Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 66)

Жинь боролася з повзучим відчаєм. Що більше часу минало, то гіршими були їхні шанси захопити стіни. Вони вже втратили елемент несподіванки. Воєначальник Барана точно знав про їхнє прибуття й мав пів дня, щоб підготувати оборону.

Але які ще варіанти лишалися Республіці? Цике опинилися в пастці за тими ворітьми. І що більше часу минало, то менші їхні шанси вижити. Чекати — марно. Тікати — принизливо.

Схоже, Дзіньджа був тієї ж думки.

— У них скінчився час. Ми атакуємо.

— Але вони цього й хочуть! — запротестував Кітай. — Це той бій, якого вони бажають.

— Тоді ми дамо їм цей бій. — Дзіньджа подав сигнал адміралу Молкою віддавати наказ.

І вперше Жинь потішило, що він не прислухався до Кітая.

Республіканський флот ринувся вперед у симфонії військових барабанів і гуркотіння гребних коліс.

Сяшан і справді добре підготувався до зустрічі. Міліція миттю стала до оборони. Хвиля стріл привітала Республіканський флот, щойно вони перетнули межу. На мить через гуркіт стріл, які вцілили в дерево, через сталь і плоть, неможливо було розчути щось інше. Але шум не стих і потім. Артилерійський вогонь накочувався хвилями поперемінно з лучниками, у яких немовби був нескінченний запас стріл.

Республіканські лучники відстрілювалися у відповідь, але з таким же успіхом вони могли просто безцільно стріляти в небо. Оборонці пригинались і пропускали шворні над головою, а республіканські ракети вибухали біля масивних мурів, не завдаючи їм жодної шкоди.

«Зимородок» безпечно сховався в панцирній броні, але інші республіканські кораблі практично перетворилися на легкі мішені. Баштові кораблі марно погойдувалися на воді. Їхні требушетні команди не могли запустити жодного снаряда, бо ж і поворухнутися не мали змоги, не ризикуючи стати подушечками для голок.

«Чайка», найближча до стін, випустила двоголову ракету-дракона, що пронизала повітря, але лучник Барана зняв її просто в небі. Через силу вибуху її відкинуло назад до корабля. Команда «Чайки» розбіглася до того, як уламки ракети впали на їхні боєприпаси. Жинь почула низку вибухів, потім ще одну — ланцюгова реакція, внаслідок якої «Морський яструб» опинився в димі та вогні.

Одначе «Сорокопуд» спромігся підтягнути башти якраз до міських воріт. Жинь мигцем глянула на корабель, намагаючись оцінити, як далеко він від стіни. Башти були достатньо високі, щоб дістати до парапетів, але поки на стінах сиділи лучники, користі від тих башт було мало. Усіх, хто ризикнув би атакувати, просто зняли б згори.

Хтось мусив прибрати лучників.

Жинь у розпачі глянула на стіну, проклинаючи Печатку. Якби ж вона могла прикликати Фенікса, то просто спрямувала б потік полум’я через перешкоду й могла б очистити її за хвилину.

Але вогню вона не мала. А це означало, що мусила робити все сама і що їй потрібна вибухівка.

Вона склала руки човником біля вуст і закричала:

— Жамсо!

Він припав додолу в десяти метрах від щогли. Жинь тричі кликала його на ім’я, але марно. Зрештою вона шпурнула йому в плече шматок деревини, щоб привернути його увагу.

Він скрикнув.

— Що за чорт?

— Мені потрібна бомба!

Він розкрив було рота, щоб відповісти, аж раптом ще низка снарядів вибухнула, струсонувши корпус корабля. Він похитав головою й нестямно показав на порожню сумку.

— Що-небудь? — самими вустами промовила вона.

Він поліз у кишеню, десь із глибини дістав щось кругле й перекотив їй по підлозі. Вона підняла предмет. У ніздрі їй ударив нестерпний сморід.

— Це лайняна бомба? — крикнула вона.

Жамса безпорадно розвів руками.

— Це все, що лишилося!

Це мало спрацювати. Жинь запхнула бомбу під сорочку. Про запал вона потурбується, коли дістанеться до стіни. А зараз їй потрібно якось видертися на верхівку. І знайти щось велике, важке й достатньо широке, щоб закрити все її тіло.

Погляд упав на шлюпки.

Вона повернулася до Кітая.

— Піднімай шлюпку.

— Що?

Вона показала на вежу.

— Підніми мене до човна!

Його очі схвально звузилися. Він гаркнув декілька наказів солдатам позаду. Вони побігли до головної щогли, пригинаючись під щитами, піднятими над головою.

