Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 64)

Чаґхань зволікав біля дверей. Цара стояла в нього за спиною.

— Розважаєтеся? — запитав він.

— Ага, — сказав Бадзі. — Приєднаєтеся?

— Ні, дякую, — сказав Чаґхань. — Але приємно бачити, що ви всі добре проводите час.

Ніхто не відповів. Жинь знала, що з неї глузують, але просто не мала достатньо сил, щоб зіткнутися з Чаґханем просто зараз.

— Це боляче? — запитала Цара.

Жинь кліпнула.

— Що?

— Коли сіроока забирає тебе до себе в каюту, — сказала Цара. — Це боляче?

— О. Це… не так погано. Просто достобіса вимірювань.

Цара глянула на Жинь немовби з прихильністю, але Чаґхань схопив сестру під руку, й вони вилетіли з каюти до того, як вона заговорила.

Жамса присвиснув і почав збирати кості з підлоги.

Бадзі з цікавістю глянув на Жинь.

— Що між вами сталося?

— Тупе лайно, — пробурмотіла Жинь.

— Тупе лайно, пов’язане з Алтанем? — натиснув Жамса.

— Чому ти думаєш, що це якось пов’язано з Алтанем?

— Бо з Чаґханем усе завжди стосується Алтаня. — Жамса кинув кості в чашку й потрусив. — Хочеш чесно? Я гадаю, що Алтань був єдиним другом Чаґханя. Він досі тужить за ним. І ти нічого не можеш зробити, щоб полегшити його біль.

Роздiл 17

Шторм минув із мінімальними втратами. Один вітрильник перекинувся: сильний вітер зірвав його з якоря. Троє людей потонуло. Але команді вдалося врятувати більшість припасів, а потонулі були простими піхотинцями, тож Дзіньджа вважав це незначною прикрістю.

Коли небо розчистилося, він наказав продовжити рухатися вгору річкою до провінції Барана. Це був ще один крок до військового центру Імперії і, як і передбачав Кітай, перша територія, що мала стати для них військовим викликом.

Воєначальник Барана окопався у своїй столиці Сяшані, замість того щоб виставити оборону на кордоні. Саме тому, прямуючи на північ, Республіка зіткнулася лише з місцевими добровольчими загонами Міліції. Воєначальник Барана вирішив виграти час і зачекати, доки війська Дзіньджі втомляться, а вже потім дати їм оборонний бій.

Це була програшна стратегія. Республіканський флот був просто більшим, аніж будь-які сили, які міг протиставити йому Воєначальник Барана. Вони знали, що зможуть захопити цю провінцію і що це лише питання часу.

Єдиний недолік полягав у тому, що Сяшан неочікувано виставив оборону. Завдяки птахам Цари війська Республіки склали гарну мапу оборонних структур столиці. Навіть баштові кораблі з требушетами не змогли б пробити тих стін.

Тож кілька наступних вечорів Жинь провела в заставленому столами кабінеті на «Зимородку», поруч із вузьким колом командирів Дзіньджі.

— Мури — це проблема. Ми не можемо їх підірвати. — Кітай показав на кільце, яке він намалював навколо міських стін. — Вони зробили вали завтовшки в метр. Можна спробувати пробити їх гарматними ядрами, але так лише намарно витратимо чимало пороху.

— А як щодо облоги? — запитав Дзіньджа. — Ми можемо змусити їх здатися, якщо вони вважатимуть, що ми чекатимемо.

— Ти дурень, — сказав генерал Тарквет.

Дзіньджа наїжачився. Керівники зніяковіло перезирнулися. Тарквет завжди був присутній під час стратегічних нарад, але говорив рідко й ніколи не пропонував допомоги своїх загонів. Він чітко дав зрозуміти свою роль. Він тут лише для того, щоб оцінити їхню компетентність і тихо висміювати помилки, тож його репліка була водночас і бездоганно виваженою, і різкою.

— Якби це був мій флот, я б кинув усі сили на ті стіни, — сказав Тарквет. — Якщо ти не зможеш узяти невелику столицю, то й Імперію не візьмеш.

— Але це не ваш флот, — сказав Дзіньджа. — А мій.

Тарквет презирливо вигнув вуста.

— Ти командуєш лише тому, що твій батько вважає тебе щонайменше достатньо розумним, аби робити все, що я скажу.

