Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 65)

Жинь і Неджа в один голос відповіли:

— Кітая.

Кітай насупився.

— Бо гарно веду перемовини?

— Ні. — Неджа поплескав його по плечу. — Бо ти ведеш перемовини дуже, дуже кепсько.

— Я вважав, що зустрінуся з вашим головнокомандувачем. — Воєначальник Барана буденно спочивав на кріслі й постукував пальцями, немовби оцінюючи республіканську делегацію гострими розумними очима.

— Ви зустрілися зі мною, — сказав Кітай. У нього страшенно тремтів голос, він очевидно нервувався, але силкувався вдавати спокій. — Воєначальник Дракона нездужає.

Республіканська делегація зумисне мала вбогий вигляд. Кітая охороняли лише двоє піхотинців із «Зимородка». Його життя мало здаватися неважливим. Дзіньджа не хотів відпускати з ним Жинь, але вона відмовилася відсиджуватися на кораблі, коли Кітай мав зіткнутися з ворогом віч-на-віч.

Їхню делегацію зустріли на нейтральній смузі узбережжя. Декорації, підготовані для зустрічі, дужче скидалися на зма­гання з рибальства, аніж на місце військових перемовин. Жинь припустила, що це було зроблено зумисне, щоб принизити Кітая.

Воєначальник Барана зміряв Кітая поглядом і стиснув губи.

— Вейсжу турбувати не можна, тож він відправляє щеня вести перемовини замість нього.

Кітай надувся.

— Я не якесь там щеня. Я син міністра оборони Чена.

— То он чому ти мені видаєшся знайомим. А ти дуже віддалився від свого старого, чи не так?

Кітай відкашлявся.

— Дзіньджа відіслав мене сюди з пропозицією умов перемир’я.

— Перемир’я укладають лідери. Дзіньджа навіть не висловив мені пошани, яку мав висловити Воєначальнику.

— Дзіньджа довірив перемовини мені, — силувано промовив Кітай.

Воєначальник Барана примружився.

— О, розумію. Виходить, він поранений? Чи мертвий?

— З Дзіньджею все добре, — голос Кітая затремтів лише наприкінці фрази. — Він шле свої вітання.

Воєначальник Барана нахилився вперед на стільці, немовби вовк, який вивчав свою здобич.

— Справді?

Кітай знову відкашлявся.

— Дзіньджа дав мені вказівку донести до вас, що перемир’я — саме те, що вам потрібно. Ми візьмемо північ. І вам вирішувати, хочете ви приєднатися до нашого війська чи ні. Якщо ви погодитеся на наші умови, ми облишимо Сяшан, поки ваші люди служитимуть у нашому…

Воєначальник Барана перебив Кітая:

— Мене не цікавить приєднання до так званої Республіки Вейсжі. Це лише хитрість, щоб він зміг сісти на трон.

— А це вже безглуздо, — сказав Кітай.

— А хіба Їнь Вейсжа схожий на людину, яка схильна ділитися владою?

— Воєначальник Дракона має намір запровадити представницьку демократію, яку практикують на Заході. Він знає, що система провінцій не працює…

— О, але для нас вона працює дуже добре, — сказав Воєначальник Барана. — Єдині незгодні з цим — бідолашні обмануті з півдня під проводом самого Вейсжі. Для решти нас ця система гарантувала стабільність на два десятиліття. Немає потреби її руйнувати.

— Але її зруйнують, — наполягав Кітай. — Ви й самі бачите дефекти. Через декілька тижнів ви почнете воювати з сусідами по той бік річки та матимете більше біженців, ніж зможете прийняти, а допомоги від Імперії не отримаєте.

 — А тут ти помиляєшся, — сказав Воєначальник Барана. — Імператриця була дуже щедра до моєї провінції. А ваше ембарго тим часом провалилося, ваші поля отруєні, й у вас швидко закінчується час.

Жинь глянула на Кітая. На його обличчі лишався нейтральний вираз, але вона знала, що всередині він, мабуть, зловтішався.

