Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 60)

— Полонених брали? — запитав Дзіньджа.

Салкхі кивнула.

— Двоє охоронців. Вони в казематі. Ми приведемо їх на допит.

— У цьому немає потреби. — Дзіньджа змахнув рукою. — Ми знаємо те, що нам потрібно знати. Виведіть їх на пляж.

— А у твого брата чуття на публічні видовища, — сказав Кітай Неджі.

Крики не стихали вже понад годину. Жинь майже призвичаїлася до них, хоча їй було важко втримати вечерю у шлунку.

Вартових провінції Зайця прив’язали до стовпів, закопаних у землю, і добряче побили. Дзіньджа роздягнув їх, заживо зняв шкіру, а потім налив розведену отруту з одного зі ставків у миску і скип’ятив. Тепер вона текла струмочками по шкірі вартових, лишаючи паруючі червоні смуги на щоках, ключицях, вниз до оголених геніталій, а республіканські солдати сиділи на пляжі й дивилися.

— Це було не обов’язково, — сказав Неджа. Його денний пайок лежав поруч із ним незачеплений. — Це жахливо.

Кітай засміявся пласким порожнім сміхом.

— Не будь наївним.

— І що ж це має означати?

— Без цього ніяк. Республіка щойно отримала важкий удар. Вейсжа не може змиритися з отруєнням річки чи з тим, що тисячі людей голодуватимуть. Але завдай кільком людям трохи болю, зроби це публічно — і все буде гаразд.

— Невже ти вважаєш це нормальним? — запитала Жинь.

Кітай знизав плечима:

— Вони, гади, отруїли річку.

Неджа обхопив руками коліна.

— Салкхі каже, що ви пробули там якийсь час.

Жинь кивнула:

— Ми бачили Нян. Хотіли тобі розповісти про це.

Неджа здивовано кліпнув:

— І як вона?

— Мертва, — сказав Кітай.

Він досі дивився на чоловіків на стовпах.

Якийсь час Неджа не відводив від нього погляду, а потім підняв брову до Жинь. Вона зрозуміла запитання. І похитала головою.

— Не думав, що доведеться битися зі своїми ж однокласниками, — пробурмотів Неджа після паузи. — Кого ще ми знаємо на півночі? Кужел, Арду…

— Моїх двоюрідних братів, — сказав Кітай, не озираючись. — Хань. Тобі. Більшість нашого курсу, якщо вони ще живі.

— Гадаю, нелегко воювати проти друзів, — сказав Неджа.

— Так, нелегко, — сказав Кітай. — Вони мали вибір. Нян зробила свій. Просто так трапилося, що її вибір хріновий.

Роздiл 16

Охоронці перестали корчитися лише на світанку.

Наостанок Дзіньджа наказав спалити їхні тіла. Проте слухати крики під час розправи над зрадниками було значно приємніше, аніж спостерігати за тим, як горять їхні трупи. Зрештою, запах смаженого м’яса на пляжі став таким різким, що солдати рушили назад до кораблів.

— Що ж, було весело, — Жинь підвелася і струсила з форми крихти. — Повертаймося.

— Ти вже йдеш спати? — запитав Кітай.

— Тут я не лишуся, — відповіла Жинь. — Смердить.

— Не так швидко, — сказав Неджа. — Тебе перевели з «Ластівки». І закріпили за «Зимородком».

— Лише Жинь? — запитав Кітай.

— Ні, всіх вас. Цике також. Дзіньджа хоче мати тебе під рукою, щоб у разі потреби консультуватися щодо подальшої стратегії. А ще він вважає, що Цике завдадуть більше руйнувань із військового корабля. «Ластівка» не годиться для бою.

Жинь глянула на «Зимородка», на палубі якого чітко виднілися призахідницькі солдати й Сіре товариство.

— Так, це зумисне. — З її роздратованого виразу обличчя Неджа передбачив запитання. — Вони хочуть ретельніше стежити за тобою.

— Я вже дозволила Петрі тикати мене, мов тварину, раз на тиждень, — сказала Жинь. — Я не хочу бачити їх, коли намагатимуся поїсти.

Неджа підняв руки.

— Це наказ Дзіньджі. Я тут нічим не зараджу.

Жинь підозрювала, що капітан Салкхі також подала прохання про їхнє переведення через непокору. Салкхі була глибоко розчарована, коли Цике почали місію без її наказу, а Бадзі ще й зауважив, що вони однаково змогли обійтися без її загонів. Підозри Жинь підтвердилися, коли Дзіньджа двадцять хвилин розповідав їй та Цике, що вони мають точно виконувати його накази, інакше опиняться за бортом у Мужвеї.

