Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 67)
Жинь розкрила рота, щоб відповісти, аж раптом хтось спробував схопити її ззаду. Вона інстинктивно вдарила ліктем і відчула приємний хрускіт розбитого носа. Нападник відпустив. Вона звільнилася.
— Ми чекали вашого сигналу!
— Ми подавали сигнал! Десять хвилин тому запустили сигнальну ракету! Де та гадська армія?
Жинь показала на стіну.
— Он там.
Ворота Сяшана струсонулися від удару. «Сорокопуд» опустив башту.
Республіканські солдати рвонули через стіну, немовби рій мурах. Тіла падали на землю, ніби цеглини; у небо злітали гаки і вгризалися в стіни на однаковій відстані один від одного.
Тепер Жинь бачила майже стільки ж синіх форм, як і зелених. Натиск республіканських солдатів поступово долав центральну площу.
— Дістанься воріт, — сказала Жинь Бадзі.
— Шлях перед тобою.
Одним прицільним ударом граблів Бадзі розкидав товкотнечу солдатів, які охороняли одне заблоковане колесо. Суні взявся до другого колеса. Разом вони вперлися п’ятами в землю й натиснули. Республіканські солдати утворили навколо них захисне коло, відбиваючись від натиску оборонців.
—
Жинь не могла озирнутися й глянути, що там сталося. Хвиля сталі надто сліпила її. Щось різонуло ліву щоку. Кров залила обличчя. Потрапила в очі… Вона витерла кров рукавом, але від цього стало тільки гірше.
Вона наосліп розмахувала тризубом. Сталь ударилась об кістку — її нападник упав на землю. Вдалий удар. Жинь відступила за лінію республіканців і нестямно прокліпувалася, доки нарешті знову не прозріла.
Від запірних коліс почувся якийсь хрип. Жинь ризикнула озирнутися через плече. Зі страшним стогоном ворота Сяшана розчинилися.
А за ними був флот.
Розклад сил змінився. Республіканські солдати наводнили площу повінню зі стількох синіх форм, що тієї миті Жинь зовсім випустила з очей захисників провінції Барана. Десь засурмили в ріг, а після цього почулася низка ударів у гонг, які розкочувалися так голосно, що поглинали всі інші звуки.
Сигнали тривоги. Але сигнали
У південно-західному провулку вона помітила рух. Примружилася. До площі біг новий взвод солдатів, озброєних і відпочилих. Місцеве підкріплення з лав міліції? Ні, вони були в синіх формах, а не в зелених.
То була не океанічна синь республіканських форм.
Жинь мало не випустила тризуб із рук. То були не нікарські солдати.
То були війська Федерації.
На мить Жинь панічно подумала, що Федерація досі численна, що вони скористалися цим шансом, щоб організувати паралельний наступ на Сяшан. Але це безглуздо. Федерація вже за міськими стінами. І ці солдати не нападали на міську варту Сяшана, вони атакували лише ті загони, які чітко вирізнялися формою Республіки.
Усвідомлення стало для Жинь ударом під дих.
Воєначальник Барана об’єднався з Федерацією.
Земля похитнулася в Жинь під ногами. Вона бачила дим і вогонь. Бачила, як тіла з’їдає газ. Бачила Алтаня, який ішов навспак від неї хвилерізом…
— Пригнися! — гукнув Бадзі.
Жинь припала додолу, й уже за мить у стіну вп’ялася стріла — там, де щойно була її голова.
Жинь підвелася. Вона не бачила кінця колони солдатів Федерації. Скільки їх там? Чи зрівняються вони числом із Республіканською армією?
Те, що здавалося легкою перемогою, перетворювалося на криваву баню.
Вона побігла сходами вгору, щоб краще роздивитися місто. Одразу за міською площею побачила триповерхове помешкання у величезному саду, поцяткованому скульптурами. Мабуть, то будинок Воєначальника Барана. Найбільша споруда в Сяшані.
Жинь знала найкращий спосіб покласти цьому край.
— Бадзі! — Вона помахала тризубом, щоб привернути його увагу. Коли Бадзі підвів очі, вона показала на маєток Воєначальника Барана. — Прикрий мене.