Поки вони говорили, до Сяшана підплив торговий корабель, позначений кольорами контрабандистів, які їм дала Моаґ. Це означало, що вони спустилися з провінції Мавпи з незаконною поставкою зерна. Дзіньджа розмістив солдатів у трюмі й переодягнув декількох матросів, які мали лишатися на палубі, прикинувшись річковими торгівцями.

Якщо Воєначальник Барана чекав контрабандистське судно, то його могли дуже легко пропустити через міські ворота.

— Є лише один шлях, який не завершиться вашою смертю, — сказав Кітай.

— Для перемовин потрібні важелі, хлопче, — сказав Воєначальник Барана. — А я не бачу вашого флоту.

— То, може, вашим шпигунам варто було дивитися уважніше, — сказав Кітай. — Може, ми його сховали.

А вони й справді сховали флот глибоко всередині ущелини за три кілометри вниз за течією від воріт Сяшана. Дзіньджа відправив флот вітрильників з основними командами по різних притоках, аби здавалося, що флот Дракона цілком обмине Сяшан, попливши натомість на схід до провінції Тигра. Вони зробили це дуже помітно посеред дня. Шпигуни Воєначальника Дракона мали це побачити.

Воєначальник Дракона знизав плечима:

— Можливо. А може, ви натомість обрали легший маршрут вниз притокою Удомсап.

Жинь силкувалася втримати нейтральний вираз обличчя.

— Удомсап не так і далеко від вас, — сказав Кітай. — Річкою чи землею, а ви на військовому маршруті Дзіньджі.

— Сміливі слова від хлопчиська, — пхикнув Воєначальник Барана.

— Хлопчисько говорить від імені великої армії, — сказав Кітай. — Рано чи пізно ми прийдемо по вас. І ви про це пожалкуєте.

Цей порив був грою, але Жинь підозрювала, що розчарування в голосі — справжнє. Кітай так добре грав свою роль, що Жинь мимоволі відчула раптове бажання стати перед ним, захистити його. Стоячи сам на сам з Воєначальником, Кітай здавався просто хлопчиком: худорлявим, наляканим і надто юним для такої посади.

— Ні, я так не думаю. — Воєначальник Барана потягнувся і скуйовдив Кітаю волосся. — Я думаю, ви в пастці. Цей шторм ударив по вас дужче, ніж ви очікували. І у вас немає військ, щоб воювати взимку, у вас закінчуються припаси, тож ви хочете, щоб я відчинив свої ворота й урятував ваші шкури. Передай Дзіньджі, що він може засунути це перемир’я собі в зад. — Воєначальник широко всміхнувся, показуючи зуби. — Тож пливіть собі далі річкою.

— Визнаю, це була жахлива ідея, — сказав Кітай.

Жинь наставила підзорну трубу на ворота Сяшана. Її мучило якесь нудотне відчуття. Флот чекав ще майже з ночі. Сонце зійшло кілька годин тому. А ворота досі були зачинені.

— Ти сумніваєшся, що він купився, — сказала Жинь.

— Я був упевнений, що купився, — сказав Кітай. — Такі люди настільки зарозумілі, що їм завжди потрібно думати, буцім вони перехитрили всіх інших. Але можливо, він і справді нас перехитрив.

Жинь ця думка не сподобалася.

Минула ще година. Жодних зрушень. Кітай почав намотувати кола, жуючи кінчик великого пальця так сильно, що з нього пішла кров.

— Хтось повинен запропонувати відступ.

Жинь опустила підзорну трубу.

— Так ти прирікаєш моїх людей на смерть.

— Минуло вже пів дня, — різко сказав він. — Цілком імовірно, вони вже мертві.

До них рушив Дзіньджа, який до цього в тривожному очікуванні міряв кроками палубу.

— Настав час розглянути інші варіанти. Ті люди вже мертві.

Жинь дужче стиснула кулаки.

— Та як ви смієте…

— Вони могли взяти їх у полон. — Кітай спробував заспокоїти її. — Він може планувати використати їх як заручників.

— На тому кораблі не було нікого важливого для нас, — сказав Дзіньджа, що, на думку Жинь, було жорстоким способом описати частину його найкращих солдатів. — А знаючи Цун Хо, він спалив його.

Сонце рухалося до зеніту.