я знайшла Бекетта в коридорі, який схилився біля дверей кімнати Кольта.

— Це схоже на якийсь жорстокий жарт, — сказала я, злякавши Бекетта. — Ніби це нереально.

Він повернувся до мене.

— Я все ще сподіваюся знайти його тут. Ніби я можу сказати Хевок шукати його і він вискочить звідти, де б він не ховався.

Я кивнула, слів не було.

—Ходімо, — запропонував він.

Я не заперечувала, щоб ми вийшли на вулицю. Свіже повітря пекло мої сирі, поранені сіллю щоки. За озером мій син лежав поруч із моїм братом, а я все ще не могла зрозуміти реальності всього цього. Туман, який оточував мій мозок з осені, почав розсіюватися разом із вітерцем з озера, залишаючи місце для інших емоцій уперше за кілька днів.

Це. Було. Не справедливо. Все це. Кольт заслуговував кращого.

— Я так боролася за Мейсі, — сказала я, спершись руками на дерев’яні поручні веранди. — Я постійно казала, що я їй потрібна і що з Кольтом усе буде добре, а Мейсі помирала. Наскільки це було дурним?

Мій голос зірвався.

Бекетт сперся на поручні й слухав, наче знав, що я не чекаю від нього відповіді.

— Усі ці лікування, і поїздки, і перебування в лікарні, намагання вберегти її життя від монстра всередині неї. Весь цей страх і радість, коли в неї сталася ремісія. Всі ці емоції... і тепер таке. Він падає всього за кілька кілометрів від нашого дому й помирає, перш ніж я встигаю з ним попрощатися.

Його рука накрила мою на поручні.

— Чому я не мала шансу боротися за нього? Я повинна була мати шанс. Де були його лікарі? Його лікування? Де були його папка з медичними документами та історія хвороби? Де я була? Невже я проміняла його життя на її? Це те, що сталося?

— Ні.

— Але так здається. Наче кожний найгірший кошмар, який я бачила про Мейсі, готуючись утратити її, щойно справдився щодо Кольта, але це гірше, ніж усе, що я могла собі уявити. Я провела два роки, борючись за життя Мейсі, і водночас намагалася зробити кожну мить особливою, бо вона могла стати для неї останньою. Я була так зайнята, дивлячись на вантажний потяг, який прямував до Мейсі, що втратила Кольта з поля зору, а тепер його не стало. Я втратила його.

— Він знав, що ти його любиш, — тихо сказав Бекетт.

— Правда?