Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 9)

— Добре, — сказав Алтань. — Це дуже добре. Покажи більше.

Вона прикликала спогади про попіл, про вибілені кістки, що стирчали з обвуглених стовпів. Їй ніколи не вдавалося спопелити кістки дотла, хоч скільки зусиль вона докладала Завжди лишалися якісь частинки.

Вона затрималася ще на хвилину, щоб дозволити собі відчути все: провину, каяття, жах. Вона могла відчувати їх лише в цьому просторі, де вони не ослаблювали її, де не викликали в неї бажання качатися по землі, роздираючи до крові передпліччя й стегна.

Потім вона облишала спогади. Захоронені тут, вони більше її не переслідували.

Після цього вона завжди почувалася такою чистою. Немовби світ заплямований і з кожним ворогом, якого вона спопеляє, він поступово чистішає.

Для неї це було водночас і виправданням, і покутою. Якщо вона карала себе, якщо знову і знову прокручувала в пам'яті скоєні звірства, доки образи не ставали беззмістовними, то цим ушановувала померлих. Більше вона нічого їм не завинила.

Жинь розплющила очі. Спогад про Алтаня мало не зринув у її думках, але вона заштовхала його назад. Алтань з'являвся лише тоді, коли вона це йому дозволяла, лише тоді, коли хотіла його бачити.

Колись спогади про Алтаня мало не довели її до божевілля. А тепер його товариство було одним зі способів, завдяки яким вона зберігала здоровий глузд.

Жинь ставало дедалі легше відмежуватися від нього. Вона навчилася ділити розум на охайні, зручні відсіки. Думки можна заблокувати. Спогади — придушити. Життя значно простіше, якщо вона барикадує ту частину себе, що страждає від скоєного. І доки вона триматиме ці частини своєї особистості окремо — ту, яка відчуває біль, і ту, яка воює, — з нею все буде гаразд.

— Гадаєш, вони приєднаються до нас? — запитав Кітай.

— Не впевнена, — відповіла Жинь. — Наразі вони не надто прихильно поставилися до всього. Невдячні.

Вони стояли, склавши руки на грудях, і спостерігали за тим, як чоловіки, які називали себе «Залізними вовками», розтягували з центру селища все, що ще можна врятувати.

«Залізні вовки» були групою Совдзі. Окупацію Кхудли пережило значно більше його людей, аніж; боялася Жинь: їх налічувалося щонайменше п'ять сотень. Це було полегшення. Південна армія відчайдушно погребувала нових солдатів, але придатних рекрутів в окупованих муґенцями селищах знайти було нелегко. Більшість молодих чоловіків, бодай трохи схильних до опору, вже поховали на полях смерті. А ті, кому пощастило вижити, були або занадто юні, або занадто старі, або занадто налякані, щоб стати гарними солдатами.

Але «Залізні вовки» Совдзі були сильними, здоровими чоловіками з неабияким досвідом у бою. Досі вони були мандрівними захисниками тилових позицій провінції Мавпи. Коли Кхудла впала, чимало з них утекли в ліси. А тепер поверталися цілими юрбами. З них вийшли б чудові солдати. Питання було лише в тому, чи вдасться переконати їх приєднатися до Коаліції.

Жинь була не певна «Залізні вовки» зовсім не поспішали дякувати своїм визволителям. Насправді рятувальна операція суттєво ускладнилася: люди Совдзі виявилися напрочуд норовистими і вкрай неохоче виконували накази, отримані не безпосередньо від Совдзі їх дратувало, що в справу втрутився хтось інший, відібравши в них титул рятівників. Кітаю вже тричі довелося давати раду сваркам через розподіл ресурсів між «Залізними вовками» і солдатами Південної коаліції.

— Що там коїться? — раптом запитала Жинь.

Вона показала рукою. До їхнього табору крокували двоє чоловіків із загону Совдзі з жовтими пов'язками. Обидва тягли позаду себе мішки з рисом.

— Бляха! — роздратовано скрикнув Кітай. — Невже знову!

— Агов! — Жинь підвелась і піднесла до рота складену долоню. — Агов, ви! Зупиніться.

Чоловіки продовжили йти, немовби зовсім її не чули. Жинь довелося підбігти до них і крикнути, аж доки вони нарешті не зупинилися.

