Ребекка Яррос – Останній лист (страница 102)

Бережи його, Раяне.

— Бекетте, — тихо сказав Марк.

Коли я підвів очі, він стояв на колінах біля мене, його очі були повні невиплаканих сліз. Мої очі то ритмічно туманилися, то прояснювались.

— Він пішов.

Мої руки міцніше обійняли його маленьке тільце.

—Я знаю. Ти зробив усе, що міг.

— Сьогодні вранці я робив йому роли, — сказав я, проводячи рукою по його м’якому волоссю. — Він хотів більше сиру, і я поклав. Я зробив йому роли.

Це було кілька годин тому.

Годин.

А тепер його не стало.

— Що ти хочеш робити? — запитав Марк.

Я зрозумів, що навколо нас стоїть пів дюжини хлопців. Дженкінс опустився на коліна й зробив ті самі перевірки, що і я, лише для того щоб щільно стиснути рот і знову підвестися.

Хотів? Що я хотів робити? Знову хотілося кричати, розірвати все в цьому лісі на шматки. Я хотів кулаками розвалити гору на руїни. Мені хотілося подивитися на свого маленького хлопчика й почути, як він сміється, побачити, як він біжить по палубі свого будиночка на дереві. Я хотів, щоб він виріс, хотів зустріти людину, якою він мав стати. Але вже все...

Бажання не мало значення, коли ніщо не було під твоїм контролем.

—Мені потрібно відвезти його до матері.

 

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

ЕЛЛА

Гелікоптер приземлився на невеликій галявині приблизно за тридцять метрів переді мною, і моє серце стиснулося. Було лише дві причини, з яких вони приземлилися. Або вони не знайшли Кольта...

Або...

— Дихай, — сказала мені Ада.

Ларрі відвіз Мейсі додому. Я не хотіла, щоб вона була тут, не хотіла, щоб вона була на передовій цієї трагедії.

Група з округу стояла позаду нас, усі дивилися. Чекали.

— Якби вони знайшли його, вони б доправили його в Монтроуз, — сказала я.

Я так сильно намагалася подолати страх, який тримав мій живіт у лещатах.

— Бекетт знайде його. Ти знаєш, що він це зробить.

Я бачила мапу, знала, з якої висоти він упав.

Двері гелікоптера відчинилися, і першим спустився Марк, а потім Бекетт. Він був одягнений у сорочку з довгими рукавами, але синьої флісової куртки на ньому не було.

Він подивився на мене, і мені не потрібно було бачити його обличчя здалеку. Його постава сказала все.

—Hi.

Я ледве щось чула. Ні. Ні. Ні.

Цього не могло статись. Це було неможливо.

Бекетт обернувся, коли зійшли інші учасники пошуково-рятувального відділу Телльюрайда, а потім висунули щит, несучи його, наче в процесії.

Потім я побачила флісову куртку Бекетта.

Вона закривала обличчя Кольта.

Коліна підкосились, і світ почорнів.

* * *

Я починала бачити світ, моргаючи. Наді мною витали яскраві вогні, і я вловила стерильний запах лікарні. Повернувши голову, я побачила Бекетта, який сидів у кріслі поруч зі мною, його очі були набряклими й червоними.

Хевок спала під своїм кріслом.

— Гей, — сказав він, нахиляючись уперед, щоб узяти мене за руку.

— Що сталося?

— Ти знепритомніла. Ми в лікарні Телльюрайда, з тобою все гаразд.

Я згадала, як ревів гелікоптер. Флісова куртка.

— Кольт?

— Елло, мені дуже шкода. Він помер.

Обличчя Бекетта зморщилося.

— Ні, ні, ні! — закричала я. — Кольт.

Сльози потекли, напливаючи сильно й швидко, коли я видавила нескінченний звук між криком і плачем. Можливо, він зупинився, поки я вдихала повітря, але це все.

Моя дитинка. Мій гарний, сильний хлопчик. Мій Кольт.

Мене оточили теплі руки, коли Бекетт заліз до мене в ліжко, і я сховала голову йому на грудях і заридала. Це був не просто біль. Не було підхожого слова. Не було десятибальної шкали для ліків. Цю агонію не можна було виміряти: це було незбагненно.

Мій маленький хлопчик помер самотнім і холодним біля підніжжя гори, під якою він виріс.

—Я був із ним, — тихо сказав Бекетт, ніби міг прочитати мої думки. — Він був не сам. Я встиг і був з ним. Я сказав йому, що його люблять, і він сказав, щоб ти не сумувала. Що він мав усе, чого хотів.

Його голос зірвався.

Я подивилася на Бекетта: він дихав коротко й уривчасто.

— Ти був з ним?

— Так. Я сказав йому, що всиновив його, що в нього є мама й тато, які зроблять для нього все.

Він був не сам. Щось у цьому було, так?

Він народився на руках у своєї матері й помер на руках у свого батька.

— Добре. Принаймні він знав. Треба було сказати йому раніше.

Весь цей час був утрачений — те, чого я так боялась. Усі дні, коли він міг бути з Бекеттом і знати, хто той для нього.

— Йому боліло? Мабуть, йому було так боляче, а мене там не було.

— Спочатку, але це дуже швидко минуло. Йому зовсім не було боляче, коли він знепритомнів. Елло, я присягаюся тобі, що зробив усе, що міг.

— Я знаю.

Я це розуміла. Бекетт помер би, щоб урятувати Кольта.

— Він був наляканий?