Дзіньджа розлютився, але Тарквет підняв руку до того, як він устиг відповісти.

— Ти цього не потягнеш. Вони знають, що в тебе ані часу, ані припасів. За декілька тижнів тобі доведеться відступити.

Мимоволі Жинь погоджувалася з висновками Тарквета. Вона вивчала цю проблему в Сінеґарді. З-поміж успішних оборонних кампаній у воєнній історії найбільше таких, коли міста боронилися від загарбників шляхом тривалої облоги. Облога перетворювалася на гру в очікування — хто помре з голоду першим. Республіканський флот мав припасів щонайбільше на місяць. І було незрозуміло, скільки протягне Сяшан. Було б дурістю чекати, поки це з’ясується.

— Їм точно забракне їжі для всього міста, — сказав Неджа. — Ми про це подбали.

— Це неважливо, — сказав Кітай. — З Воєначальником Барана і його людьми все буде добре. Вони просто дозволять померти з голоду селянам. Цун Хо вже робив так раніше.

— Ми не вестимемо перемовини? — запитав Неджа.

— Не спрацює. Цун Хо ненавидить батька, — сказав Дзінь­джа. — А ще в нього немає причин співпрацювати з нами, бо, на його думку, за республіканського режиму його рано чи пізно усунуть від влади.

— Облога таки може спрацювати, — сказав адмірал Молкой. — Ці мури не зовсім непроникні. Нам просто треба зламати їх і зробити прохід.

— Я б цього не робив, — сказав Кітай. — Саме до цього вони й готуватимуться. Якщо хочете захопити місто, то має бути елемент несподіванки. Якась хитрість. Наприклад, фальшива пропозиція перемир’я. Але я не думаю, що вони на це купляться. Цун Хо надто розумний.

Жинь дещо спало на думку.

— А як щодо Фучая і Ґовдзяня?

Присутні байдуже подивилися на неї.

— Які ще Фучай і хто там? — запитав Дзіньджа.

Схоже, лише Кітай і Неджа зрозуміли, що вона мала на увазі. Казка про Фучая й Ґовдзяня була улюбленою оповіддю майстра Ірдзяха. На другому році навчання вони всі мали написати контрольну на цю тему.

— Фучай і Ґовдзянь — два генерали часів Ворожих Держав, — пояснив Неджа. — Фучай знищив батьківщину Ґовдзяня, а потім зробив його своїм слугою, щоб принизити. Ґовдзянь виконував найганебніші завдання, аби змусити Фучая повірити, що він не тримає на нього зла. Якось Фучай захворів, а Ґовдзянь зголосився спробувати його випорожнення, щоб сказати, наскільки серйозна хвороба. Це спрацювало. Через десять років по тому Фучай звільнив Ґовдзяня. І Ґовдзянь одразу найняв прекрасну наложницю й відправив її до двору Фучая як подарунок.

— І звісно ж, наложниця вбила Фучая, — сказав Кітай.

Дзіньджа спантеличився.

— Ви кажете, щоб я відіслав Воєначальнику Барана прекрасну наложницю?

— Ні, — сказала Жинь. — Я кажу, щоб ви скуштували лайна.

Тарквет розреготався.

Дзіньджа почервонів від люті.

— Перепрошую?

— Воєначальник Барана вважає, що всі козирі в нього, — сказала Жинь. — То почніть перемовини. Принизьтеся, покажіться слабшим, ніж насправді, і змусьте його недооцінювати ваші сили.

— Це не розіб’є його стіни, — сказав Дзіньджа.

— Але він стане зарозумілим. Як зміниться його поведінка, якщо він не чекатиме нападу? Якщо натомість думатиме, що ви втечете? Тоді ми матимемо лазівку. — Жинь квапливо розмірковувала. — Можна відправити когось за стіни. Відчинити ворота зсередини.

— Тобі нізащо не вдасться, — сказав Неджа. — Знадобиться цілий взвод, щоб пробитися зсередини, а так багато людей на одному кораблі не сховаєш.

— Не треба мені цілого взводу, — сказала Жинь.

— Жодному загону це не до снаги.

Вона схрестила руки на грудях.

— А я один такий знаю.

Уже за мить Дзіньджа не дивився на неї недовірливо.

— То кого ми відправимо на переговори з Воєначальником Дракона? — запитав він.