— Мені байдуже, що, на думку мого батька, з вашої дупи світить сонце, — сказав він. — Ви поводитиметеся як солдати, інакше вас покарають як дезертирів.

— Придурок, — пробурмотіла Жинь, щойно вони вийшли з його кабінету.

— Кінчений мерзотник, — погодився Кітай. — І один із тих рідкісних випадків, коли поруч із ним Неджа видається милим братом.

— Я не кажу, що хочу втопити його в Мужвеї, — сказав Жамса, — але я хочу втопити його в Мужвеї.

Тепер, коли флот об’єднався, наступ Республіки на північ почався по-справжньому. Дзіньджа взяв прямий курс просто через провінцію Зайця, багату аграрно й порівняно слабку. Так вони могли зірвати плід, що висів низько, і зміцнити продовольчу базу перед тим, як на повну силу виступити проти Міліції.

Якщо не брати до уваги призахідників, порівняно з «Ластівкою» мандрівка на «Зимородку» здавалася Жинь відчутним покращенням. «Зимородок» був щонайменше на сто метрів довшим від носа до корми — єдине трипалубне судно у флоті. Він мав закриту верхню палубу, оббиту дерев’яними панелями і сталевими листами, завдяки чому вона була практично невразливою до гарматного вогню. У певному значенні «Зимородок» був плавучим броненосцем — і зовсім невипадково, бо ж на його борту перебували Дзіньджа, адмірал Молкой, майже всі старші стратеги флоту, а також переважна більшість членів делегації призахідників.

З флангів «Зимородка» прикривали три сестри-галери, відомі як «Морські яструби» — військові кораблі з плавучими дошками, прикріпленими до бортів у формі пташиних крил. Дві з них ніжно називали «Чайкою» й «Омелюхом». «Грифон» під командуванням Неджі плив одразу за «Зимородком».

Інші дві галери охороняли гордість і таранну міць флоту — два масивні баштові кораблі, які хтось із кепським почуттям гумору назвав «Сорокопуд» і «Деркач». Вони були страшенно великі й надважкі, обладнані двома требушетами й чотирма рядами арбалетів.

Флот просувався вгору по Мужвею фаланговим строєм, вишикуваний так, щоб пристосуватися до все вужчого русла річки. Менші вітрильники поперемінно протискувалися між військовими кораблями або йшли одразу за ними, немовби каченята, що пливуть за матір’ю.

То була така краса ведення бою в надрічковій смузі, подумалося Жинь, якою під час наземного походу загони ніколи не завдавали собі клопоту. Їм треба було лишень зачекати, доки їх переправлять до найважливіших міст Імперії — усі вони були неподалік від води. Щоб вижити, містам потрібна вода, як тілу кров. Тож якщо вони хотіли захопити Імперію, їм потрібно лише плисти по її артеріях.

На світанку флот дістався кордонів містечка Жадань. Жадань був одним із найбільших економічних центрів провінції Зайця. Дзіньджа націлився на це місто через його стратегічне розташування на перехресті двох водних шляхів, наявність декількох повних комор із продовольством і той простий факт, що його заледве можна було назвати військовим.

Дзіньджа наказав атакувати негайно й без перемовин.

— Він боїться, що вони відмовляться здаватися? — запитала Жинь у Кітая.

— Імовірніше, боїться, що погодяться, — сказав Кітай. — Дзіньджі потрібно, щоб ця експедиція ґрунтувалася на страху.

— А баштові кораблі наганяють не досить страху?

— Це блеф. Вони не для Жаданя, а для наступного бою. Жадань має стати прикладом.

— Прикладом чого?

— Того, що трапляється, коли починаєш опиратися, — похмуро сказав Кітай. — На твоєму місці я би взяв тризуб. Скоро починаємо.

«Зимородок» швидко наближався до річкових воріт. Жинь підняла підзорну трубу, щоб краще роздивитися наспіх зібраний флот містечка. Це було жалюгідне об’єднання застарілих суден, переважно однощоглових човнів, оснащених вітрилами з промасленого шовку. Кораблі Жаданя були торговими чи рибальськими суднами без вогневої моці. Очевидно, що їх ніколи не використовували для бою.

«Та це містечко можна взяти силами самих Цике», — подумала Жинь. І вони точно цього хотіли. Суні та Бадзі годинами міряли кроками палубу від нетерплячки нарешті побачити бій. Вони вдвох цілком могли пробити зовнішню оборону. Але Дзіньджа хотів задіяти для наступу на Жадань усі ресурси. То була не стратегія, а мистецтво організації видовищ.

Дзіньджа вийшов на палубу, глянув на оборонний флот Жаданя й позіхнув, прикрившись долонею.

— Адмірале Молкой?