— Куди ви тягаєте ці мішки? — вимогливо запитала вона.

Вони перезирнулися з неприхованим роздратуванням. Вищий заговорив:

— Совдзі наказав нам принести трохи рису до наметів.

— Ми організували спільну кухню,— Жинь змахнула рукою — Можете поїсти там. Саме туди відносять усю вцілілу їжу. Пошуковим командам наказали...

Її перебив нижчий:

— Бачте, ми не виконуємо ваших наказів.

Жинь спантеличено кліпнула:

— Це я звільнила селище.

— Дуже люб'язно з вашого боку, пані. Але тепер воно під нашим контролем.

Жинь приголомшило, що вони закинули мішки на плечі і, зневажливо глянувши на неї наостанок, зарозуміло покрокували геть.

«Я навчу вас слухати!» Її долоня розпашіла жаром. Жинь підняла кулак, націливши його їм у спини...

— Не смій, — Кітай перехопив її зап'ясток. — Зараз не час для вогню.

— Хай бояться!— не стрималася вона — Яка відверта непокора!

— Не можна злитися через дурість. Просто відпусти їх. Якщо хочеш, щоб вони стали на твій бік, то не можеш просто походжати табором, підсмажуючи їм горіхи.

— Та що за дурню Совдзі наговорив своїм людям?! — просичала вона — Він же знає, що командую тут я!

— Сумніваюся, що він про це взагалі говорив.

— Ну тоді їх чекає неприємна несподіванка.

— І хоча тут ти маєш рацію, але не солдатів тобі треба переконувати, — сказав Кітай. — Переконай Совдзі. Проблема в ньому.

— Варто було просто кинути його в тому підвалі, — не вгавала Жинь. — Або можемо вбити його зараз.

— Занадто складно організувати, — спокійно промовив Кітай. Жинь так часто пропонувала розв'язати проблему, вбивши когось, що він просто притінив реагувати. — І час убивства викличе забагато підозр. Тоді ми точно втратимо його людей. Ти можеш влаштувати все як нещасний випадок, але навіть так це видаватиметься надто сумнівним. Совдзі не з тих, хто випадково падає зі скелі.

— Тоді слід ослабити його, — сказала Жинь. — Скинути з п'єдесталу.

Але як? Якийсь час вона поміркувала Дискредитувати Совдзі буде важко. Ці люди його люблять. Такі узи не зруйнувати за одну ніч.

— Не обов'язково, — зауважив Кітай. — Не варто відрубувати змії голову, якщо можеш її заспокоїти. Просто переконай його, що це йому вигідно.

— Але як?

Він глянув не неї, і в його очах грали іскорки.

— О, переконувати ти й без мене вмієш.

Вона потерла культею кулак на здоровій руці.

— Піти погомоніти з ним, так?

Він зітхнув.

— Будь милою.

— Чим завдячую такій люб'язності? — запитів Совдзі. Він сидів біля багаття, порпаючись у мисці з гарячим білим рисом, значно запашнішим за ячмінну кашу на спільній кухні.

— Вставай, — сказала Жинь. — Підемо прогуляємося.

— Навіщо?

— Щоб позбутися зайвих вух.

Совдзі примружився. Певно, збагнув, до чого йде, бо ледь помітно кивнув «залізному вовку», який сидів найближче. Це означало; «Залиште нас Усе гаразд».

Усі чоловіки розвернулися й пішли. Совдзі підвівся.

— Ну гаразд, Принцесо. Я прогуляюся з тобою.

Жинь скривилася.

— Принцесо?

— Сінеґардська освіта? Колишня еліта Міліції? Для мене це королівські досягнення.

Це зовсім не звучало як комплімент. Жинь вирішила не відповідати. Вона не зронила й слова, аж доки вони не зайшли глибоко в ліс, де їх ніхто не міг почути. Вона могла дозволити Совдзі не втрачати гідності перед своїми людьми. Інакше він не так охоче віддавав би накази.

Спробувала почати дипломатично:

— Я впевнена, що ти вже зрозумів: у нас є люди і ресурси, яких немає в тебе.

— Годі, — він підняв руку.— Я знаю, чого ти хочеш. Ми не приєднаємося до жодної коаліції. Твоя війна — не моя проблема.

Жинь пхикнула: