Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 61)

Адмірал опустив голову.

— Так, пане?

— Підірвіть он те нещастя на воді.

Наступний бій виявився однобічним, аж майже нереальним. То був навіть не бій, а трагікомедія.

Мешканці Жаданя промащували свої вітрила. Це була звична практика серед торгівців, які хотіли, щоб вітрила були водостійкими й невразливими до гниття. Однак вони залишалися уразливими проти піротехніки.

«Морські яструби» випустили серію двоголових ракет-драконів, які вибухнули в повітрі роєм менших вибухів, створивши розсипи іскор над усім флотом Жаданя. Судна миттю зайнялися. Цілі стіни пекучого вогню накрили жалюгідну флотилію, розгораючись так гучно, що тієї миті більше нічого не було чутно.

Жинь відчула химерне задоволення, спостерігаючи. Це саме вона відчула б, якби весело руйнувала піщані замки — просто тому, що могла.

— Тигрячі цицьки, — озвався Жамса, вмостившись на носі судна, мерехтливе полум’я відбивалося в його очах. — Вони наче й не намагалися.

Сотні людей кидалися за борт, щоб утекти від шаленого жару.

— Нехай лучники пристрелять усіх, хто вийде з річки, — сказав Дзіньджа. — Решта нехай згорять.

Уся сутичка тривала не більше як пів години. «Зимородок» тріумфально проплив між почорнілими рештками флоту Жаданя і став на якір біля самого міста. Жамса замилувався тим, що гарматний вогонь ущент розніс річкові ворота. Бадзі ремствував, що йому нічого не дали зробити, а Жинь намагалася не дивитися у воду.

Флот Жаданя знищили, а його ворота рознесли на друзки. Решта населення містечка склала зброю й без проблем здалася. Солдати Дзіньджі наводнили місто й евакуювали всіх цивільних із їхніх помешкань, щоб звільнити місце для грабежу.

Жінки й діти одне за одним ішли вулицями, опустивши голови, тремтячи від страху; солдати виводили їх за ворота й вели далі на пляж. Там вони збивалися в нажахані купки, зі скляними очима витріщаючись на рештки флоту Жаданя.

Республіканські солдати уважно стежили за тим, щоб не шкодити цивільним. Дзіньджа був непохитний: до цивільних треба ставитися належно.

— Вони не бранці і не жертви, — сказав він. — Назвімо їх потенційними громадянами Республіки.

Як на потенційних громадян Республіки вони були страшенно налякані своїм новим урядом.

І мали всі підстави для страху. Їхніх синів і чоловіків вишикували вздовж узбережжя і тримали на вістрі меча. Їм сказали, що їхня доля ще не вирішена, що лідери Республіки цілу ніч обговорювали, чи варто їх убивати.

Дзіньджа зумисне змусив цивільних цілу ніч чекати в непевності щодо того, чи доживуть вони до світанку.

Уранці він оголосив натовпу, що отримав наказ із Арлона. Воєначальник Дракона вирішив їхню долю. Він усвідомлює: нема їхньої провини в тому, що їх обманом змусили чинити опір корумповані лідери, зваблені Імперією, яка їм більше не служить. Він розуміє, що рішення ухвалювали не ці щирі та прості люди. І він буде милостивим.

Він дозволяє людям самим вирішувати.

Він хоче, щоб вони проголосували.

— Як гадаєш, що вони роблять? — запитав Кітай.

— Навертають у свою віру, — сказала Жинь. — Проповідують добре слово про Творця.

— Не схоже, що зараз слушний час для цього.

— Гадаю, їм доводиться вдовольнятися полоненими слухачами, якщо випадає така нагода.

Вони сиділи зі схрещеними ногами на узбережжі, у затінку «Зимородка», і спостерігали, як місіонери Сірого товариства пробираються крізь групи цивільних. Вони були надто далеко, тож Жинь не чула розмов, але час від часу бачила, як місіонери ставали на коліно поруч із кількома постраждалими цивільними, клали їм руки на плечі, навіть якщо ті задкували, і промовляли щось, що могло бути лише молитвою.

— Сподіваюся, вони розмовляють нікарською, — сказав Кітай. — Інакше здаватимуться пекельно лиховісними.

— Однаково. — Жинь виявилося складно не відчувати винуватого задоволення, спостерігаючи, як натовпи розбігаються від місіонерів попри всі зусилля призахідників.

