Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 63)

Жинь не знала, чи то так діяв лаунданум, чи Петра й справді мала рацію, але їй було нестерпно те, що відповіді вона не мала.

Уранці вцілілих чоловіків Жаданя вивели під вістрями мечів на міську площу й розповіли, як проголосувати, кидаючи плитки в сумки з мішковини. Вони могли обирати плитки двох кольорів: білі — так, чорні — ні.

— А що станеться, якщо вони проголосують проти? — запитала Жинь у Неджі.

— Вони помруть, — відповів він. — Ну, більшість. Якщо опиратимуться.

— А тобі не здається, що це трохи неправильно?

Неджа знизав плечима.

— Усі приєднуються до Республіки за власним вибором. Ми просто, ну, трохи підштовхуємо шальки терезів.

Голосування відбувалося по одній людині за раз і тривало трохи більше години. Замість підрахунку голосів, Дзіньджа висипав уміст сумок на землю, щоб усі бачили кольори. Переважною більшістю голосів селище Жадань вирішило приєднатися до Республіки.

— Гарне рішення, — сказав Дзіньджа. — Ласкаво просимо в майбутнє.

Він наказав лишити один вітрильник разом з командою, щоб запровадити військовий закон і до кінця війни збирати щомісячний зерновий податок. Флот конфіскував сьому частину запасів міського продовольства, лишаючи рівно стільки, щоб Жадань пережив зиму.

Коли вони відпливли далі Мужвеєм, схоже, що Неджа відчував водночас і задоволення, і полегшення.

— Ось що виходить, коли вирішують люди.

Кітай похитав головою:

— Ні, ось що виходить, коли вбиваєш усіх сміливців і дозволяєш голосувати боягузам.

Наступні сутички Республіканського флоту були так само легкі. Здебільшого вони брали містечка й селища без бою. Декілька міст чинили опір, але їхні зусилля виявилися марними. Проти об’єднаної моці «Морських яструбів» Дзіньджі заколотники зазвичай капітулювали вже за пів дня.

З просуванням на північ Дзіньджа призначав спочатку команди, а потім цілі загони керувати щойно звільненими територіями. Інші команди виділяли солдатів на спорожнілі кораблі, аж доки через нестачу людей декілька вітрильників не довелося посадити на мілину й кинути біля берега.

Деякі селища взагалі не чинили опору, а охоче приєднувалися до Республіки. Вони відсилали добровольців у човнах, заповнених їжею та припасами. Над стінами цих поселень гостинно майоріли нашвидкуруч пошиті прапори кольорів Республіки Дракона.

— Поглянь, — показав Кітай. — Прапор Вейсжі. Не Республіки.

— А хіба в Республіки є свій прапор? — запитала Жинь.

— Не впевнений. Однак цікаво, що, на їхню думку, їх завойовує провінція Дракона.

За порадою Кітая Дзіньджа виставив попереду флоту кораблі з добровольцями й мореплавцями. Він не довіряв морякам провінції Зайця воювати на своїй території й не хотів, щоб вони займали стратегічно важливі позиції — якщо раптом нечисті на руку. Але додаткові кораблі навіть за найгіршим сценарієм були чудовою принадою. Декілька разів Дзіньджа відсилав союзні кораблі першими — вмовляти міста відчиняти ворота, а вже потім вривався з військовими кораблями.

На якийсь час здавалося, що вони можуть узяти північ чисто й без зайвих зусиль. Але удача від них відвернулася на північному кордоні провінції Зайця, коли сильний шторм змусив їх стати на якір у річковій бухті.

Шторм був не стільки небезпечний, як нудний. Річкові шторми, на відміну від океанічних, можна просто перечекати, якщо вивести кораблі на мілину. Тож цілих три дні війська просиділи в каютах, граючи в карти й розповідаючи історії, поки дощ періщив по корпусу судна.

— На півночі заведено приносити божественні жертви вітру, — промовив перший помічник капітана на «Зимородку», справжній велетень, який пробув у морі довше, ніж Дзіньджа прожив на світі, і став улюбленим оповідачем у їдальні. — У часи ще до Червоного Імператора Хан Внутрішніх держав відправив флот, щоб захопити Імперію. Але маги прикликали бога вітру, щоб він спричинив тайфун і знищив флот Хана, і його кораблі перетворилися на уламки.

— А чому жертвують не океану? — запитав матрос.

— Бо шторми спричиняє не океан. Це робота бога вітру. Але вітер непостійний і непередбачуваний. Боги ніколи так просто не миряться з тим, що їх прикликають нікарці. Тієї миті, коли був зруйнований флот Хана, бог вітру повернувся до нікарського мага, який його прикликав. Він підняв селище мага в небо і скинув його кривавим дощем потрощених будинків, понівеченої худоби й розчленованих дітей.

Жинь підвелася й тихо вийшла з їдальні.

Коридори на нижніх палубах були моторошно тихими. Бракувало постійного шуму від людей на гребних колесах. Команда й солдати зібралися в їдальні або ж спали, тож у коридорі Жинь була сама.

Коли вона притиснулась обличчям до гарматного порту, то побачила, як шаленів шторм за бортом, як нестямні хвилі вирували над бухтою — немовби спраглі руки тяглися, щоб розірвати флот. Їй здалося, що у хмарах вона побачила два ока, яскраві, небесно-блакитні, злісно розумні.

