Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 68)
Вона позадкувала з кімнати жінок, розмахуючи поперед себе тризубом.
— А ви всі лишаєтеся тут, — застерегла вона жінок. — Якщо бодай хтось ворухнеться, я вб’ю цю дитину.
Жінки мовчки кивнули, сльози цівками стікали по напудрених обличчях.
Жинь задом вийшла з кімнати й повернулася до центру головної зали.
— Цун Хо! — крикнула вона. — Де ти?
Тиша.
Дитина смикалася в її руках. Плач малого затих до неспокійного скигління. Жинь на мить замислилася над тим, щоб щипнути хлопчика за руку, тим самим змусивши його кричати.
Але такої потреби не виникло. Вистачило й вигляду її закривавленого тризуба. Він мигцем глянув на нього, роззявив рота й зарепетував.
Жинь перекрикувала його плач:
— Цун Хо! Я вб’ю твого сина, якщо ти не вийдеш.
Вона почула наближення задовго до того, як він на неї напав.
Надто повільно. До біса повільно. Вона розвернулася, відвела його клинок і вдарила Воєначальника Барана тупим кінцем тризуба в живіт. Він зігнувся навпіл. Вона захопила його меч між зубцями тризуба й вирвала в нього з руки. Він упав навкарачки, тягнучись до зброї. Жинь відкинула меч подалі й ударила його тупим кінцем тризуба в потилицю. Він упав на підлогу.
— Ти зрадник.
Вона вдарила його в коліно. Воєначальник застогнав від болю. Вона вдарила знову. А потім ще раз.
Дитина заверещала ще дужче. Жинь відійшла в куток, обережно поклала хлопчика на підлогу, а потім повернулася до батька. Жодних сумнівів, замість колінних чашечок у Воєначальника Барана тепер просто місиво. Вона штурхнула його під ребра.
— Прошу, змилуйся,
— Коли ти впустив муґенців через свої ворота? — запитала вона. — До того, як вони спалили Ґолінь Ніїс, чи після?
— У мене не було вибору, — прошепотів він. А потім голосно скрикнув, підтягнувши розтрощені коліна до грудей. — Вони вишикувалися біля наших воріт, ми не мали інших варіантів…
— Ви могли битися.
— Ми б загинули, — видихнув він.
— Тоді ви мали загинути.
Жинь ударила його тупим кінцем тризуба в голову. Він затих.
Дитина продовжувала кричати.
Дзіньджа був такий задоволений їхньою перемогою, що тимчасово послабив для війська заборону на алкоголь. Рядами розходилися глечики з добрим сорговим вином — усі забрані з маєтку Воєначальника Барана. Тієї ночі солдати розташувалися на пляжі в незвично гарному гуморі.
Дзіньджа та його радники зустрілися на узбережжі, щоб вирішити, що робити з полоненими. До захоплених солдатів Федерації додалися також люди з Восьмого підрозділу. Це було найбільше угруповання Міліції з-поміж усіх, із якими вони стикалися в попередніх містечках. Вони становили надто серйозну загрозу, щоб її ігнорувати. За винятком масової страти, їм лишалося взяти страшенну кількість бранців — значно більше, ніж вони могли прогодувати — або ж відпустити їх.
— Стратити їх, — миттю озвалася Жинь.
— Понад тисячу людей? — Дзіньджа похитав головою. — Ми ж не чудовиська.
— Але вони заслужили, — сказала вона. — Муґенці точно. Ви ж знаєте, що якби все обернулося інакше, якби Федерація захопила наших людей, вони вже були б мертві.
Вона була цілком переконана, що тут нічого й обговорювати. Однак ніхто не закивав на знак згоди. Жинь спантеличено глянула на присутніх за столом. Невже рішення не очевидне? Чому вони всі такі зніяковілі?
— Від них буде користь на веслах, — сказав адмірал Молкой. — Це дасть нашим людям відпочити.
— Та ви жартуєте, — сказала Жинь. — Для початку вам доведеться їх годувати…
— То дамо їм урізаний пайок, — сказав Молкой.
— Ця їжа потрібна нашим військам!
— Наші війська виживали й на меншому, — сказав Молкой. — І це лише на краще, що вони не звикають до надлишку.
У Жинь відвисла щелепа.
— Ви зменшите раціон
Він знизав плечима.
— Вони нікарці. Ми не страчуємо свій народ.
— Вони перестали бути нікарціями тієї миті, коли впустили у свої домівки Федерацію, — випалила Жинь. — Їх треба розстріляти. Або стяти їм голови.
Ніхто не дивився їй у вічі.
— Неджа? — запитала вона.
Він не дивився на неї. Натомість лише похитав головою.
Жинь спалахнула від люті.
— Ці солдати співпрацювали з Федерацією. Годували її. Дали їй дах над головою. Це
— Можливо, за режиму Дадзі так і було б, — сказав Дзіньджа. — Але не в Республіці. Ми не зможемо завоювати репутацію жорстокістю…
— Бо вони
Дзіньджа повернувся до Неджі.
— Брате, заткни свою спірлійку, інакше…
—
Її охопила лють. Вона кинулася на Дзіньджу, але й двох кроків не ступила, як адмірал Молкой повалив її на землю таким сильним ударом, що на мить у неї потемніло перед очима і всі її сили йшли лише на те, щоб просто дихати.
— Цього достатньо, — тихо сказав Неджа. — Вона заспокоїлася. Відпустіть її.
Груди відпустило. Жинь скрутилася, жалюгідно відсапуючись.
— Виведіть її хтось із табору, — сказав Дзіньджа. — Зв’яжіть, заткніть рота, мені байдуже. Розберемося з нею вранці.
— Так, пане, — сказав Молкой.
— Вона не їла, — сказав Неджа.
— Тоді хтось принесе їй їжу чи воду, якщо вона попросить, — сказав Дзіньджа. — Просто заберіть її з моїх очей.
Жинь закричала.
Ніхто однаково не почув би, бо ж її відіслали аж до смуги лісу за периметром табору, тож вона кричала ще дужче, знову і знову, гамселячи кулакам по дереву, збиваючи до крові суглоби пальців, а гнів усе розгорявся й розгорявся в неї у грудях. На якусь мить вона подумала — понадіялася — що багряна пелена люті, що затьмарювала їй зір, переросте у полум’я, справжнє полум’я,
Але нічого. Ані іскорки не злетіло з її пальців, божественний сміх не пробився крізь її думки. Вона відчувала Печатку в глибині свого розуму, пульсуючу хворобливу штуку, яка розмивала й пом’якшувала її гнів щоразу, коли він сягав піку. Але це лише подвоювало лють, змушувало ще гучніше кричати від розпачу. Та це був марний спалах роздратування, бо вогонь, як і раніше, вислизав від неї, танцював, дражнив за перешкодою в її голові.
«
Фенікс мовчав.
Жинь упала навколішки.
Вона чула, як сміявся Алтань. То вже була не Печатка, а її уява, але Жинь чула його так чітко, немовби він стояв поруч.
— Поглянь на себе, — сказав він.
— Жалюгідне видовище, — сказав він.