Жинь стрибнула у шлюпку разом зі ще з двома солдатами. Кітай наказав людям ослабити мотузки на кінцях, що зазвичай означало опустити шлюпку на воду на щогловий шків. Він не був досить укріплений. На пів дорозі вгору він заледве не обірвався, але вони вчасно встигли переповзти й перерозподілити вагу.

Стріла просвистіла Жинь біля голови. Лучники Барана помітили їх.

— Тримайтеся! — Вона розкрутила мотузки.

Шлюпка нахилилася майже горизонтально, виконуючи роль повнорозмірного щита. Жинь пригнулася, швидко вчепившись у сидіння, щоб не випасти. Арбалетний шворінь пробив днище човна і врізався в руку солдата ліворуч. Він закричав і відпустив. Уже за мить Жинь почула, як він упав на палубу.

Жинь затамувала подих. Човен був уже майже на верхівці стіни.

— Приготуйся. — Вона зігнула коліна й так сильно хитнула човен, що він нахилився вперед. Перший нахил не дістав до стіни на кількадесят сантиметрів. Жинь коротко, лише на мить, глянула на провалля під ногами.

Ще хмара стріл влучила в човен, коли вони відхилилися назад.

Друге хитання піднесло їх досить близько.

— Уперед!

Вони стрибнули на стіну. Жинь підсковзнулася від удару. Її коліна ковзали по гладенькому камінню, а стопами вона молотила в страхітливій порожнечі. Вона змахнула руками вперед і схопилася за жолобок у стіні. Жинь щосили намагалася підтягнутися досить високо, щоб упертися ліктем у край і підтягти тулуб.

Вона незграбно гепнулася в прохід і, похитуючись, підвелася саме тієї миті, коли солдат із провінції Барана наставив їй у голову вістря меча. Жинь заблокувала його тризубом, відвівши клинок по колу, від чого той відлетів геть, а потім ударила солдата тупим кінцем. Хлопець покотився сходами, збиваючи з ніг товаришів.

Це дало Жинь тимчасову відстрочку. Вона шукала стіну, на якій ховалися лучники. Лайняна бомба Жамси їх не вбила б, але змогла б відволікти. Просто треба було її підпалити.

І знову вона вилаялася через Печатку. Жинь могла б запалити її, клацнувши пальцями, це було б так просто.

Вона поглядом шукала ліхтар, мідник, що-небудь… там. За півтора метра від неї в мідному казанку виднілася купка розжареного вугілля. Певно, оборонці Барана використовували його, щоб запалювати власні снаряди.

Вона підважила бомбу в руці, закинула її в казанок і молилася.

Через декілька секунд почувся тьмяний приглушений бум.

Жинь глибоко вдихнула. Над парапетами здіймався густий кислотний дим лайняної бомби і сморід, що просто виїдав очі.

— У нас проблема, — сказав республіканський солдат ліворуч від неї.

Жинь примружилася від диму й побачила колону підкріплення провінції Барана, що швидко наближалася до них від проходу ліворуч.

Жинь квапливо розглядала стіну, шукаючи способу спуститися. Зліва вона побачила сходи, але біля підніжжя юрбилося забагато солдатів. Униз можна було дістатися, тільки потрапивши на інший бік стіни, але перехід туди не діставав, а сама стіна була завширшки лише зі стопу Жинь.

Часу думати не було. Вона стрибнула на зовнішній край стіни, вперлася п’ятами й почала бігти до того, як похитнулася б в інший бік. Кожні декілька кроків вона відчувала, як втрачає рівновагу й починає кренитися набік. Якимось дивом їй вдавалося вирівнюватися — і вона кидалася бігти далі.

Жинь почула різкий звук кількох луків. Замість того щоб при­гнутися, вона стрибнула до сходів. Невдало приземлилася на бік, перекотилася далі, спинилася. Плече і стегно горіли болем, але руки й ноги ще працювали. Вона нестямно поповзла сходами вниз, чуючи, як над головою свистять стріли.

За воротами було поле бою.

Вона врізалася в місиво тіл, брязкіт сталі. У натовпі виднілися сині форми. Республіканські солдати. На Жинь нахлинула хвиля полегшення. Зрештою, вони не померли, просто спізнилися.

— Саме вчасно!

Перед нею з’явилися два епіцентри страшенних руйнувань. Суні підняв солдата з провінції Барана, немовби ляльку, закинув над головою і жбурнув у натовп. Бадзі встромив граблі комусь у шию, струснув їх і обвів колом, щоб відбити стрілу в польоті.

— Гарно, — сказала Жинь.

Він допоміг їй підвестися.

— Чому ви так довго?