Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 59)

— Нян, я не знала…

— Ти не знала! — крикнула Нян. Каністра ризиковано розхитувалася в її руці. — Це ж усе кардинально змінює, чи не так?

Кітай простягнув розкриту долоню, опустивши арбалет.

— Нян, прошу, поклади це.

Нян похитала головою.

— Це ви винні. Ми щойно пережили війну. Чому ви просто не лишили нас у спокої?

— Ми не хочемо тебе вбивати, — сказала Жинь. — Прошу…

— Як великодушно! — Нян підняла каністру над головою. — Вона не хоче мене вбивати! Республіці шкода…

— Та пішло все до біса, — пробурмотів Кітай. Одним плавним рухом він підняв арбалет, прицілився й вистрілив просто Нян у ліву грудь.

Удар пішов відлунням, наче останній стук серця.

Нян широко розкрила очі. Опустила голову, оглядаючи груди немовби з лінивою цікавістю. У неї підігнулися коліна. Каністра вислизнула з її руки й покотилася до стіни.

З ляскотом каністра луснула від удару. З неї полився жовтий дим, стрімко заповнюючи дальній кінець кімнати.

Кітай опустив арбалет.

— Ходімо.

Вони побігли. Жинь озирнулася через плече саме тієї миті, коли вони вже були біля дверей. Газ був занадто густим, щоб бачити крізь нього чітко, але вона не могла помилися щодо Нян, яка смикалася й корчилася в савані кислоти, що вгризалася в її шкіру. Червоні плями безжально проступали по всьому тілі, немовби вона була паперовою лялькою, кинутою в калюжу чорнила.

«Ластівка» спускалася притокою, щоб приєднатися до основного флоту. У повітрі висіла мжичка.

Команда швидко погодила, що робити з каністрами. Вони не могли просто так лишити їх у будівлі, але ніхто не захотів брати газ на борт. Нарешті Жамса запропонував знищити будівлю контрольованою пожежею. Це мало на меті віднадити всіх, доки Дзіньджа не зможе вислати ескадрон, аби забрати ті каністри, що ще могли вціліти, але Жинь підозрювала, що Жамса просто хотів знайти привід щось підірвати.

Тож вони залили все олією, примостили запал на даху, а потім вистрелили підпаленими арбалетними шворнями з корабля, щойно відпливли на безпечну відстань.

Будівлю миттю охопило полум’я — гарне багаття, яке можна було побачити з відстані декількох кілометрів. Дощ не зміг пригасити полум’я. Останні спалахи червоного досі горіли біля основи будівлі, а дим здіймався в небо від дзвіниць.

Небо розітнув удар грому. За лічені секунди дрібна мжичка перетворилася на великі важкі краплі, що голосно й нещадно забарабанили по палубі. Капітан Салкхі наказала команді виставити діжки, щоб набрати свіжої води. Більшість членів команди повернулися до своїх кают, але Жинь лишилася сидіти на палубі, підтягнувши коліна до грудей і схиливши голову набік. Краплі дощу били їй по горлу, чудодійно свіжі й прохолодні. Вона пила дощову воду, дозволяла їй литися на обличчя й одяг. Вона знала, що отрута її не зачепила, інакше наслідки вже проявилися б, але чомусь вона не почувалася чистою.

— Я думав, ти ненавидиш воду, — сказав Кітай.

Жинь глянула вгору. Він стояв над нею, жалюгідною й наскрізь промоклою. Він досі тримав у руках арбалет.

— З тобою все гаразд? — запитала вона.

Його очі були погаслі.

— Ні.

— Посидь зі мною.

Не кажучи ані слова, він підкорився. Лише коли він сів поруч, вона помітила, як шалено він тремтить.

— Мені шкода, що так усе з Нян, — сказала вона.

Він пересмикнув плечима:

— А мені ні.

— Я думала, вона тобі подобалася.

— Я заледве її знав.

— Але вона тобі справді подобалася. Я пам’ятаю. Ти вважав її милою. Ти сам казав мені це в академії.

— Так, а потім ця сука пішла й отруїла пів країни.

