Ребекка Яррос – Останній лист (страница 101)

— Так. До того ж ти герой. Усі думатимуть, що ти крутий, але я все одно вважатиму тебе за найкрутішого, — пообіцяв я. — Ще десь болить?

— Ні, нічого не болить.

Я завмер. Шок. Крові нема. Ми зупинили кровотечу в його нозі, але мала ж бути вторинна кровотеча, якщо не дюжина їх, після того падіння.

Йому боляче. Я це відчуваю.

Близнюки. Так само як відчував він, прокинувшись, коли в Мейсі було інфікування в катетері.

— Гаразд, просто далі говори зі мною, друже.

Я скинув з нього флісову кофту й підняв сорочку. Темно-фіолетові синці змінили колір усього лівого боку його грудей. Його живіт роздувся.

Я сів на п’яти й обхопив свою голову руками.

Раян. Ти маєш допомогти мені тут. Будь ласка.

— Де ми? — запитав Кольт тихим голосом.

Я швидко встав і схопив Марка за руку.

— У нього внутрішня кровотеча. Я припускаю, що селезінка, це хвилини. Біжи до найближчого місця, звідки видно небо, і пускай дим.

Подивившись на Кольта, він зобразив справжнє страждання, але повернувся й побіг.

Я впав на коліна біля Кольта, а потім ліг біля нього, огорнувши його своїм тілом.

— Я так тебе люблю.

Він повернув голову, і я не кричав йому про травми шиї. Не було сенсу.

— Я теж люблю тебе, Бекетте.

Він розплющив очі, і я притулив чоло до нього.

— Я думав, можливо, ми таки встановимо цей зиплайн для будиночка на дереві. Що скажеш?

Я провів пальцями по його волоссю.

—Так. Я думаю, треба, щоб він був над озером. Це було б круто, і мама б не хвилювалася так сильно, що можна впасти.

Це було неочікуване падіння.

Хевок заскиглила, згорнувшись калачиком біля Кольта з іншого боку. Вона знала.

— Ти абсолютно маєш рацію.

Я перевірив його пульс. До біса слабкий.

— Мені здається, що я помираю, — прошепотів він.

— Ти зазнав серйозних ушкоджень, — сказав я, мій голос захлинувся від останнього слова. Я не хотів брехати йому, але й не хотів, щоб його останні хвилини були жахливі. У той момент ми нічого не могли зробити. Я втрачав його.

Елла. Господи, вона мала бути тут.

— Усе гаразд. Не сумуй. Скажи мамі й Мейсі, щоб вони теж не сумували. — Він кілька разів важко вдихнув. — Я зможу побачитися з дядьком Раяном.

Я не міг дихати. Мої груди лише піднімалися й опускалися разом із його грудьми, моє серце синхронізувалося з його слабким ритмом.

— Просто тримайся, друже. Ти ще так багато всього не зробив. Тобі ще так багато потрібно зробити.

Він подивився на мене, у його очах світилася любов.

—У мене був ти. Ти був мені як тато.

Сльози текли з моїх очей по обличчю.

— О, Кольте, ми збиралися вам сказати. Ми просто чекали, поки Мейсі стане краще, але я всиновив тебе торік. У тебе певний час був тато. Той, хто любить тебе більше, ніж місяць і зірки.

Його дихання ставало дедалі повільнішим, але він усе одно зумів усміхнутися.

— Ти мій тато.

— Я твій тато.

— Отже, ось як воно.

Він потягнувся, його рука була холодною, коли він приклав її до моєї щоки.

— Мені подобається мати тата.

— Мені подобається бути твоїм татом, Кольте. Ти найкращий маленький синок, якого мені могли подарувати. Я так пишаюся тобою.

Слова ледве проривалися.

Його очі заплющилися, коли в тілі здригнувся ще один подих.

На задньому плані я почув звук роторів.

— Я Джентрі, — сказав Кольт, зумівши знову розплющити очі.

— Так. Джентрі та Маккензі. Назавжди.

— Назавжди? — запитав він.

— Назавжди. Я завжди буду твоїм татом. Хай там що. Ніщо цього не змінить.

Навіть смерть. Моя любов до нього завжди буде з ним, хай там як далеко Бог забрав би його.

— Кольтон Раян Маккензі-Джентрі. Усе, чого хотів.

Його очі заплющилися, а груди піднялися лише наполовину. Штучне дихання не допомогло би без крові.

— Я теж, — сказав я йому, цілуючи в чоло.

— Скажи мамі й Мейсі, що я їх люблю.

Його слова були повільнішими, перерваними частковими вдихами.

— Я скажу. Вони тебе дуже люблять. У тебе є мама, тато й сестра, які зроблять для тебе все.

— Я люблю тебе, тату, — прошепотів він.

— Я люблю тебе, Кольте.

Його груди знову піднялись, а потім його рука впала з мого обличчя, коли він знепритомнів.

— Кольте?

Я спробував намацати пульс, якого не було.

— Кольте! Ні!

Я ковзнув руками під нього й сів, стиснувши його перед собою, обхопивши руками, коли його голова повернулася назад до моїх грудей.

З мого горла вирвався крик.

Потім ще один, поки моє тіло не почало здригатися від ридань. Поруч зі мною сіла Хевок і почала завивати тихо й пронизливо.