Ребекка Яррос – Останній лист (страница 103)
Я знову почала плакати.
— Ні. Він був таким сильним і таким упевненим. Він запитав про Емму. Він урятував її, Елло. Тому вона жива. Він відштовхнув її в безпечне місце. Він був таким сміливим і дуже любив тебе й Мейсі. Це було останнє, що він сказав. Хотів сказати тобі й Мейсі, що він вас любить. А потім він назвав мене татом і його не стало. Ось так.
Ридання почалися знову — неконтрольовані й нестримні. Це не розбите серце. Чи смуток.
Це була повна спустошеність моєї душі.
* * *
— Ви нічого не могли б зробити, — сказав доктор Франклін з іншого боку столу, оточений іншими лікарями.
Я визирнула у вікно й побачила найменший натяк на схід сонця.
Я не хотіла, щоб це був новий день.
Я хотіла, щоб це був той самий день, коли я поцілувала його на прощання, обійняла перед тим, як він сів в автобус.
Я не хотіла знати, яким є сонце, якщо воно не світить на нього.
— У Кольтона були важкі внутрішні травми, зокрема зламаний хребет, розрив селезінки та аорти, ще й розрив стегнової артерії. І це лише те, що ми побачили на УЗД. Будь ласка, повірте мені, коли я кажу, що ви нічого не могли зробити, містере Джентрі. У будь-якому разі ваше швидке реагування на кровотечу на його нозі дало вам ті останні, такі потрібні хвилини.
— Ось чому йому не було боляче, — сказав Бекетт, накриваючи своєю рукою мою.
— Він утратив усі відчуття. Йому не було боляче.
Сльози текли по моїх щоках, але я не витирала їх. Який був сенс, коли на їхньому місці будуть нові?
— Якби я дістався швидше? — Голос Бекетта заглушив останнє слово.
Доктор Франклін похитав головою.
— Навіть якби він упав на території біля нашої швидкої допомоги, ми б нічого не зробили. Навіть у Монтроузі нічого не зробили б. З такими серйозними травмами? Час, який ви мали, — диво. Я дуже шкодую про вашу втрату.
Мою втрату.
Кольт не загубився. Я точно знала, де він.
Йому не місце в морзі. Він мав спати вдома в теплі й безпеці, у своєму ліжку.
— Нам потрібно їхати додому, — сказала я Бекетту. — Ми повинні сказати Мейсі. — Ринула нова хвиля сліз. Як я мала сказати своїй маленькій дівчинці, що інша половина її серця зникла? Як вона мала далі бути іншою половинкою?
— Гаразд. їдьмо додому.
Доктор Франклін щось сказав Бекетту, і той кивнув. Тоді я якось переставляла одну ногу за іншою, і ми попрямували до вхідних дверей.
Я зупинилася перед дверима. Тут народилися близнюки. Я встала з візка саме в цьому місці й винесла їх до автомобільних сидінь, ігноруючи протести медсестер, ідучи, бо мала знати, що можу зробити це сама.
— Елло?
— Я не можу просто залишити його тут.
Мої груди стиснуло, і я боролася протягом секунди, перш ніж змогла вдихнути. Моє тіло не хотіло жити у світі без Кольта.
Бекеттові руки обхопили мене.
— Він у них. Він у безпеці. Ми подбаємо про нього завтра. А поки що просто відвеземо тебе додому.
— Здається, я не можу поворухнутися, — прошепотіла я.
Я не могла змусити ноги ворушитися. Ні, тільки не залишати Кольта, ідучи додому.
— Ти хочеш, щоб я тобі допоміг? — запитав він.
Я кивнула, і Бекетт нахилився, підняв мене, однією рукою тримаючи мої ноги, а другою — спину. Я обійняла
його за шию і притулила голову до його плеча, коли він виніс мене у світло.
Бекетт відвіз нас додому моєю машиною. Принаймні я так думала. Час утратив будь-які сенс та актуальність. Я дрейфувала в океані, просто чекаючи наступної хвилі, яка затягне мене.