Він закинув голову назад. Його очі були червоні. Жинь не бачила сліз через дощ. Він глибоко й різко дихав.

А потім він зламався.

— Я вже не можу так, — слова лилися з нього між несподіваними задушливими схлипуваннями. — Я не можу спати. Не можу бодай секунду не думати про Ґолінь Ніїс. Я заплющую очі і знову ховаюся за стіною, а крики не змовкають, бо вбивства тривають усю ніч.

Жинь потягнулася до його руки.

— Кітаю…

— Я немовби завмер в одній миті. І ніхто цього не знає, бо всі інші рухаються, крім мене. Для мене все, що трапилося після Ґолінь Ніїс, — ніби сон, і я знаю, що це не реальне, бо я досі за стіною. А найгірше… Найгірше те, що я не знаю причини тих криків. Було простіше, коли злом була лише Федерація. А тепер я не можу збагнути, хто правий, хто ні, а я ж розумник, я завжди повинен мати правильну відповідь, але це не так.

Жинь не знала, що сказати, аби втішити його, тож переплела його пальці своїми й міцно стиснула.

— Я також.

— Що трапилося на тому острові? — різко запитав він.

— Ти знаєш, що там сталося.

— Ні. Ти ніколи не розповідала. — Він випростався. — Це було свідоме рішення? Ти думала про те, що робиш?

— Я не пам’ятаю, — сказала вона. — І намагаюся не згадувати.

— Ти знала, що вбиваєш їх? — наполягав він. — Чи ти просто… — його пальці стиснулися в кулак, а потім розслабилися під її пальцями.

— Я просто хотіла, щоб усе скінчилося, — сказала вона. — Я не думала. Я не хотіла зашкодити їм, справді, лише покласти цьому край.

— Я не хотів убивати її. Я просто… Я не знаю чому…

— Знаю.

— То був не я, — наполягав Кітай, але не Жинь йому потрібно було переконати в цьому.

Вона могла лише знову стиснути його руку.

— Знаю.

Сигнали відправили, курс переглянули. За кілька днів розосереджені вітрильники швидко спускалися за течією Мужвею, щоб приєднатися до основної армади.

Коли Жинь побачила Республіканський флот попереду, він здався їй облудно невеликим, бо ж кораблі вишикувалися вузьким строєм. Та коли вони наблизилися до нього збоку і флотилія розгорнулася перед нею на повну силу, це було чудесне й захопливе видовище сили. Порівняно з військовими кораблями, «Ластівка» була крихіткою, пташеням, яке поверталося до зграї.

Капітан Салкхі запалила декілька ліхтарів, щоб подати сигнал про їхнє повернення. Патрульний корабель у передній частині відповів на сигнал дозволом перетнути межу. «Ластівка» про­слизнула між рядами кораблів. Через годину на борт їхнього судна піднявся Дзіньджа. Команда зібралася на палубі, щоб відзвітувати.

— Ми прибрали джерело отрути, але в руїнах могли лишитися ще каністри, — сказала Салкхі Дзіньджі. — Вишліть загін, щоб перевірити, чи можна їх забрати.

— Вони самі її виготовили? — запитав Дзіньджа.

— Малоймовірно, — відповіла Салкхі. — То була не дослідна база, а лише тимчасова бійня. Схоже, просто розподільча точка.

— Ми думаємо, що вони отримали отруту з бази Федерації на узбережжі, — сказала Жинь. — Тієї, де була я… Куди вони мене забрали.

Дзіньджа спохмурнів.

— Це ж на іншому кінці провінції Змії. Нащо везти її сюди?

— У провінції Змії вони не змогли б її використати, — сказав Кітай. — Течія віднесла б отруту в море, а не в Арлон. Тож хтось мусив навідатися туди нещодавно, забрати каністри й перевезти у провінцію Зайця.

— Сподіваюся, ти маєш рацію, — сказав Дзіньджа. — Не хочу миритися з альтернативою.

Бо альтернатива, звісно ж, була страхітлива й полягала в тому, що вони вели війну не лише проти Імперії, а й проти Федерації. Що Федерація вижила, повернула собі зброю й переслала її ворогам Вейсжі.