Він одразу збагнув. Разом вони проклали собі кривавий шлях крізь штовханину й вирвалися з іншого боку площі. А потім побігли до садів.
Маєток охороняли двоє кам’яних левів із широко роззявленими пащами, схожими на ненаситні печери. Двері були наглухо замкнені.
Добре. Це означало, що хтось ховався всередині.
Жинь сильно вдарила по ручці, але двері не піддалися.
— Та годі, — сказав Бадзі.
Вона відійшла з його шляху. Він відступив на три кроки й ударив у двері плечем. Деревина розкололася. Двері розчинилися.
Бадзі підвівся з землі й показав кудись за спину Жинь.
— У нас проблеми.
Жинь розвернулася й побачила свіжу хвилю солдатів Федерації, які бігли до маєтку. Бадзі став перед дверима й підняв граблі.
— Ти в нормі? — запитала Жинь.
— Іди. Я розберуся.
Вона побігла всередину. Зали були яскраво освітлені, але, здавалося, геть порожні, що було б найгіршим із можливих варіантів, бо означало б, що родину Воєначальника Барана вже евакуювали в якесь безпечне місце. Жинь завмерла посеред зали, її серце шалено калатало в грудях, але вона силкувалася розчути бодай якісь звуки.
Через кілька секунд вона почула пронизливий плач немовляти.
«Так». Жинь зосередилася, намагаючись збагнути, звідки долинав шум. Почула його знову. Цього разу плач був приглушений, немовби хтось затулив рота немовляті рукавом, але в порожньому будинку він звучав чітко, немовби дзвін.
Звук долинав із кімнат ліворуч від неї. Жинь почала крастися вперед, тихо переступаючи по мармуровій підлозі. У кінці зали побачила двері, прикриті шовком. Дитячий плач став гучнішим. Вона поклала руку на двері й натисла. Замкнено. Відійшла на крок і вдарила ногою. Тонка бамбукова рама легко поступилася.
На неї дивилася юрба зі щонайменше п’ятнадцятьох жінок. Сльози жаху струменіли по їхніх пухких щоках, вони горнулись одна до одної, немовби пташки, не здатні літати, розгодовані на забій.
То дружини Воєначальника, здогадалася Жинь. Його доньки. Їхні прислужниці й няньки.
— Де Цун Хо? — наполегливо запитала вона.
Вони ще тісніше пригорнулись одна до одної, мовчазні й тремтливі.
Погляд Жинь упав на немовля. Літня жінка в кінці кімнати тримала його на руках. Дитя загорнули в червону тканину. А це означало, що то хлопчик. Потенційний спадкоємець.
Воєначальник Барана не дозволить померти цьому дитяті.
— Дайте його мені, — сказала Жинь.
Жінка нестямно захитала головою й дужче притиснула дитину до грудей.
Жинь наставила на неї тризуба.
— Воно не варте того, щоб помирати.
Одна з дівчат кинулася вперед, занісши над головою палицю від штор. Жинь пригнулася й відбила. Ногою вдарила дівчину в діафрагму з приємним
Жинь поставила ногу дівчині на грудину й натиснула, дуже. Болісне схлипування дівчини принесло їй дикунську веселу втіху. Вона не відчувала до цих жінок ніякої прихильності. Вони самі вирішили бути тут. Вони союзниці Федерації, вони знають, що відбувається, це їхня провина, вони всі повинні померти…
«Ні. Зупинися». Жинь глибоко вдихнула. Червона пелена спала з очей.
— Ще одна спроба — і я випущу вам кишки, — сказала вона. — Дитину. Зараз же.
Схлипуючи, літня жінка віддала немовля їй у руки.
Хлопчик одразу почав кричати. Мимоволі Жинь обхопила його знизу і притримала голівку. Залишкові інстинкти з тих часів, коли вона доглядала молодшого зведеного брата.
Вона відчула раптове бажання приголубити й погойдати дитину, доки не стихне плач. Але Жинь стрималася. Їй потрібно, щоб дитина кричала, і кричала голосно.