Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 68)

Вона позадкувала з кімнати жінок, розмахуючи поперед себе тризубом.

— А ви всі лишаєтеся тут, — застерегла вона жінок. — Якщо бодай хтось ворухнеться, я вб’ю цю дитину.

Жінки мовчки кивнули, сльози цівками стікали по напудрених обличчях.

Жинь задом вийшла з кімнати й повернулася до центру головної зали.

— Цун Хо! — крикнула вона. — Де ти?

Тиша.

Дитина смикалася в її руках. Плач малого затих до неспокійного скигління. Жинь на мить замислилася над тим, щоб щипнути хлопчика за руку, тим самим змусивши його кричати.

Але такої потреби не виникло. Вистачило й вигляду її закривавленого тризуба. Він мигцем глянув на нього, роззявив рота й зарепетував.

Жинь перекрикувала його плач:

— Цун Хо! Я вб’ю твого сина, якщо ти не вийдеш.

Вона почула наближення задовго до того, як він на неї напав.

Надто повільно. До біса повільно. Вона розвернулася, відвела його клинок і вдарила Воєначальника Барана тупим кінцем тризуба в живіт. Він зігнувся навпіл. Вона захопила його меч між зубцями тризуба й вирвала в нього з руки. Він упав навкарачки, тягнучись до зброї. Жинь відкинула меч подалі й ударила його тупим кінцем тризуба в потилицю. Він упав на підлогу.

— Ти зрадник.

Вона вдарила його в коліно. Воєначальник застогнав від болю. Вона вдарила знову. А потім ще раз.

Дитина заверещала ще дужче. Жинь відійшла в куток, обережно поклала хлопчика на підлогу, а потім повернулася до батька. Жодних сумнівів, замість колінних чашечок у Воєначальника Барана тепер просто місиво. Вона штурхнула його під ребра.

— Прошу, змилуйся, прошу… — він згорнувся жалюгідним калачиком, затуляючи голову руками.

— Коли ти впустив муґенців через свої ворота? — запитала вона. — До того, як вони спалили Ґолінь Ніїс, чи після?

— У мене не було вибору, — прошепотів він. А потім голосно скрикнув, підтягнувши розтрощені коліна до грудей. — Вони вишикувалися біля наших воріт, ми не мали інших варіантів…

— Ви могли битися.

— Ми б загинули, — видихнув він.

— Тоді ви мали загинути.

Жинь ударила його тупим кінцем тризуба в голову. Він затих.

Дитина продовжувала кричати.

Дзіньджа був такий задоволений їхньою перемогою, що тимчасово послабив для війська заборону на алкоголь. Рядами розходилися глечики з добрим сорговим вином — усі забрані з маєтку Воєначальника Барана. Тієї ночі солдати розташувалися на пляжі в незвично гарному гуморі.

Дзіньджа та його радники зустрілися на узбережжі, щоб вирішити, що робити з полоненими. До захоплених солдатів Федерації додалися також люди з Восьмого підрозділу. Це було найбільше угруповання Міліції з-поміж усіх, із якими вони стикалися в попередніх містечках. Вони становили надто серйозну загрозу, щоб її ігнорувати. За винятком масової страти, їм лишалося взяти страшенну кількість бранців — значно більше, ніж вони могли прогодувати — або ж відпустити їх.

— Стратити їх, — миттю озвалася Жинь.

— Понад тисячу людей? — Дзіньджа похитав головою. — Ми ж не чудовиська.

— Але вони заслужили, — сказала вона. — Муґенці точно. Ви ж знаєте, що якби все обернулося інакше, якби Федерація захопила наших людей, вони вже були б мертві.

Вона була цілком переконана, що тут нічого й обговорювати. Однак ніхто не закивав на знак згоди. Жинь спантеличено глянула на присутніх за столом. Невже рішення не очевидне? Чому вони всі такі зніяковілі?