Жинь здригнулася. Їй здалося, що вона почула сміх у громі. Здалося, що побачила, як із небес тягнеться рука.

А потім вона кліпнула — і шторм став просто штормом.

Жинь не хотілося бути самій, тож вона попрямувала вниз до помешкань солдатів, аби знайти Цике.

— Привіт, — помахав їй Бадзі зсередини. — Приємно, що ти приєдналася до нас.

Жинь сіла поруч, схрестивши ноги.

— У що граєте?

Бадзі потрусив склянку з гральними костями.

— «Підрозділи». Колись грала?

Жинь на мить пригадався учитель Фейжик, завдяки якому вона потрапила до Сінеґарда, і його злощасна залежність від азартних ігор. Вона тужливо всміхнулася.

— Хіба трохи.

За правилами на кораблях було заборонено грати в будь-які азартні ігри. Від часу свого паломництва на захід Леді Їнь Сайкхажа запровадила суворі правила щодо таких пороків, як пияцтво, куріння, азартні ігри й послуги повій. Та майже всі їх ігнорували. Вейсжа ніколи не змушував дотримуватися цих правил.

«Підрозділи» виявилися доволі розпусною грою. Жамса постійно звинувачував Бадзі в махлюванні. Бадзі не махлював, але вони з’ясували, що махлював сам Жамса, коли з його рукава висипалася жменя гральних костей, і на цьому гра перетворилася на бійку, що скінчилася, коли Жамса вкусив Бадзі за руку, й виступила кров.

— Шолудиве щеня, — вилаявся Бадзі, перев’язуючи лікоть.

Жамса всміхнувся, виставляючи закривавлені зуби.

Їм усім було нудно. Вони шаленіли, поки тривав шторм. Але Жинь підозрювала, що їм кортить узятися за діло. Вона попередила Цике не застосовувати своїх здібностей на повну силу там, де їх можуть помітити призахідницькі солдати. Петра знала про одного шамана — і Жинь не хотіла викривати решту.

Приховувати це під час кампанії виявилося неважко. Здібності Суні й Бадзі були страхітливі, але вони не обов’язково мали пов’язуватися з виміром надприродного. У хаосі бою вони могли видавати себе за дуже обдарованих солдатів. Досі це спрацьовувало. І з того, що знала Жинь, призахідники нічого не підозрювали. Суні та Бадзі могли ремствувати, що їм доводиться стримуватися, але принаймні вони були вільними.

Жинь подумала, що хоч раз вона прийняла виважене рішення як командир. Вона не хотіла, щоб їх убили. Республіканські загони ставилися до них краще, ніж Міліція. Їм платили, вони були в безпеці як ніколи — і це все, що вона могла для них зробити.

— А яке воно, Сіре товариство? — запитав Бадзі, кидаючи кості на підлогу для нової гри. — Я чув, що жінка розповідає тобі щось, коли ви разом.

— Дурня це все, — пробурмотіла Жинь. — Релігійні лекції.

— Верзуть усілякі дурниці? — запитав Жамса.

— Не знаю, — визнала вона. — Можливо, у чомусь вони праві.

Жинь і хотіла б легше відкинути віру призахідників, але в ній стільки всього мало сенс. Вона хотіла в неї вірити. Хотіла вважати свої катастрофічні дії наслідком Хаосу, ентропійною помилкою, вірити, що могла виправдати скоєне нав’язаним наказом Імперії, виправити руйнування, немовби склеївши розбиту чашку.

Так вона почувалася краще. Так кожний бій після Адлаґи здавався їй ще одним кроком до того, щоб усе виправити. Так вона менше почувалася вбивцею.

— Ти ж знаєш, що їхнього Божественного Архітектора не існує, — сказав Бадзі. — Я про те, що ти ж розумієш, чому це так?

— Не впевнена, — повільно протягла вона.

Звісно, Творця не існує в тій психодуховній площині, де мешкали шістдесят чотири боги Пантеону, але чи цього досить для того, щоб відкинути теорію призахідників? А якщо насправді Пантеон — це втілення Хаосу? А раптом Божественний Архітектор і справді існує у вищій площині, недосяжній для всіх, крім обраних і благословенних?

— Я маю на увазі, поглянь на їхні повітряні кораблі, — сказала Жинь. — На їхні аркебузи. Якщо вони заявляють, що це завдяки релігії вони стали таки розвинуті, то можливо, де в чому мають рацію.

Бадзі розкрив був рота, щоб відповісти, але так нічого й не сказав. Жинь підвела очі й побачила у дверях копицю білого волосся.

Ніхто не зронив ані слова. Кості голосно брязнули об підлогу й там лишилися.

Тишу порушив Жамса.

— Привіт, Чаґханю.

Жинь не розмовляла з Чаґханем ще з Арлона. Коли флот відпливав, вона частково сподівалася, що Чаґхань вирішить лишитися на суші. Не місце йому в бою, а після їхньої сварки вона навіть не уявляла, нащо йому лишатися з нею. Але близнюки лишилися з Цике — і Жинь спіймала себе на тому, що перетинає кімнату щоразу, коли бачить бодай натяк на біле волосся.