Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 58)

— Тоді нащо вони будять дракона? — запитав Бадзі. — Якщо в них немає підтримки, то нападати нерозумно. Усе містечко вимерло.

— Можливо, це засідка, — сказала Жинь.

Кітая це не переконало.

— Але вони нас не чекають.

— Може бути протокол. Можливо, вони всі ховаються всередині.

— Оборону виставляють не так. Так роблять лише під час облоги.

— То ти хочеш, щоб ми атакували будівлю, маючи мінімальні розвіддані? А раптом там цілий взвод?

Кітай витягнув із кишені сигнальну ракету.

— Я знаю, як це з’ясувати.

— Зачекай, — сказав Жамса. — Капітан Салкхі сказала не вступати в бій.

— До біса Салкхі, — сказав Кітай із зовсім не властивим йому запалом.

Жинь не встигла його зупинити і він підпалив ґніт, прицілився й кинув ракету до купи деревини за будівлею.

Сильний удар сколихнув увесь ліс. Через кілька секунд Жинь почула крики всередині будівлі. А потім із дверей висипала група чоловіків, озброєних сільськогосподарським реманентом, і кинулися до місця вибуху.

— Ось твоя варта, — сказав Кітай.

Жинь підняла тризуб.

— Ох, та пішов ти.

Спостерігаючи за чоловіками, Кітай ледь чутно рахував.

— Осіб п’ятнадцять. Проти двадцяти чотирьох нас, — він глянув на Бадзі й Суні. — Як гадаєте, зможете їх вкласти, доки сюди прибудуть інші?

— Ображаєш, — сказав Бадзі. — Уперед.

Лише двоє вартових лишилися біля дверей будівлі. Кітай прибрав одного з них із арбалета. Жинь на декілька хвилин зчепилася з іншим, роззброїла його і всадила тризуб у горло. Вона відштовхнула його, він упав.

Двері перед ними були широко розчинені. Жинь глянула всередину на темний інтер’єр. Сморід тліючих трупів ударив їй у носа, ніби стіна, такий густий і різкий, що в неї засльозились очі. Жинь затулила рота рукавом.

— Ви йдете?

Бабах.

Жинь розвернулася. Кітай стояв над другим вартовим, опустивши арбалет, і витирав із підборіддя кров. Він помітив, що вона дивиться на нього.

— Просто для певності, — сказав він.

Усередині вони знайшли бійню.

Жинь знадобився якийсь час, щоб призвичаїтися до темряви. А потім вона побачила свинячі туші, які лежали повсюди, розкидані на підлозі, складені купами в кутках, розпластані на столах, усі розрізані з хірургічною точністю.

— Тигрячі цицьки, — пробурмотіла вона.

Хтось убив їх усіх лише заради шлунків. Таке марнотратство приголомшило її. Стільки гнилого м’яса складено тут, а тим часом біженці в сусідній провінції такі худорляві, що ребра випирають крізь пошарпаний одяг.

— Знайшов, — сказав Кітай.

Жинь простежила за його поглядом. Біля стіни рядком стояли десятки відкритих діжок. У них була рідка отрута: хворобливо жовта суміш, від якої здіймалися токсичні випари, що ліниво клубилися в повітрі. Над діжками виднілися полиці з металевими каністрами. Їх було більше, ніж Жинь могла порахувати.

Жинь уже бачила ці каністри, поставлені акуратними рядами на схожих полицях. Вона годинами витріщалася на них, поки муґенські науковці прив’язували її до ліжка й силою вводили опіати у вени.

Обличчя Кітая набуло зеленкуватого відтінку. Він упізнав цей газ із Ґолінь Ніїс.

— Я не радила б торкатися їх, — зі сходів навпроти них вийшла постать. Кітай підняв арбалет. Жинь позадкувала, виставивши вперед тризуб для удару, і примружилася, щоб розгледіти в темряві обличчя.

Постать вийшла на світло.

— А ви не квапилися.

Кітай опустив руки.

— Нян?

Жинь не впізнала її. Війна змінила Нян. Навіть на третьому році навчання в Сінеґарді Нян завжди скидалася на дитину, невинну, круглолицю й гарненьку. У неї завжди був такий вигляд, немовби їй узагалі не місце у військові академії. А тепер вона скидалася на солдата, пошрамована й загрубіла, як і всі вони.

— Прошу, скажи, що за цим стоїш не ти, — сказав Кітай.

— За чим? За шлунками? — Нян провела пальцями по краю діжки. Її руки були вкриті запаленими червоними ранами. — Розумна вигадка, чи не так? Я сподівалася, що хтось помітить.

Коли Нян вийшла на світло, Жинь побачила рубці не лише на руках. Уся її шия та обличчя були поцятковані червоним, немовби шкіру заживо зрізали гострим лезом.

— Ці каністри, — сказала Жинь. — Вони з Федерації.

— Так, вони й справді зекономили нам сили, хіба ж ні? — Нян здавлено захихотіла. — Вони виготовили сотні барелів цієї речовини. Воєначальник Зайця хотів використати її для наступу на Арлон, але я була розумніша. Я сказала: киньмо її у воду. Заморимо їх голодом. По-справжньому важкою частиною було перетворити газ на рідину. Мені знадобилося декілька тижнів.

Нян зняла зі стіни каністру і зважила її в руці, немовби готуючись кинути.

— Гадаєте, ви впоралися б краще?

Жинь і Кітай одночасно відхилилися.

Нян опустила руку, захихотівши.

— Та жартую.

— Поклади, — тихо сказав Кітай. Його голос був натягнутим, ретельно контрольованим. — Поговорімо. Просто поговорімо, Нян. Я знаю, хтось тебе в це втягнув. Ти не мусиш цього робити.

— Я знаю, — сказала Нян. — Я зголосилася добровільно. Чи ти думав, що я сидітиму склавши руки й дозволю зрадникам розділити Імперію?

— Не розумію, про що ти, — сказала Жинь.

— Я знаю достатньо, — Нян піднесла каністру вище. — Я знаю, що ви погрожували заморити голодом північ, щоб вони схилилися перед Воєначальником Дракона. Знаю, що ви хотіли напасти на наші провінції, якщо не отримаєте свого.

— Тож ти вирішила отруїти весь південь? — запитав Кітай.

— Хто б казав, — гаркнула Нян. — Ви змусили нас голодувати. Ви продали нам пошкоджене зерно. І як вам на смак ваші ж діяння?

— Ембарго було лише погрозою, — сказав Кітай. — Ніхто не повинен був загинути.

— Люди загинули! — Нян наставила пальця на Жинь. — Скількох вона вбила на тому острові?

Жинь кліпнула.

— Кому в біса є діло до Федерації?

— Там були й війська Міліції. Тисячі, — у Нян затремтів голос. — Федерація брала полонених, переправляла їх на острів у робочі табори. Вони забрали моїх братів. Ти хоч би дала їм шанс вибратися звідти?

— Я… — Жинь у відчаї глянула на Кітая. — Це неправда.

Чи ні?

Звісно, хтось мав сказати їй, якби це була правда.

Кітай не дивився їй у вічі.

Жинь зглитнула.