Кітай простягнув їй паличку сухої риби.

— Голодна?

— Дякую.

Вона взяла рибу й узялася працювати зубами біля хвоста, щоб відгризти шматочок. То ціле мистецтво — споживання солоної риби майя, яка складала більшу частину їхнього раціону. Жинь мусила спочатку розжувати рибу, щоб та стала досить м’якою і з кісток можна було зняти м’ясо, й виплюнути все зайве. Якщо пожувати недостатньо, кістки застрягнуть у горлі, а як забагато, то риба втратить смак.

Солона майя — розумна їжа для армії. На те, щоб її з’їсти, йде стільки часу, що до того, як Жинь закінчувала (хоч як мало з’їдала), вона почувалася ситою від солі та слини.

— Ти бачила їхні пеніси? — запитав Кітай.

Жинь мало не виплюнула свою рибу.

— Що?

Він показав руками.

— Вважається, що призахідницькі чоловіки повинні бути значно, гм, більшими за нікарців. Так сказала Салкхі.

— А Салкхі звідки знати?

— А ти як думаєш? — Кітай пограв бровами. — Визнай, ти також про це думала.

Жинь здригнулася.

— Хіба що мені за це заплатять.

— Ти бачила генерала Тарквета? Він величезний. Не сумніваюся, у нього…

— Не верзи дурниць, — випалила вона. — Вони жахливі. І вони жахливо пахнуть. Вони… Не знаю, ніби чимось кислим.

— Гадаю, це тому, що вони п’ють коров’яче молоко. І все молочне осідає в їхньому організмі.

— А я думаю, просто не миються.

— Хто б казав. Себе давно нюхала?

— Зажди-но. — Жинь указала кудись через річку. — Поглянь туди.

Декілька цивільних жінок кричали на місіонера. Місіонер квапливо відступав, витягнувши руки в незагрозливій позі, але жінки не припиняли лементувати, аж доки він не відійшов далі пляжем.

Кітай присвиснув:

— Усе йде чудово.

— Цікаво, що вони їм кажуть, — сказала Жинь.

— «Наш Творець — великий і могутній», — помпезно промовив Кітай. — «Моліться з нами, й ніколи не пізнаєте голоду».

— «Усі війни припиняться».

— «Усі вороги впадуть замертво, здолані великою рукою Творця».

— «Мир настане у світі, а демонічні боги опиняться в пеклі». — Жинь підтягла коліна до грудей і спостерігала, як місіонер стоїть на пляжі, шукаючи ще один гурт цивільних, щоб надокучати їм. — Думаєш, вони просто дадуть нам спокій?

Для Імперії призахідницька релігія новою не була. На піку свого правління Червоний Імператор часто приймав емісарів західних церков. Учені церкви гостювали при його дворі в Сінеґарді й розважали Імператора астрономічними передбаченнями, зоряними мапами та витонченими винаходами. Після смерті Червоного Імператора заздрісні придворні чиновники стратили розманіжених учених, а місіонерів вигнали з континенту на ціле століття.

Звісно, призахідники докладали неабияких зусиль, щоб повернутись. І під час першого вторгнення це їм майже вдалося. Але тепер пересічні нікарці пам’ятали лише брехню, яку Тріада поширювала після Другої Макової війни. Вони вбивають та їдять немовлят. Принаджують молодих жінок до своїх монастирів, щоб ті служили як секс-рабині. У фольклорі вони більшою чи меншою мірою перетворилися на чудовиськ. Якщо Сіре товариство сподівалось отримати новонавернених, то все робилося для того, щоб їм це не вдалося.

— Вони все одно мусять спробувати, — сказав Кітай. — Я колись читав їхні святі тексти. Їхні вчені стверджують, що коли Божественний Архітектор благословляє та обирає людей, їхній обов’язок — проповідувати кожному невірному, який трапляється їм на шляху.

— Обирає? Що це означає?

— Не знаю. — Кітай кивнув кудись за плече Жинь. — Чому б тобі не запитати в неї?

Жинь озирнулася.

До них берегом крокувала сестра Петра.

Жинь занадто швидко проковтнула останній шматочок риби. Він боляче продряпав горло. Кожний ковток віддавався подряпиною нерозжованої кістки.

Сестра Петра зустрілася з Жинь поглядом і поманила її пальцем. «Ходімо». Це був наказ.