— Від них буде користь на веслах, — сказав адмірал Молкой. — Це дасть нашим людям відпочити.

— Та ви жартуєте, — сказала Жинь. — Для початку вам доведеться їх годувати…

— То дамо їм урізаний пайок, — сказав Молкой.

— Ця їжа потрібна нашим військам!

— Наші війська виживали й на меншому, — сказав Молкой. — І це лише на краще, що вони не звикають до надлишку.

У Жинь відвисла щелепа.

— Ви зменшите раціон нашим загонам, щоб могли жити люди, які вчинили зраду?

Він знизав плечима.

— Вони нікарці. Ми не страчуємо свій народ.

— Вони перестали бути нікарціями тієї миті, коли впустили у свої домівки Федерацію, — випалила Жинь. — Їх треба розстріляти. Або стяти їм голови.

Ніхто не дивився їй у вічі.

— Неджа? — запитала вона.

Він не дивився на неї. Натомість лише похитав головою.

Жинь спалахнула від люті.

— Ці солдати співпрацювали з Федерацією. Годували її. Дали їй дах над головою. Це зрада. Це треба карати смертю. Забудьте про солдатів, треба покарати все місто!

— Можливо, за режиму Дадзі так і було б, — сказав Дзіньджа. — Але не в Республіці. Ми не зможемо завоювати репутацію жорстокістю…

— Бо вони допомогли їй! — тепер Жинь перейшла на крик і всі вражено подивилися на неї, але їй було байдуже. — Федерації! Ви не знаєте, що вони робили… Просто тому, що цілу війну ховалися в Арлоні, ви не бачили, що…

Дзіньджа повернувся до Неджі.

— Брате, заткни свою спірлійку, інакше…

— Я не собака! — наїжачилася Жинь.

Її охопила лють. Вона кинулася на Дзіньджу, але й двох кроків не ступила, як адмірал Молкой повалив її на землю таким сильним ударом, що на мить у неї потемніло перед очима і всі її сили йшли лише на те, щоб просто дихати.

— Цього достатньо, — тихо сказав Неджа. — Вона заспокоїлася. Відпустіть її.

Груди відпустило. Жинь скрутилася, жалюгідно відсапуючись.

— Виведіть її хтось із табору, — сказав Дзіньджа. — Зв’яжіть, заткніть рота, мені байдуже. Розберемося з нею вранці.

— Так, пане, — сказав Молкой.

— Вона не їла, — сказав Неджа.

— Тоді хтось принесе їй їжу чи воду, якщо вона попросить, — сказав Дзіньджа. — Просто заберіть її з моїх очей.

Жинь закричала.

Ніхто однаково не почув би, бо ж її відіслали аж до смуги лісу за периметром табору, тож вона кричала ще дужче, знову і знову, гамселячи кулакам по дереву, збиваючи до крові суглоби пальців, а гнів усе розгорявся й розгорявся в неї у грудях. На якусь мить вона подумала — понадіялася — що багряна пелена люті, що затьмарювала їй зір, переросте у полум’я, справжнє полум’я, нарешті…

Але нічого. Ані іскорки не злетіло з її пальців, божественний сміх не пробився крізь її думки. Вона відчувала Печатку в глибині свого розуму, пульсуючу хворобливу штуку, яка розмивала й пом’якшувала її гнів щоразу, коли він сягав піку. Але це лише подвоювало лють, змушувало ще гучніше кричати від розпачу. Та це був марний спалах роздратування, бо вогонь, як і раніше, вислизав від неї, танцював, дражнив за перешкодою в її голові.

«Будь ласка, — думала вона. — Ти мені потрібен. Мені потрібен вогонь, мені потрібно горіти…»

Фенікс мовчав.

Жинь упала навколішки.

Вона чула, як сміявся Алтань. То вже була не Печатка, а її уява, але Жинь чула його так чітко, немовби він стояв поруч.

— Поглянь на себе, — сказав він.

— Жалюгідне видовище, — сказав він.