Я моргнула — і ми були в будинку. Ада щось метушилася, Бекетт посадив мене на диван і накрив ноги ковдрою. Ада щось сказала, а я кивнула, байдуже, на що саме. У моїх руках опинилася чашка кави.
Сонце зійшло всупереч моєму горю. Незважаючи на те що минулої ночі моє життя припинилося, я вирішила рухатися вперед.
— Мамо?
Мейсі ввійшла до кімнати, стискаючи свого блакитного ведмедика. Вона була одягнена у фіолетову піжаму, її волосся було розкуйовджене, а на її обличчі були сліди від подушки.
Так схоже на обличчя Кольта. Хіба я коли-небудь погляну на неї, не впізнавши водночас його?
— Гей, — прохрипіла я.
Біля неї з’явився Бекетт.
— Він мертвий, — сказала вона так, наче все знала, її обличчя було серйознішим, ніж будь-коли на будь-якому етапі лікування.
Я перевела погляд на Бекетта, але він похитав головою.
— Я знала минулої ночі. Перестало боліти. Я знала, що він пішов.
Її обличчя скривилося, і Бекетт пригорнув її до себе.
— Він попрощався, поки я спала. Він сказав, що нічого страшного, і попросив перевірити його кишеню.
Бекетт посадив її біля мене на диван, і я підняла руку, щоб тримати її.
— Мені дуже шкода, Мейсі.
Я поцілувала її в лоб, а вона ще більше згорнулась.
— Це не правильно. Він не мав померти. Я мала. Чому він? Це не справедливо. У нас була угода. Ми завжди мали бути разом.
Вона почала плакати, від чого в мене знову потекли сльози. Її крихітне тільце тремтіло біля мого, її сльози промочили мою сорочку.
Я змусила себе знайти правильні слова, не залишити доньки сам на сам у її горі, бо я не бачила виходу зі свого.
— Це не справедливо, — сказала я їй, потираючи її спину, а її маленький блакитний ведмедик уклинився між нами. — І ти не повинна була помирати. Ніхто з вас не повинен був. Це просто те, що сталося.
Невже не могло бути кращого пояснення, ніж це? Яка була причина нещасного випадку, яку ви не могли передбачити? Де в цьому була справедливість?
Бекетт узяв її з іншого боку, і ми оточили її так, як могли. їй це було потрібно. Можливо, я втратила свого сина, але вона втратила свою частинку.
Приблизно через годину вона заснула, повернувшись до Бекетта. Він тримав її біля своїх грудей, його руки бігали по її волоссю, і я не могла не подумати, чи так він тримав Кольта, коли той помирав. Потім я відкинула цю думку за двері, які відчинила, коли була готова до відповіді.
Увійшла Ада із сумкою лікарні Телльюрайда.
— Ти хочеш перебрати ці речі? Мейсі сказала, що треба перевірити кишеню.
Я потягнулася до сумки й дістала флісову кофту Кольта. Не було ні крові, ні сліз, нічого, що вказувало б на травму, яку він дістав. Я перевірила першу кишеню — вона була порожньою. Логіка підказувала, що друга теж буде порожньою. Зрештою, те, що вони були близнюками, не означало...
Мої пальці наштовхнулися на щось тонке й зморшкувате. Я витягнула це — і мене покинуло дихання.
Це був червоний листочок.
* * *
Сонце сяяло чудово того дня, коли ми поклали Кольта спочивати. Воно просочувалося крізь листя дерев на маленькому острівці, заповнюючи землю крихітними плямами світла. Піднявся вітерець, приносячи каскад кольорів, переважно золото осик.
Я стояла між Бекеттом і Мейсі, коли маленьку білу труну Кольта опускали в землю. Мейсі відмовилася одягнути чорне, сказавши, що це дурний колір, а Кольт його ненавидить. Вона була одягнена в жовтий, у колір сонця, і тримала в руках рожевого ведмедика Кольта.